Олексій вже чекав біля самих дверей квартири. Я стала замикати їх на ключ і тут почула протяжне: — Таня-я-я, Танечка… Але не повернулася. Олексій вже викликав ліфт і притримував двері, щоб не закрилися, він квапив мене, ми спізнювалися. Я забігла в кабінку… А далі й сталося все те, що досі, навіть через стільки років, не дає мені спокою

Був у моєму житті епізод такий, що я досі мучуся муками совісті. І ніяк не можу себе пробачити, хоча стільки років минуло. Хтось скаже, не звинувачуй себе, хтось засудить: як ти могла. А в мене в душі і те, й інше. Напевно тому мені так важко. До сих пір.

Тоді мені було всього чотирнадцять. Тато від нас пішов, точніше сказати, це ми з мамою пішли від нього. Він був злий чоловік, маму ображав і мені діставалося. Тому одного чудового дня ми зібрали свої речі й переїхали до моєї бабусі, маминої мами.

Вона жила одна в трикімнатній квартирі. Була старенька, ну як мені тоді здавалося. Але вона дуже мене любила, натішитися не могла, коли ми стали разом жити. Вчила мене готувати, пекти пиріжки і вишивати хрестиком. Вечорами ми довго розмовляли «за життя», як називала це бабуся, а я сміялася і поправляла її: про життя!

Мама багато працювала, я вчилася в школі. І саме в цей час, коли я трохи заспокоїлася після розставання з грізним батьком, повеселішала і стала привітнішою з однокласниками, в мене несподівано закохався Олексійко. Точніше, як закохався, ну став чекати після школи, до будинку проводжати. Один раз запросив у басейн, потім у парк погуляти.

Заздрості дівчат не було меж. До нього хто тільки в друзі не набивався, але він тримався стійко. А тут раптом задружив зі мною. Він був мало не на рік старший за нас усіх. У нього іменини в жовтні, і батьки віддали його до школи майже восьмирічним. Бабуся добре його знала, бо він жив із батьком у цьому ж дворі, і він виріс у неї на очах.

Ось так радісно протікало моє життя. Вдома люблячі мама з бабусею, у школі Олексій, друг і захисник від усіх бід, моя гордість і перше дівоче кохання. Але незабаром усе затьмарилося.
Настала весна, така чудова, така радісна! Цвіли дерева, райдужно іскрилися краплі весняного дощу. Ми поверталися з Олексієм зі школи, і він запросив мене в кіно.

Я знітилася. Річ у тім, що мама поїхала у відрядження, а бабуся сильно захворіла. Взимку вона перенесла важку хворобу, отримала ускладнення. Довго лежала в лікарні, потім ми з мамою забрали її додому, але вона так і не вставала з ліжка.

Мама дуже переживала і просила мене доглядати за бабусею по-хорошому. Я обіцяла. Тож не до гулянок мені було. А в Олексійка два квитки в кіно. Він так дивився на мене благально, і я знала, що якщо відмовлюся, то він піде з Віркою з 10 Б класу, його сусідкою. Не пропадати ж квитку, та й вона вже точно не відмовиться, це я знала напевно.

— Гаразд, зараз бабусю нагодую, зроблю всі справи і зателефоную тобі, – сказала я і помчала додому.

Бабуся мирно спала, хоча дихання було важким, із хрипами. Я розігріла суп-локшину з курки, заварила свіжий чай, зробила бутерброд з маслом, усе, як вона любить. І тихенько покликала її. Бабуся розплющила очі одразу ж, ніби й не спала. Подивилася на столик на коліщатках і згідно кивнула головою.

Я допомогла їй сісти зручніше, підняла подушки і стала годувати. Від їжі вона ніколи не відмовлялася, і раніше сміялася, згадуючи, як важко було нагодувати мене в дитинстві. Тому напевно їла терпляче, акуратно. Поївши, подякувала мені і сказала ледве-ледве, через силу:

— Дякую, Танюшо. Ти посидь зі мною, внученько. Давай поговоримо або почитай мені…

А тут дзвінок по телефону, Олексій із запитанням: Ну ти скоро?!
Я подивилася на бабусю благальним поглядом і сказала:

— А давай ввечері, бабусю. Мені зараз ніколи, треба сходити по справах. А потім я прийду і почитаю тобі. Домовилися?

Бабуся похитала головою і запитала тихо:

— Із Олексієм, мабуть, справи? Ой, Таня, дурниць не нароби…

Я відмахнулася від неї і стала збиратися в кіно. Джинси, футболка, кінський хвіст на маківці. І серце співало від радості, але й щеміло трохи. Бабусю було шкода. Та й мамі обіцяла не залишати її саму надовго.
Але там чекав красень, кіно, попкорн і боязкі поцілунки в темряві. Від цього жодне закохане дівчисько не відмовилося б, напевно.

Перед відходом запитала бабусю, чи не потрібно їй чогось? Зводила до туалету, привела назад, поклала зручніше, поправила подушки, відчинила кватирку, поцілувала в щоку і втекла, нагадавши, щоб вона не забула випити таблетку.

Олексій вже чекав біля самих дверей квартири. Я стала замикати їх на ключ і тут почула протяжне:

— Таня-я-я, Танечка…

Але не повернулася. Олексій вже викликав ліфт і притримував двері, щоб не закрилися, він квапив мене, ми спізнювалися. Я забігла в кабінку… А далі й сталося все те, що досі, навіть через стільки років, не дає мені спокою.

Кіно мені було не в радість, як і  спроби Олексія обійняти й поцілувати. Мене турбувала моя бабуся, яку я кинула, знаючи, що потрібна їй.

Я сиділа і думала про те, як вона няньчилася мною маленькою, як поїла мене молоком із медом, коли я хворіла, і примовляла: у кішки боли, у собачки боли… А у Тані не боли…

Я згадувала, як вона забирала мене із садочка і водила в парк годувати качок і голубів, як катала мене на каруселі, сідаючи разом зі мною на білогриву конячку, щоб притримувати, а хлопчаки сміялися з неї.

Я не могла дочекатися кінця цього безглуздого фільму, і нарешті вибігла з кінотеатру та стрімголов побігла додому. По щоках текли сльози образи і злоби на себе, що я проміняла свою найдорожчу людину на якогось хлопчину. Як я могла?! Вона кликала мене, а я…

Забігши у квартиру, я одразу ж кинулася до бабусі в спальню. Вона спала. Ковдра сповзла на підлогу і тільки наполовину прикривала її. Від відчиненої кватирки тягнуло вечірньою прохолодою, на підлозі розбитий стакан і таблетка. Напевно, у неї просто не вистачило сил узяти склянку з водою і таблетку з тумбочки.

Картина була гнітючою: немічна старенька без нагляду майже цілий день. Добре хоч обідом нагодувала.
Я поправила ковдру, прибрала залишки склянки, мене душили сльози. Я вийшла на балкон, щоб трохи заспокоїтися, і побачила Олексія. Він тримав за руку Вірку на роликах і котив її доріжкою, весело регочучи. Спустилися густі сутінки, запалилися ліхтарі, і на душі стало так сумно…

Я повернулася до бабусі, сіла поруч із нею, яка спала, важко дихала, і подумала: не можна зраджувати рідних, люблячих тебе людей навіть у малому. Це так боляче, насамперед тобі самій.

Бабусі давно вже немає, вона прожила всього місяць після того випадку. І говорити тоді зовсім перестала. А цей день і мій вчинок так і не забуваються, травлять душу. Чому я пішла від неї, чому кинула одну? Що вона хотіла мені сказати тоді? Про що попросити? Цього я так ніколи й не дізналася.

Не можу і зараз звикнути, що тебе вже немає давно.

Як хочу я виправити помилку, але на жаль, це мені вже не під силу…