Оленка ходила так, ніби світилася зсередини. Очі ховала, а в них те щастя аж хлюпало. Мати дивилася на неї з підозрою, невдоволено піджимала губи й усе допитувалася, чого це дівка така безсоромно-радісна. Оленка лише загадково всміхалася і тікала від розмови.
— Дивись мені, — просичала якось мати, гнівно витираючи руки рушником. — Принесеш у пелені — вижену з хати! І тебе, і байстрюка твого…
Оленка навіть оком не моргнула. Тільки гірко всміхнулася:
— Ну, вас же з дому не вигнали.
Мати аж побіліла. Рушник випав із рук. Таємниця, яку вона ховала роками, розбилася об одне слово.
Про те, що тато їй не рідний, Оленці ще раніше випалила баба Тетяна. Вони з матір’ю вічно гризлися, і якось у запалі сварки бабуся кинула, що Оленка виросте такою ж «гулящою», як її матір.
Дівчина за словом у кишеню не лізла, огризнулася. Тоді стара й видала: мати виходила заміж за Івана вже при надії.
Того дня світ для Оленки перевернувся. Бабуся, яка її випестила, єдина, хто її справді розумів і любив найбільше з усіх онуків, — і таке каже!
Стара одразу ж схаменулася. Плакала, обіймала, просила прощення, діставала з шафи старі альбоми, тицяла фотографії з молодості: «Ти наша, дивись, викапана я!».
Відтоді вони цю тему не чіпали. Таємниця їх тільки зріднила, і родина просто змирилася з тим, що Оленка в бабусі завжди на першому місці.
Так вони й жили, аж поки дівчину з головою не накрило перше кохання. Вона змінилася. Від подружок ховалася, з бабусею секретами не ділилася: то раптом плаче, то сміється без причини.
Подруги кликали на танці:
— Пішли, літо ж надворі! Чого ти як вовк у лісі сидиш?
— Та ні, мені вступати скоро, треба за підручниками сидіти.
А сама ввечері, натягнувши прості джинси та футболку, бігла нібито до бабусі на чай. Там, під вікном, на неї чекав він. Павло.
Він був на чотири роки старший. Познайомилися ще в Будинку творчості, де вона на танці ходила, а він перед армією практику проходив. Потім армія, листи. Коли повернувся — Оленці не до нього було, якраз вступала до інституту.
А на першому курсі випадково зіткнулися в місті — і закрутилося.
Павло був такий турботливий, так гарно говорив. Коли бабуся побачила хлопця, спочатку нахмурилася, але швидко розтанула. Павло вже й про сватання розказував, і про правнуків старій обіцяв.
Але ідилію розбив випадок. Якось Оленка зустріла давню знайому, Аллу.
— Ой, іду від кравчині! — щебетала та. — У брата весілля скоро, сукню шию. Пам’ятаєш мого Павла? Він ще з нами на гуртку практику проходив.
Світ для Оленки зупинився.
— Павла? Весілля?
— Ну так! — Алла нічого не помічала. — Він ще нас тоді дражнив…
Оленка ледве дійшла до зупинки. Вдома лягла лицем до стіни і пролежала так до вечора, чим неабияк налякала батьків.
За кілька днів Павло з’явився. Потягнувся поцілувати, але вона відсторонилася.
— Коли з батьками підемо знайомитися? — запитала в лоб.
— Е-е… ну, як будеш готова…
— Я готова зараз. А, стоп. Після твого весілля, так? До речі, Пашо… я чекаю дитину.
Павло зблід.
Почав мимрити, що він усе владнає, щоб вона не хвилювалася. Через день прийшов із «геніальним» планом:
— Оленко, мене мати змушує одружитися з тією… Галею. Там гроші, свій бізнес. Давай так: я одружуся, через два тижні розлучуся, і ми поїдемо на море.
Оленка дивилася на нього з холодною зневагою.
— Я хоч і молода, Пашо, але не дурепа. Одружуйся. Живи спокійно. Але знай: колись я тобі помщуся.
На власному весіллі Павло сидів як на голках.
Галя — дівчина непогана, з хваткою, вже свої кіоски на ринку тримала. Але серце нило за Оленкою. А ще цей липкий страх: раптом прийде, влаштує скандал? Не прийшла.
За кілька місяців у лікарні санітарка зазирнула в палату:
— Олено, до тебе приходили! Передач принесли, як на свято.
Вона підійшла до вікна. «Невже Павло?» — майнула дівоча думка. Але внизу стояли вірні друзі дитинства — сусід Денис зі своєю дівчиною.
Притягнули дефіцитних продуктів, яких тоді вдень зі світлом було не знайти. Сина Оленка назвала Денисом — не на честь друга, просто ім’я лягло на душу.
Життя пішло своїм шляхом. Мати, звісно, нікуди її не вигнала, а онука полюбила до нестями. Олена вийшла заміж, коли Денискові було п’ять.
Чоловік прийняв хлопчика як рідного. Зʼявилася на світ ще й донечка. Жили дружно: робота, квартира, поїздки, родинні свята. Денис виріс, знав, що батько йому не рідний, але поважав і любив його безмежно.
Якось, коли малий був ще в колясці, до Олени на вулиці підійшла жінка. Зиркнула люто і почала щось шепотіти під ніс. То була Галина мати.
— Ви що, з глузду з’їхали? — Олена різко зупинилася. Згадала бабусину науку і відрізала:
— Ваші речі — вам у плечі!
Жінка аж почорніла і швидко втекла.
Більше Олена їх не згадувала. Викреслила, ніби цих людей і не було в її житті.
А Павло чекав. Він тоді в усьому зізнався дружині. Галя зціпила зуби: «Любов у нього! В неї ні копійки, а в мене все схоплено».
Вона з дитинства за ним сохла. Мати її тоді по бабках бігала, «відробляла».
Так вони й жили. Павло — наче прибитий пилом, Галя — вічно на нервах, усе його пильнувала. Через десять років випросили в Бога доньку. Тільки нею Павло й дихав. Але страх перед Оленчиною помстою жив із ними роками.
Минули десятиліття.
Якось у лікарні, куди Павло прийшов провідати батька, він побачив жінку. Струнка, доглянута, впевнена в собі. Олена.
Вона взяла документи в реєстратурі й легкою ходою пішла до виходу.
— Олено! — гукнув він і кинувся слідом.
Вона зупинилася, ковзнула по ньому спокійним поглядом.
— Павло?
— Ти така… красива.
Вона легенько знизала плечима:
— Ти щось хотів? Бо мені ніколи, чоловік чекає.
І пішла. Спокійно, з гідністю.
— Ти ж обіцяла помститися! — кинув він їй у спину із відчаєм і глухою злістю. — Я все життя чекав!
Олена навіть не озирнулася.
Того вечора Павло і Галя вперше за багато років говорили відверто.
— Виходить, вона таки помстилася, — тихо сказала дружина, дивлячись у порожнечу.
— Я все життя тремтіла і боялася, що ти до неї підеш. Ти все життя боявся її помсти. А вона… вона просто жила щасливо і навіть не згадувала про тебе. Мій Боже, ми ж утрьох це життя прожили. Ти, я і її привид.
Павло довго курив на балконі. Потім зайшов у спальню.
— Знаєш, Галю… треба спортом зайнятися. І курити я кину.
— Чого б це? — зітхнула вона. Помовчала і гірко додала: — Добре виглядає?
— Дуже. Аж зло бере.
Галя сумно всміхнулася. Вона зловила себе на думці, що за інших обставин, напевно, хотіла б мати таку подругу.
***
Кажуть, що найкраща у світі помста — це просто бути по-справжньому щасливим. Ми часто роками несемо в собі тягар старих образ, страхів чи провини, не помічаючи, як наше власне життя проходить повз.
А хіба варто витрачати свої дорогоцінні дні на привидів минулого, коли можна просто відпустити і дихати на повні груди?
