— Олено, я її ненавиджу, — поділилася з подругою Настя, і її голос тремтів від люті. — Усе, що збиралося роками, вилилося в один величезний ком злості. Я не знаю, як далі жити з цим.
Олена, сидячи навпроти, здивовано підняла брови. Вона знала, що Настя ніколи не мала теплих почуттів до свекрухи Лариси Петрівни, але така відверта ненависть була для неї чимось новим.
— Свекруха? Ти ніколи її особливо не любила, але щоб так… Що вона накоїла? — запитала Лена, уважно дивлячись на подругу.
Настя глибоко зітхнула. Сім років тому її життя з Вадимом ледь не звалилося.
Вона була на шостому місяці, носила під серцем їхню старшу дочку Соню, коли дізналася про зраду чоловіка. Тоді Настя випадково знайшла в його телефоні повідомлення від іншої жінки — пристрасні, відверті, з натяками на зустрічі.
Світ тоді похитнувся під її ногами.
Вона плакала ночами, не спала, уявляючи, як її сім’я, яку вона так старанно будувала, розпадається. Але Вадим клявся, що це була помилка, що він любить тільки її.
Заради майбутньої дитини, заради їхнього спільного майбутнього Настя вирішила пробачити.
Це було нелегко — кожен погляд на чоловіка нагадував про зраду, але вона змусила себе повірити, що вони зможуть почати заново.
Пережили ту кризу, зʼявилася друга дитинка, Михайлик, якому тепер п’ять років. Соня вже закінчила перший клас, а Михась поки ходить у садок.
Настя думала, що все залишилося позаду, що вони побудували міцну сім’ю. Але нещодавно її світ знову розколовся, і цього разу удар був ще сильнішим.
— Оленко, ти не повіриш, — продовжила Настя, її голос зірвався. — У Вадима є син. Від тієї жінки. Йому шість років, він цього року до школи йде. І я нічого не знала! Ні-чо-го!
А Лариса Петрівна весь цей час з ним спілкувалася, з його матір’ю зустрічалася, подарунки йому купувала. А нещодавно, після того як я все дізналася, поставила його фото на заставку в телефоні!
Спеціально! Уявляєш? Його фото! А наших дітей, Соню і Михася, вона ніби й не помічає!
— Стривай, тобто у Вадима є син? І ти тільки зараз про це дізналася? — видихнула Лена, прикривши рот рукою.
Усе почалося з однієї випадкової розмови.
Настя зайшла до свекрухи, щоб забрати Соню після вихідних. Лариса Петрівна сиділа у своїй вітальні й балакала по телефону.
Її голос був повний непідробної ніжності: «Ой, наш Артемко такий кмітливий, до школи готується, такий великий уже! Уже літери знає, уявляєш?»
Настя, стоячи в дверях, спочатку подумала, що йдеться про якогось далекого родича. Але щось у тоні свекрухи, у цій теплій інтонації, якою вона ніколи не удостоювала Соню чи Михайлика, змусило Настю насторожитися.
Вона запитала напряму: «Хто такий Артем?» Лариса Петрівна зам’ялася, її обличчя зблідло, і вона почала щось невиразно бурмотіти про «сина знайомих».
Настя не відступала, відчуваючи, як усередині наростає тривога. У підсумку свекруха не витримала і зізналася: Артем — син Вадима від його коханки.
Сім років Лариса Петрівна приховувала це від Насті, продовжуючи підтримувати зв’язок з дитиною та його матір’ю, купуючи йому іграшки, одяг, навіть водила його на дитячі свята.
— Я ледь не задихнулася. Сім років вона мовчала! А Вадим… він ходить тепер як побитий собака. Каже, що думав, я знаю. Мовляв, Лариса Петрівна йому сказала, що все мені розповіла ще тоді, сім років тому.
А я, дурна, вірила, що він чесний зі мною! Думала, ми все пережили, а він просто промовчав про дитину! Сказав, що не хотів мене ранити. Ну звичайно, не хотів!
Лена задумливо постукала пальцями по столу, її обличчя виражало суміш співчуття та розгубленості.
— А Лариса Петрівна що каже? Як вона взагалі пояснює це?
Розмова зі свекрухою обернулася справжнім скандалом. Настя буквально увірвалася до Лариси Петрівни наступного дня після того, як дізналася правду.
Вона кричала, вимагаючи пояснень, її голос зривався від образи й гніву. Але свекруха навіть не вибачилася. З прямою спиною, холодно дивлячись на Настю, вона заявила, що Артем — її онук, і вона не може його кинути. «Це мій обов’язок — піклуватися про нього», — сказала вона, ніби це все пояснювало.
Настю ж найболючіше ранило те, що Лариса Петрівна ніколи не проявляла такої теплоти до Соні та Михайлика. Вона рідко брала їх на прогулянки, майже ніколи не купувала їм іграшки, відмахувалася, коли Соня просила її пограти, кажучи: «Іди, маму проси».
А тепер на екрані її телефону красувалося фото Артема — хлопчика з темними кучерями та усмішкою, так схожою на усмішку Вадима.
Це фото, яке Лариса Петрівна поставила на заставку після скандалу, було для Насті як ніж у серці.
— Мої діти для неї немов і не онуки, — продовжувала Настя з гіркотою. — Пам’ятаю, Соня минулого року зробила для неї малюнок на день народження — квіти, сонце, старалася.
А Лариса Петрівна тільки буркнула: «Молодець, поклади там». Цей Артем — її «скарб»! Як я тепер можу з нею спілкуватися? Мені хочеться телефон її розбити об її ж голову.
— А з тією жінкою, матір’ю Артема, ти не пробувала говорити? Може, вона теж не знала, що ти не в курсі? — обережно запитала Лена.
— Ні, і не хочу, — відрізала Настя. — Я навіть імені її не знаю. Для мене вона — привид, який знову все руйнує. Я не можу думати про неї без ненависті.
А Лариса Петрівна… вона бачила, як я намагалася зберегти сім’ю, як ковтала образу заради Вадима, заради дітей. І весь цей час водила мене за ніс.
Олена задумливо подивилася на подругу.
— Настю, я розумію, як тобі боляче. Це зрада, причому з двох сторін. Але що ти збираєшся робити? Піти від Вадима? Чи змиритися?
Настя замовкла, її погляд став твердим. Останні дні вона майже не спала, обдумуючи своє рішення. Вона згадувала, як Вадим, винувато опустивши очі, намагався пояснити, чому мовчав.
Як він говорив, що любить Соню і Михайлика, що не хотів зруйнувати їхню сім’ю. Але брехня, яка тривала сім років, була нестерпною. Вона не могла більше вдавати, що все гаразд.
— Я подаю на розлучення, Лено, — рішуче сказала вона. — Я втомилася. Щоразу, бачачи винувату особу в обличчі Вадима, я задихаюся. Я хочу почати все з чистого (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) аркуша. Для себе, для Соні, для Михайлика.
— Настю, почекай. Розлучення? Ти впевнена? Сім років тому ти ж не пішла, хоча тоді все було не легше. Ви пережили ту зраду, побудували сім’ю, у вас двоє дітей. Вони ж люблять батька.
Ти сама розповідала, як він з Михасем будує замки з конструктора, як з Сонею уроки робить, читає їй перед сном. Може, не варто рубати з плеча? Хоча б заради дітей.
Настя похитала головою. Вона розуміла, що рішення буде важким, що воно позначиться на дітях.
Вона уявляла, як дочка буде питати, чому тато більше не живе з ними, як Мишко буде сумувати за вечірніми іграми з батьком. Але думка про те, щоб продовжувати жити в атмосфері брехні, була нестерпною.
— Знаєш, Лено, а я вважаю, що мої діти повинні бачити матір впевненою і гордою, а не ту, що ковтає образу щодня. Тоді я пробачила, бо вірила, що ми зможемо все виправити. А тепер?
Тепер я знаю, що він приховував від мене сина. Сім років! І свекруха обрала не нас, а ту дитину.
Якби тоді, роки тому, я знала про ту дитину, не було б у мене чоловіка, не народився б Мишко, я б не пробачила. Тому що дитина, вона все змінює. Але мене позбавили права знати, а це дуже серйозно. Тож… вийшло у нас розлучення з відтермінуванням виконання, — гірко пожартувала Настя.
А ви що думаєте?
Насті треба було розлучатися тоді, коли вона дізналася про зраду?
А якщо пробачила, то яка різниця, чи є дитина на стороні у чоловіка, чи ні? Свекруха? А зі свекрухою можна й взагалі не спілкуватися? Чи ні?
