— Олено… А гроші де? — Які гроші, мамо? — я навіть не обернулася. — Я вчора залишила тобі гаманець із готівкою! А тут — порожньо! Жодної гривні! — Звісно, порожньо, — я нарешті випросталася і подивилася їй просто у вічі. — Я їх витратила. До останньої копійки

— Стривай-но. А де мій гаманець?

Мати завмерла посеред коридору, так і не взувши другого чобота.

— На комоді лежить, там, де ти його і кинула, — спокійно відказала я, складаючи розкидані дитячі речі.

Вона рвучко схопила свій потертий шкіряний гаманець, клацнула застібкою і втупилася всередину так, ніби побачила там привида.

— Олено… А гроші де?

— Які гроші, мамо? — я навіть не обернулася.

— Я вчора залишила тобі гаманець із готівкою! А тут — порожньо! Жодної гривні!

— Звісно, порожньо, — я нарешті випросталася і подивилася їй просто у вічі. — Я їх витратила. До останньої копійки.

А починалося все напередодні вранці.

— Киць-киць-киць, Тимку, йди-но сюди, мій хороший. Час у переноску.

Я присіла біля нашого старенького кота. Мій Тимко, який ще тиждень тому гасав за мухами, зараз нагадував бліду тінь. Йому йшов уже десятий рік, і досі ми не знали з ним біди.

Але останні три дні він майже не вставав, відвертався від улюбленого паштету і дивився на мене такими згасаючими очима, що серце стискалося в грудях.

На мій голос одразу збіглася решта мого «хвостатого сімейства». Сірий британський красень Димок звично потерся об мої ноги, а за ним причвалала й Мурка — звичайна вулична киця, яку я кілька зим тому витягла ледь живу з-під під’їзду.

— І ви туди ж, група підтримки? — я сумно усміхнулася, чухаючи Мурку за вушком.

Тимка я обережно, наче кришталеву вазу, поклала в переноску і понесла до машини.

— Потерпи, мій старенький. Зараз поїдемо до лікаря, він подивиться, що там у тебе болить, — шепотіла я.

Тільки-но я сіла за кермо і вставила ключ у замок запалювання, як у бокове скло хтось нетерпляче постукав. Я аж здригнулася. Опускаю скло — а там моя мама, Ніна Петрівна, при повному параді.

— Мамо? Ти мене налякала! Щось сталося?

— Привіт, доню! — вона солодко всміхнулася, і від цієї усмішки я одразу напружилася. — У мене до тебе таке манюсіньке проханнячко. Ти ж не відмовиш рідній матері?

Я хотіла запитати, у чому річ, але тут мій погляд упав на двох настовбурчених горобців, що тулилися біля під’їзду. Мої племінники.

— А що тут роблять Ромчик із Валею? — мої брови полізли на лоба.

Мати трохи занервувала, почала поправляти шарфик.

— Та розумієш… Сашкові терміново треба було по роботі у відрядження поїхати. А його Катя… ну, в неї ж сьогодні день народження у найкращої подруги.

Я перевела погляд на годинник, потім на переноску з Тимком, який тихо і жалібно нявкнув.

— Мамо, це все чудово, але я зараз теж виїжджаю.

— Оленко, донечко, ну благаю! — мати склала руки на грудях. — У мене сьогодні прем’єра в театрі! Я ж той квиток ледве дістала! Посидь із малими до вечора, а Катя їх потім сама забере.

— Я не можу! Тимкові погано, він три дні крихти в роті не мав, мені треба до ветеринара!

Мати роздратовано відмахнулася:

— Господи, та це ж усього-на-всього кіт! Зголодніє — поїсть. Знайшла через що трагедію робити!

— Мамо, йому погано! — різко відрубала я.

— Ну то подзвони тому лікарю, хай по телефону щось порадить. Або перенеси запис!

— Я не можу чекати кілька днів! Його треба оглянути наживо!

Ніна Петрівна невдоволено зітхнула.

— Ну то виклич ветеринара додому! Хай приїде, подивиться, випише якісь таблетки, і всім буде добре.

— Мамо, ти хоч уявляєш, скільки зараз коштує виклик додому? А якщо Тимкові треба буде аналізи здавати? Усе одно доведеться їхати в клініку.

— Гроші я дам, Олено! — несподівано швидко випалила мати і витягла зі своєї ошатної сумочки гаманець. — Ось, бери, скільки треба. Тільки виручи мене сьогодні!

Я подивилася на матір, потім на малих. Ромчик і Валя стояли на холодному вітрі і мовчки спостерігали за нашою перепалкою.

Вони виглядали такими розгубленими, що мені стало їх нестерпно шкода — нікому не потрібні діти у вихідний день.

— Гаразд, — здалася я. — Заводь у хату. Але тільки до вечора!

— Звісно-звісно! Катя обов’язково приїде і їх забере.

— О котрій?

— Ну… думаю, годині о дев’ятій вечора точно буде.

Я примружилася:

— Сподіваюся, не буде так, як минулого разу? Пам’ятаєш, пів року тому твій Сашко привіз дітей «на дві годинки», а забрав їх посеред ночі?

— Що ти, Оленко, цього разу так не буде! — засяяла Ніна Петрівна.

Я ще раз глянула на годинник:

— Добре, іди у свій театр. Але гроші на лікаря залиши. Буду викликати додому.

— Дякую, донечко! — мати впхнула мені свій гаманець і дрібним кроком побігла до зупинки.

Я провела її поглядом, важко зітхнула і обернулася до племінників:

— Ну що, горобчики, роздягайтеся. Схоже, у нас сьогодні сімейний день.

Ветеринар приїхав досить швидко. Довго оглядав Тимка, слухав серце, а потім виніс вердикт:

— Без аналізу крові нічого конкретного не скажу.

— А ви можете зараз узяти? Чула, у вашій клініці є така послуга, — з надією запитала я.

— Я не можу, але якщо до шістнадцятої подзвоните в лабораторію, то встигнете зробити виклик на сьогодні.

Вже за пару годин у бідного Тимка взяли кров просто в нас удома. Коли результати були готові, ветеринар скоригував лікування і ввечері передзвонив:

— Купіть краплі сьогодні ж! Відкладати не можна.

Не довго думаючи, я оформила кур’єрську доставку з ветаптеки і одразу взялася лікувати кота.

Увесь цей час мої несподівані гості сиділи в кімнаті: дивилися телевізор, гралися, гортали книжки. О дев’ятій вечора я почала поглядати на телефон. Каті не було.

Я набрала її раз, другий, третій… Тиша. Мамин телефон теж мовчав. Тим часом Ніна Петрівна спокійненько сиділа в театрі, а потім пішла з коліжанками вечеряти в кафе.

Близько півночі, коли я вже вклала Ромчика з Валею спати, мій телефон нарешті ожив.

— Привіт, зовице! — у слухавці лунав веселий, захмелілий голос Каті. — Пробач, геть забула тобі набрати. Як там діти? Сплять уже?

— Сплять! А ти де взагалі?! — різко відповіла я.

— Та я на дні народження! Раз малеча спить, то я ще трохи затримаюся, добре?

— Катю, мама казала, що ти забереш дітей о дев’ятій! — роздратовано вигукнула я.

— Ой, ну вибач, дівчата не відпускають. Нічого ж страшного, ти ж там даєш раду? Заберу дітей уже завтра зранку. Не будити ж їх тепер серед ночі.

— Взагалі-то, у мене на завтра були свої плани!

— Та коли я їх заберу — просто зранку. Оленко, тобі що, важко? Це ж твої рідні племінники!

— Справа не в тому, важко чи ні! У мене є свої справи, ти це розумієш?!

— Ой, усе, не заводься. Завтра буду. Па-па, мене кличуть!

Я ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, слухаючи гудки. Всередині все просто кипіло від злості. Пів ночі я набирала то маму, то Сашка, але ніхто з них не брав слухавку.

Наступного ранку я готувалася влаштувати Катерині справжній скандал. Але невістка в обумовлений час не з’явилася. Її телефон був «поза зоною», так само як і мамин, і брата.

Я рвала і метала, але мусила йти на кухню, годувати дітей, вмикати їм мультики у вітальні, а сама бігла до Тимка давати ліки. Стан кота погіршився, тож довелося знову платити за термінову телефонну консультацію лікаря.

— Тримайтеся, скоро йому полегшає, ви все робите правильно, — заспокоїв мене ветеринар.

Тільки після цих слів я трохи видихнула. Весь день я намагалася працювати дистанційно, розважати малих і прислухатися до дихання кота. Надвечір я вже не мала сил навіть злитися. Я була просто вичавлена як лимон.

Аж ближче до сьомої на порозі нарешті намалювалася Ніна Петрівна.

— Ну що, дітлашня, бабуся прийшла! Збирайтеся, відвезу вас до мами, — прощебетала вона так, ніби нічого не сталося.

— Мамо, ти чого не брала слухавку ні вчора, ні сьогодні? І взагалі, де Катя?! — я ледь стримувала крик.

— Ой, доцю, пробач. Вчора телефон удома забула, він там і розрядився. А Катя… ну, їй там щось недобре після вчорашнього гуляння. Лежить, бідна, хворіє, навіть за дітьми приїхати не може.

Я лише гірко посміхнулася:

— Ну звісно. Як завжди…

— Ой, Олено, ну чого ти починаєш? Катя раз вийшла з подругами відпочити, а ти вже буркотиш.

— Раз?! Я другу добу сиджу з її дітьми, доки вона від похмілля страждає!

Мати невдоволено насупилася:

— Господи, яка ти стала нервова. Ні чоловіка в тебе, ні дітей. Невже так важко рідним допомогти?

— Мамо, у мене робота! І хворий кіт! — випалила я.

— Знову цей кіт!

— Так, знову!

— Носишся з ним, як із дитиною! А це всього-на-всього тварина!

— Це мій вибір, і тебе він не стосується! Наступного разу навіть не проси мене про такі послуги!

— Ой, усе, досить! — мати ображено відмахнулася і повела дітей до виходу. Але раптом завмерла біля дверей.

— Стривай-но. А де мій гаманець?

— На комоді лежить.

Мати відкрила його і заклякла:

— А гроші де, Олено?

— Що значить «де гроші»?

— Я вчора залишила тобі гаманець із готівкою, а тепер тут порожньо!

— Звісно, порожньо. Я їх витратила!

— На що?!

— На Тимка.

— В якому сенсі?

— У прямому, мамо! Я викликала ветеринара додому, як ти й просила. Потім заплатила за виїзну лабораторію, за телефонну консультацію і за термінову доставку ліків.

Ніна Петрівна ошелешено витріщилася на мене:

— І ти спустила стільки грошей на якогось кота?!

— А я тебе попереджала. Казала, що виклик додому обійдеться набагато дорожче. Ти сама всунула мені гаманець і сказала сидіти з дітьми.

— Але ж я не думала, що ти витратиш стільки!

— А я не думала, що замість «пари годинок» буду няньчити племінників майже дві доби!

Мати на мить втратила дар мови. Тоді я додала вже спокійніше:

— Знаєш, якщо тобі так шкода цих грошей, подзвони Олексієві. Хай син компенсує тобі витрати. Я спеціально записалася з Тимком у клініку, щоб зекономити, і мала везти його сама. Але через вас мої плани пішли шкереберть. От за цей комфорт ти й заплатила.

Ніна Петрівна міцно підібгала губи. Крити їй було нічим.

— Гаразд. Діти, пішли! — нарешті кинула вона.

Ромчик і Валя взяли бабусю за руки і тихенько вийшли з квартири.

Нарешті запала така бажана тиша. Я підійшла до лежанки, обережно погладила свого старенького пухнастика і тихо спитала:

— Ну що, мій хороший? Тобі хоч трошки краще?

Лікування виявилося недешевим, але дієвим. Тимко впевнено пішов на поправку. За кілька днів він уже самостійно їв і пив, а я просто плакала від полегшення.

А з племінниками я більше не сиділа без чіткої попередньої домовленості. Та, чесно кажучи, повторювати цей досвід мені й не довелося: після того випадку ані мама, ані брат із невісткою жодного разу не просили мене залишитися з малими.

А коли в родині знову заходить мова про допомогу, Ніна Петрівна лише важко зітхає: «Ні, краще найняти няню. Так воно якось… дешевше вийде».

Іноді найрідніші люди звикають сприймати наш час і нашу безвідмовність як щось належне, зовсім не переймаючись чужими кордонами та почуттями. І часто лише такий різкий, незручний для всіх крок допомагає розірвати це коло родинних маніпуляцій, зберігаючи і власні нерви, і самоповагу.

А як вважаєте ви: чи варто завжди покірно жертвувати своїми планами заради родичів, чи часом корисно виставляти їм такий от життєвий «рахунок»?