Мене звати Андрій, і три роки тому моє життя змінилося назавжди. Я зустрів жінку, яка стала для мене всім, хоча обставини нашого знайомства були не найпростіші. Її звати Ольга, і на той момент вона була заміжня і мала двох чарівних доньок — Катрусю та Лізу, шести та десяти років.
Ми зустрілися випадково, але відразу відчули, що між нами виникла особлива хімія. З кожним днем наше спілкування ставало все глибшим, і згодом ми зрозуміли, що закохані одне в одного.
Мені вже було 32 роки, а їй — 35. Незважаючи на різні обставини, ми почали будувати спільні плани на майбутнє. Я часто запрошував Ольгу переїхати до мене, але вона завжди вагалася через дітей та свій шлюб.
Ольга завжди була для мене не лише коханою, але й другом. Ми могли говорити про все на світі, від найдрібніших деталей побуту до великих мрій і планів на майбутнє.
Ми обоє хотіли бути разом, і я був готовий прийняти її дітей як своїх, але розумів, що рішення піти з родини для неї було надзвичайно важким.
Її чоловік, Павло, уже давно здогадувався про наші стосунки. Він ставав усе підозрілішим, і їхній шлюб почав розвалюватися на очах. Ольга казала мені, що між ними вже давно немає любові, тільки порожнеча та звичка.
Я часто казав їй, що треба зробити вибір і припинити мучити всіх навколо — або бути зі мною, або зберігати сім’ю, яку вона вже не відчуває як свою.
І одного дня вона наважилася. Ольга прийшла додому і зізналася Павлові в тому, що давно вже не любить його і що між нами є кохання.
Вона розповіла йому про наші плани на майбутнє. Це було нелегко для неї, адже вона знала, що ранить його. Павло, на подив, попросив її зберегти сім’ю, стверджуючи, що все це несерйозно і що можна спробувати все виправити.
Він зізнався, що давно знав про нас, стежив за її листуванням, слухав наші розмови. Але навіть знаю це він не хотів розмовляти зі мною особисто. Його відповідь була однозначною: він бачив мене, але не хотів підходити, не хотів вступати в конфронтацію.
Ця розмова між ними тривала три дні. Вони багато говорили про дітей і про те, як їм пояснити все, що відбувається. Молодша дочка, Катруся, підслухала їхню розмову і розповіла Лізі. У дітей почалася істерика, вони не могли зрозуміти, чому їхній світ починає руйнуватися.
Ольга, дивлячись на своїх плачучих дочок, відчула, що не зможе їм пояснити, що збирається піти. Вона обіцяла їм, що залишиться вдома, що нікуди не піде.
Я намагався її підтримати, казав, що не варто здаватися, що треба знайти спосіб поговорити з дітьми, налаштувати їх на зміни. Я був упевнений, що ми зможемо разом пройти через це, що вони зрозуміють, що ми любимо одне одного і можемо бути щасливими разом.
Але Ольга відповіла, що краще залишиться вдома, ніж бачитиме, як діти страждають. Вона казала, що любить мене, але не може здолати цей бар’єр. Вона боялася, що розірвавши зв’язок із сім’єю, втратить більше, ніж здобуде.
І тепер ми продовжуємо зустрічатися, бачимося потайки, спілкуємося, але я відчуваю, що наші стосунки стають все складнішими.
Вона перебуває між двома світами: між любов’ю до мене та відповідальністю перед дітьми. І я не знаю, що робити далі. Чи варто мені продовжувати чекати, сподіваючись, що вона все ж наважиться зробити цей крок, чи краще відпустити її, щоб вона могла зберегти свою сім’ю?
Моє кохання до Ольги глибоке, і я готовий боротися за неї, але що робити, якщо вона не готова боротися за нас? Як бути далі, коли серце рветься навпіл між коханням і обов’язком?
Чи можна знайти вихід із цього болючого кола, чи доведеться мені залишити її у минулому, як спогад про кохання, яке не змогло перемогти всі перешкоди?
