— Тут заперечуй-не заперечуй, а він мав повне право привести її до нас у квартиру, – пояснює Галина Григорівна подрузі. – Мама моя так розпорядилася: половину мені, половину онукові.
— Але Оля ж не мала ні метра, у такій ситуації треба поводитися відповідно, рота не розкривати на те, що не твоє, – вважає подруга.
— Так вона й поводилася тихіше води нижче трави. Особливо перший час, коли ми починали тільки жити разом. Жодних претензій у неї не було, ми нормально жили, поводилася невістка теж скромно. Це вже потім, коли онук зʼявився, та коли в нас із далекими родичами завершилися суди за ту саму спадщину, Оля себе показала, як то кажуть, у всій красі, – усміхається оповідачка.
У Галини Григорівни з сином є трикімнатна квартира. Володіють у рівних частках – спадок матері Галини Григорівни, яка після раннього розлучення доньки та її повернення додому з маленьким сином, в онукові просто обожнювала все. До такої міри, що коли хлопчику було 10 років, бабуся сходила і заповіт написала, відписавши йому половину всього.
Галина Григорівна проти рішення матері не заперечувала, та й багато-багато років її абсолютно не напружувало те, що і син є власником, він же успадкував житлоплощу, коли був ще неповнолітнім. Стосунки в матері й сина були теплими, коли нащадок, що подорослішав, зібрався одружуватися, Галина Григорівна постаралася й невістку прийняти, тим паче, що жити їм належало разом.
Весілля відбулося трохи більше 3-х років тому. Молоді в’їхали, всі разом вони налагодили новий побут, без образ, справедливо розділивши обов’язки. З приводу майбутнього перший час говорили так: молоді збиратимуть гроші, можливо, колись вони куплять щось своє, тим паче, що у невістки Ольги власності не було.
Нічого спочатку не змінила й поява онука Галини Григорівни півтора року тому. Хіба що майже одночасно почалася довга історія з розподілом спадщини від далекого родича з такою ж далекою ріднею.
— Жив чоловік, овдовів, сам ростив сина, той одружився, потім розлучився, дітей не було, та й пішов раніше за батька, старий був на ногах, допомога йому й не була потрібна. Віддав Богу душу теж, нікого не обтяжуючи, гроші на прощальні церемонії у нього були, мені їх він і показував, коли відвідувала. Проводили в останню путь його, вважай, тільки я і син. Зате вже після, до нотаріуса побігли всі. Я – сьома вода на киселі, а решта ще далі, – пояснює жінка.
Проте ті самі «ще далі», потягли довідки про інвалідність, почали плести якісь підступи, інтригувати, перетягувати один одного на свій бік. Закінчилося все це в суді. Наприкінці жовтня жінка отримала на руки рішення суду, яке набрало законної сили, згідно з яким їй належить однокімнатна квартира, у якій мешкав син покійного, і невеликі гроші – був у старого ще й рахунок.
— Ось через цю квартиру і розгорівся скандал, – хитає Галина Григорівна головою. – Я запропонувала синові офіційно провести обмін – його частка в моїй квартирі на цю однокімнатну. А Оля надулася, коли почула. І ображається досі!
— Напевно, розраховувала, що ти тихо заберешся в цю однокімнатну, а їм трикімнатну залишиш?
— Саме на це вона й розраховувала, все кричала, що в них сім’я, а я одна, мені менше місця треба. Але я не вважаю за потрібне чимось поступатися. Зрештою, чи є в сина з невісткою гроші, щоб викупити мою частку в трикімнатній? Ні. А в мене є актив. Продавши трикімнатну нашу, більше за однокімнатну вони собі все одно б нічого не купили.
Переїжджати в інший район і добиратися на роботу через все місто Галина Григорівна не згодна. Вона міркує, що молодим переїзди даються легше. Та й напевно однокімнатну вони продаватимуть, купуватимуть щось побільше, тоді зможуть і район вибрати. А їй залишати обжитий простір зовсім не резон.
Син, звісно, теж не особливо радий рішенню матері, напевно, теж потай розраховував отримати у своє розпорядження трикімнатну, та ще й дружина налаштувала, але син хоча б мовчить. Сопе, але мовчить. А Ольга вирішила свекрусі наостанок нерви попсувати знатно.
— По всьому пройшлася, – усміхається Галина Григорівна. – І по тому, що я власному синові не довіряю, вимагаю все документально оформити. А як інакше? У сина спадкоємців першої черги тепер троє. Так, це прозвучить дуже прагматично, але чого тільки в нашому житті не буває. Я хочу трикімнатну з-під удару вивести. Однокімнатної у мене не було і не буде, мені до неї діла немає, я просто за власність для сина судилася. Ну і, звичайно, дуже вона розчарована, що не я чорт знає куди їду. Хоча зараз, поки вона в декреті, їй абсолютно все одно, де з дитиною сидіти. Це синові до роботи добиратися важче, а не їй. Та й дитина маленька, в одній кімнаті поки що їм місця вистачить. А потім нехай наживають.
— А Ви наживали? – відповіла Ольга, коли свекруха виклала їй свої резони. – Що, цікаво, Ви нажили? Ця квартира від матері Вашої, та спадок від далекої рідні. Що у Вас особисто є свого?
— У мене хоча б спадщина, а в тебе й того немає, – не залишилася в боргу Галина Григорівна.
А ще в Ольги якось вирвалося, що бабуся її чоловіка була гідною людиною, вона онукові спадок залишила, а Галина Григорівна останнє готова в сина відібрати, а про онука й не думає взагалі.
— Сину віддаєш однокімнатну – це ти не думаєш ні про кого? Ну так, ну так, ти повинна була у свої 50 із хвостиком у саван загорнутися і на цвинтар поповзти? Правильно все. Ти маєш право жити по-людськи: зробити спальню, вітальню, кабінет або ще щось. Може, ти ще й мужика знайдеш, які твої роки, – підтримує подруга.
Від думки про чоловіка Галина Григорівна нескінченно далека, їй просто хочеться затишку. Третю кімнату вона мала намір обладнати для онука, щоб залишався в неї, коли підросте. Тепер, щоправда, невідомо, чи дадуть їй цього самого онука.
Син із дружиною пакують речі, у квартирі чути тільки тихий шепіт невістки, більше схожий на шипіння змії.
Хто був правий в цій ситуації, покаже час…
