«Ось він, вихід з самотності, туги й безвиході!» — осяяло Орисю. Треба знайти безхатька! Замурзаного, пахучого і бажано напідпитку. Такого ж легше заманити додому — можна похмелити, нагодувати гарячим, і тоді він буде вдячний до гробової дошки. А там, дивись, і скаже заповітні слова з інтонацією ведучої з телевізора: — Давай поберемося

Орися Василівна хотіла заміж.

Хотіла так відчайдушно, до пекучих сліз, до глухого виття у ванній, коли спеціально вмикаєш воду на повну, щоб ніхто у світі не почув твого болю.

У п’ятдесят з хвостиком жінки зазвичай розчиняються в онуках, випікають пироги на вихідні чи порпаються на дачі, а Орисі просто хотілося, щоб хтось поруч сопів їй у вухо ночами.

А чоловіки, наче відчуваючи цю її шалену спрагу, робили все навпаки — тікали, ховалися, прикидалися хворими, немічними, або й узагалі казали, що «мама не дозволяє».

За роки цього жорстокого хотіння Орися встигла виростити трьох дітей від різних чоловіків. Жодних аліментів, звісно, не було: батьки випаровувалися в ту саму мить, як тільки дізнавалися, що жінка чекала на дитину.

Вона сама пройшла через кожен той день, що змінив усе, коли на світ з’являлася дитинка, і сама ж забирала пакунки з лікарні. Сама стяглася на невеличку квартиру, сама вивчила дітей і випустила їх у доросле життя.

А годинник невблаганно тікав. Натікав сивину, дрібні зморшки навколо очей і характер, який з роками став, як терпкий терен. А заміж хотілося ще дужче!

Здавалося, час, прожитий в очікуванні щастя, згустив це просте бажання, перетворивши його на пекучий сироп. Їй так не вистачало того, хто б удень виїдав мозок причіпками, що борщ недосолений, а м’ясо в підливі трохи жорсткувате, зате ввечері обіймав би за плечі.

Якось увечері, ліниво гортаючи сторінки газети, яку купила в кіоску біля зупинки, Орися Василівна натрапила на статтю.

У ній ішлося про жінку, яка зустріла на вулиці безхатька, відмила його, відгодувала до нормальних розмірів і знайшла в ньому свою, жіночу розраду. Тепер супчик у їхній каструлі варився на двох, а більша частина котлет з’їдалася тим самим «щастям» — швидко, жадібно і з плямканням.

«Ось він, вихід з самотності, туги й безвиході!» — осяяло Орисю. Треба знайти безхатька! Замурзаного, пахучого і бажано напідпитку. Такого ж легше заманити додому — можна похмелити, нагодувати гарячим, і тоді він буде вдячний до гробової дошки. А там, дивись, і скаже заповітні слова з інтонацією ведучої з телевізора:

— Давай поберемося!

У статті, яку Орися перечитала разів сто, чоловік зі смітника виявився колишнім архітектором із двома вищими освітами.

«Мабуть, за один раз не встиг осягнути всі хитрощі тієї архітектури, — міркувала собі жінка. — Це ж так складно: проектувати будинки, щоб вони були високими й не падали».

А ще той журнальний безхатько опинився на вулиці через поганий характер дружини, яка відібрала квартиру й заборонила бачитися з дітьми.

«От же ж бувають коварні змії, — зітхала Орися. — Від їхніх інтриг навіть високий інтелект не врятує. Через таку безсовісну мадам бідний архітектор мусив заливати горе настоянкою глоду, бо сердечний біль шляхетними напоями не заглушиш».

Ця історія неабияк надихнула Орисю Василівну. У газеті ж дурниць не напишуть, тим паче у такому серйозному виданні, що має горду назву «Життєва порадниця».

Там ще, між іншим, друкують рекламу найкращих харчових добавок, які лікують геть усе. Пишуть, що відомі на весь світ фірми день і ніч працюють над порятунком людства. А люди, нерозумні, не хочуть лікуватися!

Всього-на-всього сім тисяч гривень коштує упаковка якихось «тибетсько-карпатських гранул» — і ти врятований. А якщо розщедритися і за десять тисяч купити ще магнітний пояс із нашитим камінням по найделікатніших місцях, то ніякі хвороби тебе не звалять.

Ось така мудра газета надрукувала рецепт порятунку від самотності персонально для неї, Орисі Василівни.

Вона дбайливо склала сторінку, поклала перед дзеркалом у передпокої, щоб та слугувала їй дороговказом. І надихала на пошуки щодня.

Натхнення не забарилося. Того ж вечора, повернувшись із роботи, Орися кинула сумочку на столик і рвонула до смітників за будинком.

Вона ще вчора повісила на стіні карту міста й відмітила прапорцями всі перспективні локації. Жінка, що жадала омріяної обручки, летіла туди, як на крилах.

Але біля баків, огороджених бетонним парканчиком, було порожньо. Орися пройшлася туди-сюди, позаглядала за пластикові контейнери — доля у вигляді чоловіка в брудному одязі не спостерігалася.

Чи то повимирали, чи то вилікувалися від залежностей і повернулися в сім’ї. За вечір вона обійшла сім районів, навіть зазирнула на околицю, куди виселяли боржників за комуналку.

Але й там її зустріла лише дзвінка тиша. Тільки якась жіночка невизначеного віку й нетверезого стану сиділа в старому кріслі-гойдалці.

Побачивши Орисю, вона чомусь перелякалася і чкурнула в обшарпаний під’їзд, залишивши по собі стійкий шлейф перегару. Утекла так прудко, що дерев’яне крісло продовжувало розгойдуватися, мов маятник, риплячи всім своїм розхитаним корпусом.

Орися зупинилася.

Її увагу повністю захопила ця конструкція з вигнутих полозів і роздертого оксамиту на сидінні. Було щось до болю знайоме в цих дерев’яних завитках. Крісло скрипіло, ніби стогнало від болю, виставивши поламані палиці на спинці, мов ребра.

— Бабусю, ріднесенька, — ахнула Орися. — Та це ж твоє крісло!

Вона погладила брудні дерев’яні підлокітники, на яких колись лежали сухі, теплі старечі руки. Згадалося, як бабуся садовила малу Орисю на коліна, поруч вмощувався рудий кіт Мурзик, і вони гойдалися втрьох під тихе, монотонне:

— Котику сіренький, котику біленький, котку волохатий, не ходи по хаті…

Дівчинка засинала в теплих обіймах, крісло мірно порипувало, а котик грів їй бочок.

Коли Орися вчилася в місті, бабусі не стало. Квартиру родичі продали, гроші поділили, а пристойні речі розтягли. Пам’ять про бабусю поступово стерлася.

А тепер Орися сама могла б стати бабусею, і їй нестерпно захотілося сісти в це крісло, посадити на коліна онуків і заспівати їм про того самого котка.

Вона завдала на плечі залишки чужого майна (а може, просто дуже схожого) і потягла додому, ловлячи на собі здивовані погляди перехожих. Удома обережно, з любов’ю відмила його, протираючи кожну тріщинку.

Майже всю ніч Орися просиділа в інтернеті. Знайшла форуми, де люди ділилися досвідом реставрації меблів. Її знахідка хоч і не була антикваріатом, та кілька майстрів зацікавилися і дали цінні поради.

А головне — поділилися контактами столярної майстерні, де такий собі рукастий хлоп’яга Андріян виточував потрібні деталі за кресленнями замовника.

Креслення Орися востаннє робила ще в інституті. Працювала вона не за фахом, а там, де платили копійку, тож диплом роками скромно припадав пилом на полиці. Довелося згадувати добре забуте старе.

Кімната, де раніше вишикувано стояли вазони, перетворилася на майстерню. Запахло лаком і морилкою для дерева.

Зразки тканин, шматки поролону та яскравий оксамит зайняли почесне місце на тумбочці під телевізором. Сам телевізор переїхав за шафу — дивитися новини господині було ніколи.

Орися Василівна серйозно захопилася. Фотографії крісла «до» і «в процесі» збирали вподобайки на форумах.

Згодом у квартирі з’явилися ще й роздертий пуфик та стілець із витонченою спинкою — усе врятоване зі смітників.

Хтось крутив пальцем біля скроні, називаючи її дивною, але Орисю вже несло на хвилях любові до старих речей.

Минуло два місяці.

Якось уранці, поспіхом пробігаючи повз дзеркало, вона зачепила поглядом ту саму складену газету. І згадала про своє велике жіноче призначення! Якось негарно кидати справу на півдорозі.

Зітхаючи й подумки лаючись, вона глянула на карту міста, де ще не шукала своє щастя (ну і старі меблі попутно).

На околиці, за кукурудзяним полем і невеличким ліском, виявилося величезне стихійне звалище. От там точно мусили бути претенденти на її серце, руку і двокімнатну квартиру!

А ще у квартирі скоро з’явиться кіт. Рудий, товстий, із зеленими очима. Вона його обов’язково заведе, щойно закінчить крісло. Або знайде на смітнику, як і майбутнього чоловіка.

Звалище за полем виглядало епічно: гори битої цегли, дощок і старого мотлоху. І — о, диво! — там дійсно бродили кілька підозрілих чоловіків.

«Ось воно, щастя в штанях. Бери будь-якого за руку й веди додому», — подумала Орися. Вона обрала того, що виглядав чистішим, і рішуче рушила назустріч долі.

Доля тим часом із діловитим виглядом розглядала старий круглий стіл із погризеною стільницею.

— Моє!!! — гаркнула Орися і обома руками вчепилася… в стіл.

Це був не стіл, а скарб, мрія реставратора, хоч і в жалюгідному стані.

Чоловік від несподіванки відсахнувся, але миттю оговтався і смикнув знахідку до себе:

— Е ні, моє!

Вони тягнули предмет меблів на різьбленій ніжці кожен у свій бік, щедро осипаючи одне одного епітетами.

— Ти, [піііі], віддай!

— Сам ти [піііі], волоцюга нещасний!

— Ах ти ж [піііі] стара!

— Від [піііі] трухлявого чую!

Чоловік плюнув в Орисю через стіл, але схибив. Натомість миттєво отримав відповідь. Смачний шматок слини повис на рукаві його куртки і повільно поповз униз.

— От же ж зараза! — чоловік відпустив стіл, щоб витерти рукав.

Орися рвучко завдала стіл на спину і, мов лісова сарна, галопом рвонула в кукурудзяне поле. Та чоловік не здався. Він наздогнав її, підставив підніжку, і Орися шкереберть полетіла на землю, збиваючи стебла кукурудзи.

Стіл підскочив і важко гепнувся прямо на неї.

В очах потемніло. Останнє, що майнуло в згасаючій свідомості Орисі Василівни, було: «Усе, лишилася я без стола… Поцупить, гад, поки я в без свідомості…»

Опритомніла вона від того, що їй в обличчя лилася вода. Жінка закашлялася, намагаючись лаяти того самого бомжа, який схилився над нею з пляшкою.

— Де стіл? — прохрипіла Орися, шарячи руками по землі, і, не знайшовши омріяного дерева, тихо заплакала.

— Та віддам я вам його, тільки не плачте, — ляпнув чоловік, але тут же явно пошкодував. — Може бути… — буркнув він і відвернувся.

— Хочу, жадаю… — Орися простягла до нього руки. Зблизька він виявився цілком пристойним на вигляд.

— Мене?! — перелякано залепетав чоловік, відсахуючись від цієї валькірії, що розпласталася на поламаній кукурудзі.

— Та ні, стіл, звісно… — простогнала Орися і знову провалилася в ту темряву, де не потрібні ні меблі, ні чоловіки, ні навіть кукурудза.

Прокинулася жінка вже в машині швидкої допомоги.
І що ви думаєте?

Той безхатько зник, розчинився в серпневому тумані, прихопивши зі собою… стіл. Горю Орисі не було меж. З рук вислизнули й такий бажаний чоловік, і такий цінний стіл.

Вона лежала в палаті лікарні, відвернувшись до стіни, коли на її подушку ліг великий букет польових ромашок. Той самий «безхатько», чисто поголений і в білій сорочці, м’явся біля ліжка, не наважуючись заговорити.

Ще хвилина залишалася Орисі, аби мружитися в білу стіну, не повертаючись назустріч долі.

Ще хвилину столяр Андріян — той самий, у якого вона замовляла деталі, — міг підбирати слова. Так, він одразу впізнав Орисю з форуму, власницю того самого крісла-гойдалки, про яке він мріяв!

І він був ладен на все, аби цей предмет меблів стояв у нього вдома.

Там, на звалищі, куди він прийшов у пошуках цікавого дерева, Андріян просто був у робочому одязі. А через стіл, що став яблуком розбрату, вони обоє осліпли.

Довелося добряче поплюватися одне в одного, перш ніж Амур пробив їхні серця стрілами.

Тепер Андріян дивився на неї і розумів: він готовий возз’єднатися з цією жінкою. І душею, і тілом, і кріслом, і столом. Ще мить — і пурхнуть метелики в животі. Весілля, кажуть, буде десь ближче до Різдва.

А на тому ж таки звалищі, чухаючи груди під брудною сорочкою, сидів справжнісінький безхатько, колишній токар.

Він дивився на дорогу і чекав. Нещодавно він теж знайшов газету зі статтею про те, як пристойна жінка забрала з вулиці чоловіка. І тепер свято вірив: колись і за ним прийде така ось рятівниця. Дива ж трапляються, правда?

***

Кажуть, що ми знаходимо своє щастя саме тоді, коли перестаємо його маніакально шукати, а просто починаємо жити з любов’ю до того, що робимо. Можливо, справжня спорідненість душ народжується не з ідеальних побачень, а зі спільної пристрасті — нехай це навіть пошарпаний часом стіл на різьбленій ніжці.

А що у вашому житті, любі читачі, стало тією випадковістю, яка перевернула все з ніг на голову?