— Усякі там делікатеси я і в кафе з’їм, — сміялася Ірина. — А вдома мені потрібен звичайний суп, котлети якісь, курочка запечена. Щоб тільки розігріти. Галина частенько перемивала їй кісточки в розмовах із донькою: — Ти уявляєш, як їй, бідній, на світі живеться? Елементарного борщу собі зварити не вміє

Телефон розірвався дзвінком саме тоді, коли Галина Петрівна домивала чужу плиту. На екрані світилося «Оленка». Жінка важко зітхнула, витерла натруджені руки об фартух і натиснула на прийом.

— Мамуню, виручай… — голос доньки тремтів від напруги. — Ти зможеш у суботу Софійку на англійську завести? Мене терміново на роботу викликають, а в них там у групі якесь свято, виступ. Дитина так готувалася, віршик вчила… Заведеш, мам?

Галина Петрівна прикрила очі. Серце защеміло, але вона змусила себе сказати:

— Пробач, Оленко. Не зможу.

— Ну ма-а-ам… — у слухавці почулися ледь стримувані сльози.

— Правда, доню, не можу. Може, якусь няню на пару годин наймеш?

— Ти жартуєш?! — вибухнула донька. — Ти знаєш, скільки ті няні зараз беруть? Де я тих гривень наберуся, моєї зарплати ледь на життя вистачає! Але ж чому ти не можеш?

— Бо я теж на роботі буду.

— Знову в тієї своєї… сусідки? Мам, ну скільки можна?!

— А що мені робити? Думаєш, у мене пенсія генеральська? А ця лінива панночка хоч сяк-так платить…

Оленка різко кинула слухавку. Короткі гудки боляче вдарили по нервах, і Галина Петрівна зрозуміла — донька знову на неї образилася. І, якщо чесно, мала на це повне право.

Адже саме вона, Галина, дев’ять років тому вмовила Оленку не робити дурниць, коли з’ясувалося, що та чекає на дитину, а її кавалер накивав п’ятами, навіть не залишивши номера телефону.

Тоді матір божилася, що в усьому допомагатиме, благала залишити маля. Так сильно їй хотілося онуків. Їй самій вже було під шістдесят, Оленці тридцять стукнуло — куди ж далі тягнути?

Того принца на білому коні можна й не дочекатися, а так хоч рідна душа буде…

Так і з’явилася на світ їхня Софійка. Тільки от Галина швидко зрозуміла, що ні здоров’я, ні фінансів тягнути все це в неї немає.

Перші роки ще якось перебивалися зі старих запасів, але зараз, коли онучці пішов десятий рік, від тих заощаджень залишилися самі спогади. Довелося шукати підробіток.

Нова мешканка із сусіднього під’їзду, ровесниця її Оленки, шукала «помічницю по господарству». Галина чудово розуміла, що це просто красива назва для хатньої робітниці. Робота не щоденна — раз на тиждень прибрати, наготувати їжі.

Платила Ірина, звісно, не як дружина столичного забудовника, але й їхати нікуди не треба було — вийшла з квартири, зайшла в сусідні двері. Вимоги в неї були мінімальні: щоб чисто і щоб у холодильнику стояла проста домашня їжа.

— Усякі там делікатеси я і в кафе з’їм, — сміялася Ірина. — А вдома мені потрібен звичайний суп, котлети якісь, курочка запечена. Щоб тільки розігріти.

Галина частенько перемивала їй кісточки в розмовах із донькою:

— Ти уявляєш, як їй, бідній, на світі живеться? Елементарного борщу собі зварити не вміє! Зайвий раз підлогу не помиє. От добре, що їй я підвернулася, за копійки горбачуся, а інакше що? Брудом би заросла?

Мівіною б харчувалася? Я у свої шість років уже вареники ліпила, а в десять на всю родину куховарила! А влітку в бабусі в селі — і хату побілити, і корову здоїти, і дров наносити могла. А ця нечепура?

Задере ноги на дивані — бачте, втомилася вона! Наліпить маску на обличчя, навушники встромить — «у мене релакс». Тьху! Дивитися гидко. Ні до чого в цьому житті не пристосована! Що вона взагалі вміє?

Тільки віями наклеєними кліпати та по своїх фітнесах скакати?

— Мам, ну чого ти так за неї переймаєшся? — заспокоювала Оленка. — Це ж її проблеми, не твої.

— Та воно-то так! Але ж я от усе в цьому житті вмію. І тебе всьому навчила. Жінка — це берегиня домашнього вогнища! А що ти там вбережеш, як руки не з того місця ростуть? Раніше всіх дівчат учили дім вести, господарювати, а зараз? Тільки б малюватися…

Звісно, все це Галина обговорювала тільки з донькою та парою кумусь на лавочці. Самій Ірині вона привітно посміхалася й медовим голосом питала, чи припав тій до смаку борщик.

Може, наступного разу капусняк зварити? Або розсольник чи бограч? Ірина дякувала й укотре пояснювала, що вона зовсім не перебірлива, просто звикла щодня їсти гаряче.

А в душі Галини все кипіло: «Ти подиви на неї, звикла вона! А сама готувати не звикла? Білоручка, сором який… Зрозуміло, чого досі не заміжня й без дітей. Кому таке ледащо потрібне?»

Цілі два місяці вона тримала ці думки при собі. А потім її таки прорвало. Це сталося у вихідний, коли Ірина попросила не пилососити й намагатися не шуміти.

А сама… сіла за електронне піаніно і почала грати! І добре, якби артисткою якою була відомою, так ні ж! Сама казала, що просто музичну школу колись закінчила.

Тобто, бамкати по клавішах «для душі» вона може, а картоплі начистити — важко. Галина Петрівна рішуче рушила до кімнати.

— Ірочко, — найсолодшим своїм голосом завела вона.

— Ну що ж ти так… Я розумію, може, раніше можливості не було… Або бажання. Але ж ти вже доросла жіночка! Про сім’ю подумати час, про діток. Як же ти тим діткам їсти варити будеш? Не все ж тобі по тих… ну, хай Бог милує, спонсорах та багатих залицяльниках бігати. Ти не соромся, мила. Всі ми колись нічого не вміли.

Я он доньку свою всьому навчила, і тебе навчу. Візьму недорого! Мені ж тебе по-жіночому шкода… Протринькаєш молодість за своїм піаніном, а потім пізно буде, як тій бабці з байки…

Ірина дивилася на неї великими очима, а потім раптом розреготалася так, що аж сльози на очах виступили.

— Як ви сказали? — заливалася вона. — Спонсори? Ледащо? Та звідки ви ці плітки взагалі взяли?

— Ну… як же… — сторопіла Галина Петрівна.

— От сьогодні вихідний — ти вдома. Минулого тижня в середу вдень теж удома була. Лежала, ноги задерши… Не працюєш, виходить. По дому нічого не робиш… Значить, утримує тебе хтось. Ти не подумай, я не засуджую, я ж допомогти хочу… Соромно ж якось…

— Ой, пробачте, Галино Петрівне, — Ірина нарешті перевела подих.

— У середу я дійсно пів дня провалялася в ліжку. І таке буває часто. Бо в ніч з вівторка на середу я чотири з половиною години простояла за операційним столом. І просто банально виснажилася.

Так, я беру додаткові чергування, бо планую скоро писати дисертацію. Я не хочу витрачати час на хатні справи не тому, що нічого не вмію, а тому, що в мене на це не вистачає сил і є важливіші справи.

Вона витерла сльози від сміху й продовжила:

— А те, що я не ношу обручки, не свідчить взагалі ні про що, крім того, що мені з нею незручно працювати. Як незручно було й їхати за чоловіком у його тривале відрядження, бо тут на мене чекала посада завідувачки відділення. І це було наше спільне рішення. Я чекаю його вдома.

До речі, щодо піаніно — це не тільки для душі. Мій старий викладач казав, що хірургам це вкрай корисно для дрібної моторики. Як і в’язання, і вишивання.

Ірина по черзі кивнула на стіну, де висіли три акуратно вишиті картини, а потім на крісло, де лежав недоплетений светр і спиці.

— Одне слово… Помилилися ви, Галино Петрівне, за всіма пунктами!

Галина сперечатися не стала, підібгала губи й мовчки пішла на кухню. Зате наступного дня відвела душу з сусідками, яскраво розписуючи Іринині «байки».

І дуже здивувалася, коли за тиждень та ввічливо відмовилася від її послуг.

— Мабуть, знайшла когось дешевшого, — жалілася вона Оленці. — Мало того, що нечепура, так ще й скупа яка…

***

Часом ми дивимося на чуже життя крізь призму власних упереджень, готові засудити людину просто за те, що вона не вписується в наші звичні шаблони. А справжня історія завжди ховається трохи глибше, за лаштунками чужого побуту та втоми.

Як ви вважаєте, чи варто взагалі втручатися зі своїми повчаннями в життя інших людей, якщо вас про це не просили?