— От же ж баламутка ти, Манюне… — хазяйка завмерла на порозі, витираючи руки рушником. — Боже мій, ну що ж це за напасть така! — сплеснула руками Люба. — Мій улюблений вазон… Даринчин подарунок… Ну я тобі зараз! Скільки слів, і всі такі сердиті. Це кінець. Раптом жінка скрикнула. Так голосно і пронизливо, що котяче серденько впало кудись під той самий брудний лінолеум. — Ой, матінко моя, та як же це так

Тиша після страшного гуркоту здавалася густішою за кисіль. Манюня втиснулася худим животом у підлогу, міцно заплющила очі й перестала дихати. Вона знала: зараз почнеться найстрашніше.

За ті кілька місяців, що вони жили разом, маленька сіра кицька навчилася безпомилково читати настрій своєї нової хазяйки, пані Люби.

Коли кошеня перевертало чашку чи розкидало речі, жінка важко зітхала і сварилася: «От же ж капосна!». Манюня ще ніколи в очі не бачила, як виглядає та «капосна», але нутром чула — це щось дуже погане.

Тож завжди намагалася тихенько відсидітися десь у куточку, поки хазяйка змітала сміття.

Але сьогодні… Сьогодні слів було багато. І від них віяло таким холодом, що в кицьки дрібно затремтіли вуса.

— Я тобі зараз дам, шкодо, ну що ж ти наробила?! — пролунало з коридору.

«Зараз буде непереливки», — з тугою подумала Манюня. Вона ще не розуміла всіх людських слів, але цей тон не обіцяв нічого доброго.

Її могли боляче штовхнути ногою. Саме так робив перший хазяїн — величезний, похмурий чоловік. Саме в його холодній квартирі Манюня вперше усвідомила, що вона взагалі існує. Зрозуміла, що в неї є хвіст, вушка і малесенькі кігтики, які так кортіло поточити об старі шпалери в кутку.

За кожну таку спробу лунав страшний рик, і маленьке тільце пронизував пекучий біль від важкого ляпаса.

Було неймовірно боляче, страшно і зовсім незрозуміло — за що?

Рука того чоловіка була розміром із саму Манюню. Вона тікала, швидко-швидко перебираючи лапками, і ховалася за диван, звідки він не міг її дістати. А якось, утікаючи від чергової розправи, зірвалася з відчиненого вікна.

Добре, що летіти було недалеко, а густі кущі під будинком пом’якшили удар.

Шкутильгаючи, з подряпаними об гілки боками, вона бігла світ за очі від того місця, де панував біль.

Бігла, поки чиїсь теплі руки не вихопили її просто з-під коліс машини.

— Дурненька, куди ж ти летиш? — запитали тоді ці руки, які пахли чимось затишним і домашнім.

Вони міцно обхопили її худе, змучене постійним недоїданням і страхом тільце. Тоді боки ще нили від падіння, а руки цього не знали і стиснули надто сильно.

Від несподіваного болю Манюня дико занявчала, викрутилася і з переляку глибоко вгородила кігті в щось м’яке. Тієї ж миті на неї накинули важкий шарф. Настала темрява.

Її кудись довго несли сходами, а потім обережно виплутали й опустили на пухнастий світлий килим. Тільки тоді Манюня розгледіла, що до цих добрих рук «прикріплена» немолода жінка в теплій куртці. Це і була пані Люба.

Та сама Люба, яка зараз ішла її карати.

Кроки невблаганно наближалися до кімнати. Пані Люба ще не бачила масштабу катастрофи, але, мабуть, уже передчувала найгірше.

А подивитися було на що. Великий, зламаний навпіл вазон на підлозі. Чорна волога земля, щедро розсипана по тому самому омріяному світлому килиму. І розколотий надвоє глиняний горщик.

Манюня розуміла: це катастрофа. Той вазон Любі подарувала донька Даринка, і жінка просто обожнювала цей маленький зелений острівець природи у квартирі.

А на пухнастий килим вона пів року відкладала гроші, підробляючи вечорами. Словом, зараз розколовся не горщик — тріснула навпіл їхня спокійна, затишна реальність.

Сховатися в крихітній квартирці було ніде. До речі, про долоні… У Люби вони завжди були такі теплі. І гладила вона так м’яко…

Тому Манюня вирішила прийняти всі муки просто тут, біля місця злочину. Вона лягла біля черепків, обережно торкнулася лапкою брудного килима.

Щось гостро кольнуло в подушечку, але хіба це біль порівняно з тим, що чекало на неї за мить? Зібравши всю котячу мужність, вона заплющила очі. Хай буде що буде.

— От же ж баламутка ти, Манюне… — хазяйка завмерла на порозі, витираючи руки рушником.

— Боже мій, ну що ж це за напасть така! — сплеснула руками Люба.

— Мій улюблений вазон… Даринчин подарунок… Ну я тобі зараз!

Скільки слів, і всі такі сердиті. Це кінець. Раптом жінка скрикнула. Так голосно і пронизливо, що котяче серденько впало кудись під той самий брудний лінолеум.

— Ой, матінко моя, та як же це так! — заголосила хазяйка.

Манюня заплющила і без того міцно стиснуті очі. Але замість удару… теплі руки обережно підхопили сіре тільце і ніжно притиснули до грудей.

Пальці акуратно торкнулися лапки, яка боліла так, що хотілося її довго-довго вилизувати.

— Ти ж порізалася черепком, моя маленька… У тебе ж кров іде! — бідкалася Люба, геть забувши і про розбитий вазон, і про дорогий килим.

Манюня здивовано розплющила одне око. Пані Люба сиділа на підлозі, старанно дмухала на її поранену лапку й обережно промокала її чистою тканиною.

На обличчі жінки було стільки щирої тривоги й теплоти, що кицька раптом відчула: той давній, крижаний страх, який місяцями сидів у її серці, тане, мов березневий сніг.

Люба дбайливо притискала її до себе, і Манюня, наче зовсім крихітне кошеня, довірливо ткнулася мокрим носиком їй у шию.

Колись, дуже-дуже давно, вона так само тикалася в мамин теплий живіт, шукаючи захисту й любові. Але їх розлучили, жорстоко викинувши в холодний світ.

«Мамо…» — подумки прошепотіла Манюня і ледь чутно лизнула Любу в щоку.

«Ти знайшлася!»

Вона голосно, на всю кімнату, замуркотіла, м’яко буцаючись голівкою. «Я більше ніколи-ніколи не буду шкодити. Тільки, будь ласка, нікуди не йди…»

Люба ще довго бурмотіла щось собі під ніс, збираючи землю з пухнастого ворсу. А Манюня сиділа поруч, дивилася на неї закоханими очима і раз у раз тягнулася здоровою лапкою, щоб торкнутися хазяйки.

Їй треба було постійно перевіряти й переконуватися: її мама справді тут, вона поруч.

***

Від редакції:
Цю щемливу історію надіслала нам читачка, пані Любов. Іноді ми думаємо, що це ми рятуємо беззахисних тварин від вулиці, а насправді — це вони рятують нас від порожнечі, коли діти вже виросли й розлетілися з рідного дому. Адже кожному живій душі в цьому світі потрібен хтось, кого можна назвати мамою, чи не так?