— Остапе, Остапе! — до кімнати забігла дружина. — Син телефонував, зараз із дівчиною прийде.
— І чого ти розкричалася? — чоловік неохоче відірвався від телевізора. — Скільки він їх уже приводив, і жодної нормальної.
— А раптом наш синочок справді закохався? — на обличчі жінки з’явилася мрійлива усмішка.
— Йому вже двадцять сім, а для тебе він усе синочок. У його друзів діти до школи пішли.
— Наш син обіймає високу посаду у великій фірмі, і в нього має бути гарна дівчина.
— У нього має бути нормальна дівчина, — голова сімейства, схоже, розійшовся не на жарт.
– Зараз приведе довгоногу, нафарбовану й з величезними нігтями. І ім’я якесь дурне. Наш синочок на нормальних дівчат просто уваги не звертає.
— Остапе, досить бурчати. Одягни хоч джинси! Чи ти в підштаниках збираєшся їх зустрічати?
— Гаразд, зараз переодягнуся.
— Піду, чай приготую!
Остап і Люба жили дуже навіть пристойно. Чоловік працював начальником ливарного цеху на заводі.
Чотирикімнатна квартира, машина, дача — усі атрибути забезпеченого життя. Син після інституту теж потрапив на хорошу роботу.
Але подружжя так і залишилося простими людьми. Їм хотілося, щоб у їхнього єдиного сина була проста дівчина, добра й працьовита, подарувала б їм онуків.
От тільки син приводив красунь, немов зі сторінки журналу, а потім так само легко з ними розлучався. І ось на порозі чергова кандидатка в невістки.
Батьки вийшли в передпокій. На обличчі розчарування. Усе, як завжди: красива, довгонога з величезними нігтями.
— Тату, мамо, познайомтеся! — усміхнувся син. — Це… е-е… Світлана.
— Дуже приємно! — з кислим виразом обличчя кивнув господар квартири.
— Дуже приємно! — повторила дружина, намагаючись зобразити на своєму обличчі усмішку. — Проходьте до кімнати.
Розсілися за стіл. Ледь ковтнувши чаю, господиня попросила:
— Світлано, розкажіть що-небудь про себе!
— Я навчаюся в політехнічному інституті на четвертому курсі.
— А на якій спеціальності? — поцікавився голова сімейства.
— Ливарне виробництво…
Батько захлинувся чаєм і вибіг з кімнати. Дружина кинулася за ним, забігла до ванної кімнати:
— Остапе, що з тобою?
— Я просто уявив цю ляльку в себе в цеху.
— Ходімо назад!
Подружжя знову зайшло до кімнати, на обличчях усмішки.
— Вибачте! — батько злегка кивнув головою дівчині. — А чому ви вступили на цю спеціальність?
— Там найменший прохідний бал був.
— А-а-а! — кивнув Остап головою. — Але в ливарному цеху працювати важко, тим паче такій гарній дівчині, як ви.
І тут кандидатка в невістки подивилася на нього такими очима, що майбутній свекор зрозумів, що ця дівчина не збирається працювати не тільки в ливарному цеху, а й будь-де іншому.
Коли син зі своєю подругою пішли, подружжя одночасно важко зітхнуло:
— Як завжди! — махнув рукою Остап. — Де він їх знаходить?
— А він же в нас розумний.
— Спеціально чи що він таких приводить?
Невдовзі повернувся син, глянув на кислі обличчя батьків і запитав з усмішкою:
— Як я зрозумів, не сподобалася?
— А тобі самому вона подобається? — сердито запитав батько.
— Тату, а я поки що одружуватися не збираюся. Це ви з мамою все мене квапите.
— Синочку, тобі вже двадцять сім, — з кухні вийшла мати.
— Мамо, ну не квапте ви мене!
— Синочку, ми з татом працювали в ливарному. Я на пенсії, він через рік піде на пенсію. Скільки нам залишилося жити? А нам так хочеться подивитися, як онуки ростуть.
— Гаразд, Любо, — Остап обійняв дружину. — Йому з дружиною все життя жити. Зустріне він ще свою долю.
Ігор працював у величезній фірмі, яка забезпечувала продукцією ціле місто.
Він був керівником відділу логістики. Тобто за пошук і доставку вантажів відповідав він. Робота була клопітка, добра сотня великих магазинів, і всім щодня щось потрібно.
Його відділ знаходився в головному офісі. У відділі було тридцять співробітників, робота яких полягала в тому, щоб цілий день сидіти за ноутбуками, телефонувати, іноді їздити у відрядження.
От тільки вся проблема в тому, що не всякого за ноутбук посадиш. І співробітників, яких би йому хотілося мати, постійно не вистачало.
Щодня йому надсилали нових кандидатів, але найчастіше під його критерії відбору вони не підходили.
І ось до його кабінету зайшла нова кандидатка, нічим не примітна дівчина років двадцяти з невеликим. Поглянувши на неї, Ігор важко зітхнув:
— Як тебе звати?
— Наталя.
— Що закінчила?
— Наш політехнічний за спеціальністю технологія машинобудування.
— Чому сюди прийшла, а не на завод? — своїм спокоєм і незалежним виглядом вона одразу почала дратувати Ігоря.
— Тут більше платять, ніж технологам на заводі.
— А тут і гарувати більше треба? — в його голосі почулися злі нотки.
— А я й прийшла працювати.
— Гаразд, — він нахилився до свого ноутбука. — Ось сім програм. У яких можеш працювати?
Дівчина уважно подивилася, і її відповідь буквально ошелешила Ігоря:
— У всіх.
— Ну ж бо сідай! — поклав перед нею два аркуші. — Ось — товар, ось — адреси. Дій!
Хвилин десять дівчина звикала до чужого ноутбука.
Потім досить непогано почала вирішувати поточну проблему. І це була реальна проблема на сьогоднішній день. Коли дівчина підняла на нього очі.
— Усе, йди! — усміхнувся молодий начальник.
— Куди? — не зрозуміла та.
— До відділу кадрів. Коли тебе оформлять, прийдеш сюди!
Наступного дня наприкінці зміни Наталя зайшла до його кабінету.
— Доброго дня!
— Здрастуй, Наталю! — він схвально усміхнувся. — Влаштувалася?
— Так.
— Ти посидь трохи! — він вказав на стіл із ноутбуком. — Сьогодні заїдемо до мене додому. Дам тобі флешку з однією цікавою програмою. Хочу цю програму тут запровадити, але… сумніваюся, що в ній легко буде розібратися.
Подивишся в себе вдома. Тільки не сиди з нею всю ніч. Вивчати її завтра тут будеш. Де зараз сидиш — це твоє робоче місце.
— А де все?
— Усі в сусідній залі.
— А чим я тут займатимуся? — запитала нова співробітниця.
— Роботою з персоналом. Завтра все поясню.
Мати вийшла назустріч синові, який прийшов з роботи.
На її подив, він був із дівчиною, а ще на більший подив, ця дівчина так не була схожа на його звичайних подружок.
Щось пояснити син не встиг, на його телефоні зазвучала музика. Притулив телефон до вуха.
— Привіт! — здивовано вимовив він. — А ти де?.. Зараз вийду!
Він запхнув телефон до кишені:
— Наталю, вибач! — повернувся до матері. — Мамо, напої дівчину чаєм!
— Може, я піду? — дівчина запитально подивилася на Ігоря.
— Ні, ні, Наталю, я скоро повернуся, — і він вибіг.
— Дівчино, проходьте! — схвально усміхнулася жінка.
Відсутній Ігор був близько години. Повернувшись, уже з коридору з подивом почув, що батько про щось жваво розмовляє з Наталею.
Зайшов на кухню. Розмова одразу припинилася. Але він встиг звернути увагу на радісні обличчя батьків.
Наталя встала, кивнула головою батькам свого начальника:
— Вибачте!
— Тату, мамо, у нас справи! — усміхнувся їм син.
Добрих півгодини вони сиділи біля ноутбука. Коли він усе пояснив дівчині, запропонував:
— Давай, я тебе додому довезу!
— Може, я сама дійду? Ви ще не їли.
— Наталю, не ганьби мене перед батьками!
— У тебе хороші батьки, — обличчя дівчини осяяла усмішка.
Слідом за ними в передпокій вийшли й батьки:
— До побачення, Наталю! — вимовило вони мало не хором.
— До побачення! — усміхнулася їм гостя.
За півгодини син повернувся додому.
— Мамо. Я їсти хочу, — і кинувся на кухню.
Слідом за ним зайшов батько:
— Ми з матір’ю раді, що в тебе нарешті з’явилася нормальна дівчина.
— У сенсі? — не зрозумів Ігор.
— От і одружуйся з нею, — продовжив батько.
— Тату, ви про кого?
— Про Наталю.
— Тату, вона в мене відсьогодні працює. Приходила у справі. Яке одруження?
— Синочку, — подала голос мати. — Ми з батьком так зраділи. Думали, вона твоя дівчина…
— Ну ви даєте! — похитав головою син, але при цьому задумався.
Чогось цієї ночі Ігор довго не міг заснути. Такі цікаві думки в голову лізли.
Спочатку він уявив, що одружився зі Світланою, і вона переїхала сюди жити. Зі своїми величезними нігтями ходить по кухні, а мама роздратовано дивиться на неї.
Ось вона надовго займає ванну кімнату… Але ніяк не міг уявити її, яка готує обід або миє підлогу.
Потім уявив на її місці Наталю. Тут же побачив на обличчі своїх батьків усмішки. Чудово уявив її й яка готує обід, і яка миє підлогу.
Потім думки почали йти в дещо іншому напрямку.
Адже, в будь-якому випадку, щонайбільше через рік вони поїдуть від батьків і житимуть самостійно.
Уявив, що Світлана — господиня їхньої нової квартири. Домашніх обідів чекати явно не доведеться. Потім уявив, що в них зʼявиться дитина. У роль мами Світлана так само не вписувалася.
Наталю, по суті, він зовсім не знав, але чомусь добре уявляв її в ролі господині нової квартири. Чому?
Вона знайшла спільну мову з мамою, а мама любила чистоту, порядок, любила смачно готувати. Згадав тверде переконання батька, що з довгими нігтями добрих господинь не буває. І мимоволі вимальовувався образ Наталі.
Але найголовніше, щось із моменту їхньої першої (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) зустрічі він став багато думати про неї.
Вранці вона вже чекала його біля кабінету.
— Здрастуй, Наталю! — усміхнувся начальник відділу.
— Доброго дня! — і отримав у відповідь чарівну усмішку.
— Заходь!
Підійшов до столу, відкрив шухляду:
— Ось запасний ключ від кабінету. Візьми!
— Дякую!
— Сьогодні займайся тим, про що ми домовилися! Але спочатку познайомлю тебе з колективом.
Для Наталі почалися робочі будні. Вона швидко вникала в суть своєї роботи.
Але відчувала, що всі незаміжні дівчата відділу ставилися до неї недружелюбно. І причина була в неодруженому начальникові відділу.
А ще Наталя стала помічати, що й сама мимоволі затримувала погляд на своєму начальникові. Їй подобалося, як він працює.
Здивувало, що він однаково ставиться як до своїх підлеглих, так і до своїх начальників. Намагався бути однаково ввічливим з усіма, незалежно від посади.
Однак часто сварив своїх співробітників, але й з начальством сварився. Щоправда, в їхній організації над ним було всього троє людей.
Вона розуміла, що закохалася в нього.
Але чомусь вирішила: якщо він начальник, значить, нічого (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) особистого не повинно бути. До того ж, які в неї можуть бути шанси перед незаміжніми красунями як їхнього відділу, так і організації загалом.
Але ось у п’ятницю наприкінці зміни начальник відділу запитав:
— Наталю, можеш завтра вийти на роботу?
— Так.
У вихідні комусь із відділу завжди доводилося працювати. Це враховувалося при розподілі премії, тому такі виходи скоріше були плюсом, ніж мінусом.
Наталя завжди приходила на роботу однією з перших, а цього суботнього ранку прийшла найпершою.
Коли прийшов її начальник, вона звернула увагу на його зовнішній вигляд. Немов він після роботи кудись збирався, а судячи з нової зачіски та модної сорочки, явно не на ділову зустріч.
І це боляче шкребнуло по серцю. Непомітно глянула у вікно — його автомобіля на стоянці не було.
У суботу працювали за потреби, намагалися роботу закінчити якомога швидше й до кінця зміни рідко коли затримувалися.
Ось і цієї суботи, десь після полудня, Ігор подивився на годинник:
— Усе, Наталю, закінчуємо роботу!
Швидко зробив кілька дзвінків. Повернувся до дівчини, яка вже зібралася:
— Наталю, може, прогуляємося?
— Я… ми…, — дівчина цього явно не очікувала.
— Ходімо!
***
— Остапе! — до кімнати забігла дружина. — Син телефонував, зараз прийде з дівчиною.
— Знову чергову красуню приведе.
— А може, справді закохався? Голос у нього такий радісний.
— З усіх, кого він приводив, нормальною була тільки Наталя, і та виявилася його співробітницею.
— Наталя мені теж сподобалася, — ніжно усміхнулася Люба. — Стала б вона нашою невісткою…
— Розмріялася!
— Усе! Переодягайся! Піду чай готувати.
І ось відчинилися вхідні двері. Батьки кинулися в передпокій. Їхній усміхнений син тримав за плечі…
— Наталю? — мимоволі вирвалося в матері.
— Здрастуй, Наталю! — на обличчі батька з’явилася радісна усмішка.
— Доброго дня! — несміливо привіталася дівчина.
— Наталю, ходімо, допоможеш мені на стіл накрити! — Люба взяла її за руку, і вони зникли на кухні.
— Співробітниця? — усміхнувшись, підійшов до сина Остап.
— Ні, тату, я закохався… по-справжньому! Дякую вам, що підказали правильний шлях!
