— От і виходить, Ксюш, що на п’ятому десятку лишаюся я розлученою жінкою. Та ще й не сама, а з дитиною. І з дитиною моєї дитини навздогін, — сумно пожартувала Марія. — А попереду ще й суди, бо квартиру ж мій благовірний ділити зібрався. — Жах якийсь

Марія глибоко зітхнула. За вікном шумів звичний весняний Київ, а в її просторій трикімнатній квартирі, яку вони з чоловіком так довго й важко виплачували, відмовляючи собі в усьому, зараз стояла дзвінка, льодяна тиша.

Жінка гірко всміхнулася, поправила пасмо волосся, що вибилося з-під шпильки, і тихо мовила своїй давній подрузі Оксані:

— От і виходить, Ксюш, що на п’ятому десятку лишаюся я розлученою жінкою. Та ще й не сама, а з дитиною. І з дитиною моєї дитини навздогін, — сумно пожартувала Марія. — А попереду ще й суди, бо квартиру ж мій благовірний ділити зібрався.

— Жах якийсь! — сплеснула руками Оксана, ледь не розливши свою каву. — Це ж Ганнуся! Його ж рідна кров, кровинка! Як він узагалі може таке казати?

— Та бачиш, і він може, і мама моя, і свекруха туди ж, — похитала головою Марія, втомлено перелічуючи на пальцях. — Зробили з мене якусь пропащу жінку. Мовляв, не зуміла доньку виховати, недогледіла, а тепер ще й грудьми за неї стаю. Цікаво, а що я мала зробити?

Вигнати дівча на вулицю? Собаками зацькувати? Чи що?

— Це просто якесь дикунство, слово честі. Не середньовіччя ж надворі! А що батьки того хлопця? А сам кавалер що думає?

— Та сам хлопець ніби й не ховається в кущі, готовий розписатися. Але… Знаєш, Ксюшо, а чи треба мені на шию ще один студент? Його батьки теж за серце хапаються, зустрічалася з ними на днях.

Там пісня одна і та ж: «Ой, не ламайте життя нашому хлопчику». Можна подумати, того їхнього хлопчика сорокарічна тітка силоміць у ліжко затягла і тепер вимагає шлюбу.

Одне слово, в нас зараз у хаті такий розгардіяш, що хоч тікай. Чоловік не витримав, спакував одну спортивну сумку і поїхав до своєї мамусі. Всіх речей ще не вивіз, але ультиматуми вже ставить: або наша з ним сім’я, або «оця дитина»!

— «Оця дитина», між іншим, його рідний онук чи онучка, як на те пішло! — закипіла подруга. — І Ганнусю ти, якщо пам’ять мені не зраджує, не сама ростила. Ти в свого праведника не питала, де він був і куди дивився, поки ти доньку «неправильно» виховувала?

Якщо він стояв збоку і тільки милувався, то який він до біса батько? Ніякий, якщо розібратися.

Марія лише втомлено хитає головою.

Усі гулі зараз летять на неї. Та й доньку, щиро кажучи, шкода до сліз: дівчинці зараз і так непереливки. Ну спіткнулася дитина, ну з ким не буває по молодості?

Звичайна ж домашня дівчинка, відмінниця, татова гордість. А тепер на неї власний батько й обидві бабусі такі слова кажуть, що язик не повертається повторити.

Ганнуся, донька Марії та Сергія, зараз при надії.

Їй тільки-но вісімнадцять виповнилося восени, перший курс університету, четвертий місяць пішов. Довго мовчала, боялася зізнатися батькам, а тепер уже щось вирішувати чи міняти пізно.

Та й батько майбутнього маляти старший усього на рік, другокурсник. Його батьки — такі ж молоді та розгублені, як і самі Марія з чоловіком.

Марії сорок три.

Заміж вона вискочила відразу після інституту, за свого ж однокурсника.

Сергій зараз б’є себе в груди і нагадує, що вони ж он як по-людськи все робили: майже п’ять років зустрічалися, спочатку дипломи на стіл поклали, потім розписалися, самі на ноги стали.

Про появу малечі задумалися не відразу, а лише через три роки після весілля. А донька, мовляв… Втім, повторювати ті гіркі слова, що злетіли з батькових уст на адресу Ганнусі, просто не хочеться.

Донька в них єдина.

Колись мріяли ще про малечу, але життя диктувало свої умови: спочатку тягнули кредити за однокімнатну квартиру, економили кожну гривню. Потім розширилися до трикімнатної — і знову борги, виплати.

А коли два роки тому нарешті видихнули і розрахувалися з банком, то вже якось і боязко стало.

— Розумієш, як воно в житті буває, — зітхає Марія. — Сергій же завжди сина хотів, спадкоємця. А на світ з’явилася Ганнуся. Спершу ніби носа крутив, а потім натішитися не міг. «Татова принцеса», не інакше!

Тільки тато якось не врахував, що принцеси теж виростають і часом роблять помилки, коли закохуються.

Ганнуся росла взагалі без проблем.

Не дитина, а золото: нею дружно пишалися і батьки, і обидві бабусі. Ще б пак — розумниця, на теніс ходила, красуня. Про якихось там хлопців у школі й мови не було: дівчинка була вся в навчанні, з книжками та ракеткою.

І ось тобі маєш — бюджетне місце в одному з найкращих вишів, золоті студентські роки, перше кохання і як результат… дівчинка чекає на дитину.

Так, за паспортом Ганнуся вже повнолітня, тож офіційно це не підліткова історія. А по факту? Ні свого кутка, ні копійки за душею, ні професії в руках.

Справжнісінька дитина, яка сама, без підтримки, з такої прірви просто не вибереться.

— А вони вирішили її добити, — в голосі Марії бринить ледь стримуваний відчай. — Головне питання, яке їм усім не дає спати: «Чому вона мовчала?!». І тепер гарячково шукають виходи, як зробити так, щоб цього маляти не було.

Але ж… це вже за межею — і закону, і Божої моралі! І який сенс зараз розпитувати, чому донька не зізналася раніше? Я сама себе з’їдаю цим питанням, а Ганнуся зараз така пригнічена, наче тінь ходить.

Два тижні тому, коли дівчинка таки наважилася відкрити батькам свою таємницю, в хаті зчинилася справжня буря.

Марія думала, що чоловіка інфаркт схопить.

Він почервонів, кричав на всю квартиру, ногами тупав, мало не з кулаками на дитину кидався. А коли Марія заступилася за доньку, яку вже трусило від істерики, весь чоловічий гнів лавиною зійшов на неї.

— І моя мама туди ж: «Марічко, треба терміново щось робити, я піду в лікарню, я домовлюся з ким треба». А коли Ганнуся крізь сльози відрізала, що нічого такого робити не буде, мама теж завелася і почала звинувачувати мене. А свекруха?

Ой, про неї я взагалі мовчу! Там повне схвалення кожного синового слова. В одну мить єдина онучка стала поганою, безсовісною і взагалі — такою ж, як її матір. Тобто як я.

Бог з ним, мене свекруха ніколи особливо не жалувала, але ж Ганнуся? Це ж її золота дитиночка була, пилинки здувала. Як можна з «найкращої онучки» за секунду перетворитися на… ну, ти зрозуміла. Без жодного переходу!

— І що, ти будеш її підтримувати? Збираєшся їй допомагати тягнути це все? — коли на чергове таке запитання чоловіка Марія твердо кивнула, він просто заревів від люті.

— Значить, ти така сама! Ти її ще й виправдовуєш? Вона казна-що робить у свої сімнадцять, а ти тільки потураєш? Ти — мати, ти мала їй в голову розум вкладати, а зараз…

Моя мати пропонує вихід, твоя мати пропонує вихід, і тільки ти готова тягнути цю соплячку, яка примудрилася принести в подолі в перший же рік навчання! Ну знаєш що… Сама таку виховала — сама й крутися!

Але затям: від мене — ні копійки! І взагалі, все це далі буде вже без мене!

Марія, звісно, такого удару в спину не чекала.

Все сподівалася, що чоловік перебіситься, охолоне — не про чужих же людей мова йде, про власну кров.

Але минуло два тижні.

В бік Ганнусі батько навіть не дивиться, до сватів так і не поїхав. А днями зібрав речі і холодно кинув, що квартиру вони будуть ділити через суд.

Мовляв, ти ж тепер молода бабуся, от і будеш няньчити онука в однокімнатній.

— У мене дитина вже просто на себе не схожа, змарніла вся, — тихо каже Марія, витираючи непрохану сльозу.

— Її ж ці всі скандали просто по живому ріжуть. Чого вони хочуть добитися? Щоб я від своєї дитини відхрестилася? Щоб дозволила бабам порішати свої справи й покалічити дівчинці і тіло, і душу?

Знаєш, Оксано… Я не знаю, як воно далі буде і як ми це витягнемо. Але морально я вже готова до будь-якого розвитку подій.

Прорвемося!

Марія свято вірить, що вони з донькою вистоять. Може, якусь частину турбот, бодай фінансових, візьме на себе родина хлопця. А все інше… Це ж її дитина, іншої в неї немає.

Сама виховала — самій і любити.

Цю непросту, але таку щемливу життєву сповідь надіслала до нашої редакції пані Марія, шукаючи швидше не поради, а простої людської розради.

Як часто трапляється, що в найважчі хвилини найрідніші люди замість міцного плеча підставляють холодну спину, забуваючи, що любов вимірюється не лише в радості, а й у вмінні бути поруч у часи випробувань.

А як би ви вчинили, опинившись на роздоріжжі між багаторічним шлюбом і беззастережною материнською любов’ю?