— Я йому ось рибу смажу, — твердо відказала Одарка. — А ти коли йому востаннє хоч миску супу зварила? Тамара аж рота закрила від несподіванки. — Це що тут таке діється?! Мати ще в сирій землі не охолола, а в тебе тут якась баба хазяйнує

Паркан сусіда Юхима я бачила зі свого кухонного вікна щоранісінько. Ох і гарний же був паркан — рівненький, дошка до дошки, наче на картинці вимальований!

Юхим його сам ставив, ще за кращих часів, коли його Клавдія жива була.

Стояв той паркан так міцно, ніби корінням у землю вріс, як і сам господар. А тут дивлюся — ближче до літа паркан якось жалібно похилився, наче втомився стояти. І серце мені тьохнуло: зрозуміла я, що діло зовсім кепське.

Клавдію ми втратили минулої осені, коли ще й листя з дерев не встигло облетіти — згоріла жінка швидко, як воскова свічка.

Юхим повернувся того чорного дня з цвинтаря, важко опустився на ґанок, обхопив голову натрудженими руками й ніби скам’янів. Усю довгу зиму з його димаря йшов слабенький димок, але самого господаря ніхто не бачив — ані в сільській крамниці, ані на вулиці.

Навесні вже й сніг зійшов, струмки віддзвеніли, а він так і не вийшов до людей.

Тільки порожні пляшки з-під гіркої в сінях стояли рівненьким рядочком, одна до одної, як мовчазні свідки його великої біди.

Город, яким раніше милувався весь куток, заріс глухим бур’яном по самий пояс.

Ґанок якось криво осів, а улюблений рубанок на верстаку в сараї вкрився рудою коростою іржі. Той самий рубанок, яким Юхим колись вистругав найкрасивіші лиштви ледь не на всю нашу Березівку!

От тоді я й наважилася послати до нього Одарку. Одарка в нашому селі з’явилася акурат після Великодня — приїхала звідкись із-під Полтави, оселилася з одним-єдиним рудим котом у пустій хатині на краю села.

Розлучена, тиха якась, ніби трохи налякана.

Але з перших же днів так завзято взялася за занедбаний город, що любо-мило глянути, і ні в кого нічого не просила.

Руки в неї були обвітрені, червонуваті, пальці короткі, порепані — справжні руки людини, яка із землею на «ти».

Говорила вона мало, але завжди твердо, без отого жіночого скиглення чи скарг на лиху долю.

Я до неї придивилася й подумала: ось хто нашому Юхимові зараз потрібен! Не просто жінка, а хазяйські руки. Щоб і борщу наварити, і підлогу вимити, і той город до ладу привести, бо ж згине чоловік!

— Сходи-но ти, Одарочко, до Юхима, — якось кажу їй, спершись на перелаз. — Пропадає ж мужик на очах. Від самої осені з чаркою не розлучається, топить горе в оковитій.

Одарка глянула на меня своїми глибокими очима, помовчала, подумала щось своє і нічого не відповіла. А наступного ранку, дивлюся — іде! Несе відерце ранніх білих яблук зі свого садочка.

Що там між ними було спочатку — не знаю, брехати не буду. Знаю тільки, що Одарка почала ходити до нього щодня.

Вранці піде, а надвечір повертається до своєї хати. Варила йому їсти, прала, город геть чисто виполола — жодної бур’янини не лишила. Юхим, розказували, спочатку мовчав як риба, сидів у кутку і навіть у її бік не дивився.

А потім… потім почав на ґанок виходити.

А там, диви, і поголився вперше за пів року!

Село наше, ясна річ, відразу зашушукалося. Але так, знаєте, тихенько, поміж собою, через тин. А мені-то що з тих пліток? Я ж бачила головне: чоловік ожив!

Очі в нього якось посвітлішали, спину розігнув, навіть оту сходинку на ґанку полагодив, що всю весну під ногами ходором ходила.

Одарка, бувало, прийде, поставить баняк на плиту — і зразу на город. А Юхим виходить слідом. Ще не допомагав, ні, але просто стояв і дивився, як вона ті грядки рівненько виводить.

Проте стояв уже не як сновида, а як людина, якій знову стало хоч трохи цікаво жити на цьому світі.

І тільки-но все ніби налагодилося, як приїхала Тамара. Я саме тоді заскочила до Юхима у справах.

Тамара, Юхимова донька, жила в місті, працювала десь у серйозній конторі. На похорон матері приїжджала рівно на один день. Уся така з себе: в чорному елегантному пальті й на височенних підборах, які так і грузли в нашій сільській багнюці.

З того гіркого дня її в Березівці ніхто й в очі не бачив.

Жодного разу за всю зиму не навідалася, навіть не подзвонила. Я потім у Юхима делікатно питала — він лише сумно головою хитав, мовляв, ні, не дзвонила доця.

А тут — на тобі! Заявилася, як сніг на голову, і відразу з порога, не соромлячись мене, як закричить:

— Це що тут таке діється?! Мати ще в сирій землі не охолола, а в тебе тут якась баба хазяйнує?!

Одарка саме поралася біля плити – смажила рибу. Повернулася, рушника на плече перекинула й спокійно так подивилася на гостю. Тамара теж зміряла її поглядом з голови до п’ят — так дивляться на непотріб, який хочеться швидше викинути на смітник. І тут видала:

— А ти взагалі хто така? Приживалка?

Юхим сидів за столом, низько опустивши голову. Мовчав.

І знаєте, оце його чоловіче мовчання — воно різало гірше за ножа. Одарка побіліла як крейда, пальці на тому рушнику так стисла, аж кісточки побіліли.

Я ж бачила, що всередині в неї все ходором ходить, але голос навіть не здригнувся.

— Я йому ось рибу смажу, — тихо, але твердо відказала Одарка. — А ти коли йому востаннє хоч миску супу зварила?

Тамара аж рота закрила від несподіванки. Різко розвернулася й попрямувала до дверей. На порозі обернулася й кинула, наче отрутою бризнула:

— Я так цього не залишу! Ще згадаєш мене!

Підбори гнівно простукали по ґанку, хвіртка гучно хряпнула.

І поїхала.

Одарка важко опустилася на ослінчик, поклала натруджені руки на коліна й довго сиділа непорушно. За вікном вітер гнув березу біля двору, і листя шуміло так тривожно, ніби передчувало якусь біду.

Ну і що їй було робити в тій ситуації? Піти геть?

Але вона врешті зітхнула, встала, зняла сковорідку з вогню і пішла накривати на стіл, не зронивши більше жодного слова.

Наступного дня вона не прийшла. Ну, думаю, все — злякалася жінка, втекла від гріха подалі. А через день дивлюся — іде Одарка!

Несе каструльку гарячого картопляного супу. Зайшла і попрямувала на город, ніби нічого й не сталося. Тільки губи були стиснуті міцніше, ніж зазвичай.

А ближче до косовиці почало коїтися недобре.

Тамара сама більше не показувалася, але діяла здалеку — обдзвонювала все село.

Кому подзвонить, кому напише, мовляв: шахрайка якась до батька в довіру втерлася, на хату оком накинула, совісті ні грама, мати ще в землі не охолола, а вона вже там керує!

І наше село підхопило ту плітку й понесло далі.

У крамниці я на власні очі бачила: тільки-но Одарка зайшла, як жіночки біля прилавка враз замовкли. Не привіталися, демонстративно відвернулися.

Продавчиня Райка їй решту зневажливо на тарілочку жбурнула, в руки не дала. Одарка мовчки взяла молоко, хліб і вийшла.

Спину тримала прямо, голови не хилила, але я ж бачила, як її щоки вкрилися червоними плямами від образи.

Потім мені сусідка Вірка через тин переказувала:

— Олександро, ти б їй сказала, хай іде від Юхима. Не по-людськи це, не по-християнськи. Клавдія ще й року в землі не пролежала.

Я тій Вірці різко відповіла, що не моє це діло — в чужі хати з порадами лізти.

Але на душі було якось важко, мулько. Хто тут правий — піди-но розберися.

Село ж воно як жорна: меле повільно, але перемеле геть усе.

Одарка трималася гідно. Ходила до Юхима щодня, і ні перед ким не виправдовувалася. Мені обмовилася лише раз, коли я не втрималася й спитала, чи не важко їй оте все терпіти:

— Він же без мене пропаде, Шуро. Хто йому гарячого наллє, хто город виполе? Тома? Та вона за всю зиму й носа сюди не показала.

І я тоді помітила: раніше Одарка казала «допомагаю», «заходжу», «наглядаю». А тут уперше вирвалося: «без мене». Це було вже зовсім інше слово, вагоміше.

А Юхим тим часом змінювався. Якось заскочила до нього позичити солі й завмерла біля порога: рубанок лежав уже не на верстаку, а на колінах у господаря.

Він сидів у сарайчику і стругав дошку — невпевнено так, ніби заново вчився.

Стружка вилася кільцями, падала на долівку, і навколо пахло свіжим деревом. Юхим звів на мене очі, і я побачила в них ту живинку, якої там не було з минулої осені.

А ще краєм ока помітила: фотографія Клавдії, що висіла у світлиці на стіні, була повернута обличчям до шпалер. Я промовчала, але собі на вус намотала.

Коли яблука в саду налилися соком — такі важкі, червонобокі, що аж гілля до самої землі гнулося, — Тамара приїхала знову.

Тільки цього разу не сама, а зі своїм чоловіком Вадимом, кремезним таким дядьком із вічно невдоволеним обличчям. І ще зовицю прихопили, Вадимову сестру — таку бойову тітку в спортивному костюмі.

Підкотили на здоровенній машині, стали прямісінько біля хвіртки. Тамара зайшла на подвір’я першою, за нею її почет. Одарка саме поралася на городі — полола моркву.

Підняла голову, побачила ту трійцю, розігнула спину, але з грядки не пішла.

— Збирайся, батьку! — гукнула Тамара ще з порога. — Досить уже тут дурня валяти. Я тебе до себе забираю.

Вона пройшла в хату, гучно хряпнувши дверима.

А за хвилину вилетіла назад — червона, зла як чорт.

Юхим неквапом вийшов із сараю з дошкою в руках (він саме майстрував поличку для кухні, Одарка мені хвалилася). Подивився на доньку, на зятя, на ту зовицю. І нічого не сказав.

А Тамара шулікою кинулася до Одарки:

— А ти, гадюко, мамину фотографію прибрала?! Думаєш, я не бачу?! Мамин портрет зі стіни зняла, щоб очі не муляв?!

Одарка тільки-но відкрила рота, щоб щось відповісти, але не встигла. Юхим тихо, дивлячись кудись убік, промовив:

— То я сам повернув портрет. Не міг дивитися.

Тамару це не спинило. Вона підскочила до Одарки, вчепилася їй у рукав старої куфайчини:

— Забирайся геть із цієї хати! Це мамин дім, не твій! Вадиме, ну скажи їй щось!

Вадим тупцяв по той бік тину, сховавши руки в кишені, і вперто мовчав. А зовиця запопадливо піддакувала з-за його широкої спини:

— Правильно, Томочко, правильно!

Одарка різко висмикнула руку.

Подивилася Тамарі просто у вічі, потім на диво спокійно витерла долоні об фартух, підійшла до хвіртки і засунула засув. Клац — залізо об залізо.

— А де ж ти була, коли він від горілки пропадав? — спитала Одарка низьким, рівним голосом. — За всю довгу зиму жодного разу не приїхала, не подзвонила. А тепер командувати з’явилася? Іди туди, звідки прийшла.

Тамара все ще стояла по цей бік хвіртки, на подвір’ї, але Одарка стала між нею та хатою.

Невисока, у старих гумових чоботях і куфайчині, з землею під нігтями від морквяних грядок. Але стояла так твердо, ніби справді коріння пустила.

І тут Юхим уперше за весь той час подав голос. Твердо і голосно:

— Їдь додому, Тамаро. Мені тут добре.

Тамара розгублено перевела погляд з батька на Одарку, потім знову на батька. Губи в неї затремтіли, підборіддя затіпалося дрібним дрожем.

Вона розвернулася, штовхнула хвіртку — а засув не піддається! Довелося лізти через низенький штахетник. Вадим подав їй руку.

Зовиця ще щось там бурмотіла. Машина завелася, розвернулася на ґрунтівці, здіймаючи руду куряву.

Одарка не зрушила з місця, аж поки та курява не осіла. Потім важко сіла на сходинку, поклала долоні на коліна, і я зі свого двору побачила, як ті її руки тіпаються дрібним тремтінням.

Юхим підійшов, сів поруч. Не обійняв, просто сів, плече до плеча. І так вони сиділи, поки сонце не закотилося за дахи.

Минула ще одна осінь — друга без Клавдії, але вже зовсім інакша. Юхим хазяйнував: топив піч, носив воду з криниці, дбайливо обрізав ту яблуню у дворі, що все літо гнулася від плодів.

Паркан він теж полагодив — знову стоїть дошка до дошки, як раніше. Рубанок більше не іржавіє.

Одарка так і живе в нього, веде господарство.

Вони не розписувалися, та й нащо воно кому треба в селі на старості літ. Село звикло, шепотітися перестали, Райка в крамниці навіть почала перша вітатися.

Тамара більше не приїжджає. Дзвонить іноді, Юхим бере слухавку, але говорить мало: «Живий, здоровий». І кладе слухавку. Одарка в такі хвилини завжди виходить на подвір’я — не прислухається, дає йому спокійно поговорити з донькою.

На столі у Юхима часто лежать яблука — свої, з тієї яблуні, яку він обрізав. Великі, жовто-червоні.

Одарка ж уперше до нього теж із яблуками прийшла, тільки тоді вони були з її садка.

Я от дивлюся на все це зі свого вікна й думаю. Одарка чоловіка з того світу витягла — це чиста правда. Але ж вона й хвіртку перед його рідною донькою зачинила.

Кров є кров, яка б вона не була. Чи мала вона право так чинити?

Ось такий непростий життєвий вузол надіслала до нашої редакції пані Олександра, а ми лише делікатно підготували її розповідь, щоб поділитися з вами. У народі недарма кажуть: чужа сім’я — темний ліс, де кожен торує свою власну стежку до щастя.

А як ви вважаєте, чи варто було жінці ставати між батьком та його нехай і неуважною, але рідною дитиною?