Час не стоїть на місці, і як би це прикро не звучало – всі ми потроху старіємо. І що старшими стаємо, то більше усвідомлюємо цінність зустрічей не тільки з близькими, а й із далекими родичами.
З кожним роком згадується дедалі більше троюрідних, четвероюрідних і таких родичів, хто взагалі через дорогу навприсядки. А потім після рідкісних зустрічей розумієш усю їхню цінність.
Хто як не далекі родичі пам’ятають тебе колишнім і часи ті, де морозиво було по кілька копійок, і саме життя зовсім інше було…
Буває так, що ми самі з Тамарою про когось згадуємо і починаємо контакти шукати, а буває і нас хтось ось так згадує і зустрітися хоче. З більшістю, звісно, розкидало нас життя і по багатьох країнах, але дехто, так би мовити, залишився в зоні досяжності.
І ось телефонує мені син Дімка і каже, що його родич через соціальні мережі знайшов. Мовляв, спілкуватися хоче, дружити, рідня як-не-як. Намагався у мене з’ясувати, хто ми цим родичам доводимося.
Загалом, цілий детектив вийшов, поки хоч якось зрозуміли хто через яких кумів і братів хрещених нас ось так знайшов.
До кінця, якщо чесно, чіткої спорідненості так і не з’ясували, але тому що знайшлися, були дуже раді. І ось Петро, той самий чоловік, який Дмитра мого знайшов, приїхав у гості.
Зустріч влаштували в сина за містом. Петро виявився майже однолітком Дімки, йому зараз 38. І приїхав він із дружиною Лізою та сином Сергієм.
Виявилося, що син цього року дев’ятий клас закінчує у них, хочуть ось у велике місто його чи то в технікум, чи то в коледж влаштувати. А тут дізналися, що і родичі є в цьому місті.
Загалом, зустріч пройшла гладко і весело. Діма обіцяв, що протягом наступних кількох днів і по місту покатає, і навчальні заклади, які цікавлять, покаже.
Ми з Томою на ніч у сина залишатися не стали – у них же гості на тиждень приїхали, їм є кого розважати. Але відпустив нас із Томою Петро тільки після того, як пообіцяли ми, що обов’язково з візитом у відповідь будемо в гостях у його батьків.
Шлях до них, звісно, зовсім не близький, але я пообіцяв, що обов’язково знайду час і буду в гостях. Була ця ось така зустріч минулого року. Відтоді й змінилося багато чого.
Діма з Петром стали спілкуватися часто. Сергій справді в технікум вступив. Він навіть тиждень у нас жив, а потім сам сказав, що в гуртожиток хоче і буквально вмовив батьків дозволити йому там жити. Ну а я знову ближче познайомився з батьками, точніше з батьками Петра.
Дзвонити один одному стали, спілкуватися, зі святами один одного вітати. Галина (мати Петрика) все ніяк не вгамовувалася – щоразу в гості кликала. І ось у черговий раз від неї дзвінок пролунав. Після кількох загальних фраз Галя знову пішла в наступ.
— Іване, коли ви в гості? – Наполегливо запитувала Галя.
– От не стане мене і так тебе й не побачу. Ти взагалі чи з глузду з’їхав? Якщо б я могла, так сама б уже в гостях у тебе була. Та куди мені? У мене он поросята, кролі, телиця дійна, курей без ліку, каченята, а ще Павло обіцяв індичок малих приперти. Як же я господарство своє кину? А в тебе навіть собаки нема. Що тобі переживати? Зібрався і приїхав!
— Ох, Галю, я вже й сам втомився тобі відмовляти. – З усмішкою перебив я співрозмовницю. – Усе так кажеш – і зірватися можемо, і можливість є, а все як щось заважає.
— Ти це мені припиняй! -владним тоном перебила мене Галя. – Говори коли приїдеш. Щоб я тут господарство своє “прорідила” і стіл накрила, та щоб із собою ще потім сала домашнього вам покласти. Ви ж Сергійка нашого прихистили в себе, коли треба було. Треба ж і відплатити чимось. А то що ми прямо, як не рідні. Чого це я за собою боржок відчувати маю?
Якщо чесно, ми з Томою все одно обговорювали, що зберемося в гості до Галі з Павлом, просто якось терміни не обговорювали. А ось тоді розмовляв я з родичкою, так і зрозумів, що справді досить відкладати.
— Галю. Ти так нападаєш, ніби я відмовляюся. – Знову з посмішкою сказав я в слухавку своїй співрозмовниці. – А я от сказати тобі хочу, що за тиждень, а точніше на наступних вихідних ми будемо у вас!
— Господи милостивий! Та невже! – голосно зраділа Галя. – Дочекалися значить! А ви всім сімейством чи як? На скільки днів до нас?
— Ну, всією родиною не вийде. У нас хоч господарства немає, а в сина робота, сама розумієш. Але ми з Тамарою будемо точно. Думаємо, що на кілька днів, а там, як піде.
Галина ще якийсь час голосно й бурхливо висловлювала свій захват від почутого, намагалася розповісти, як нам у них у селі сподобається, розписувала красоти місцевості та намагалася передати аромати й смак страв, які для нас приготує.
Після чого я отримав запевнення, що нас із вокзалу зустріти не зможуть, але з автобуса потім точно заберуть. Три рази розповіла, де на залізничному вокзалі в них автобус у селі зупиняється і, переконавшись, що я все зрозумів, попрощалася зі мною.
У призначений час ми без особливих пригод дісталися на потрібну станцію, знайшли автобус, дісталися місця, і нас там справді чекав Павло на старенькому, але досить доглянутому жигулеві яскраво-блакитного кольору.
Ще хвилин 20 і ми вже стояли біля хвіртки, вдихаючи аромати ранньої осені в незайманому вихлопними газами селі.
Зустріч була бурхливою і дуже радісною. Галя виявилася дуже привітною господинею і все клопотала, щоб нам із Томою все сподобалося.
Знаєте, багато де я в гостях був, але так як Галя мене ще ніде не зустрічали.
А потім, як водиться, спочатку легкий перекус (ну, це за мірками мешканців цього села) зі спогадами про наших спільних родичів, які вже пішли, потім невеличка прогулянка селом і вже ближче до вечора основне, як нам сказали, застілля.
Я так розімлів і від прийому, і від атмосфери, і взагалі від майже несподіваного відпочинку, що майже несподівано звалився на мене, що навіть не очікував ще більшого щастя у вигляді чергової історії з життя.
Але, як то кажуть, несподівано отримані історії іноді виявляються цікавішими за ті, для отримання яких доводиться докладати зусиль.
Щоправда те, що я отримав у підсумку від Галі, назвати повноцінною і цілісною історією не можна. Але, не поділитися з вами цими короткими розповідями про життя і побут зі слів Галі я просто не міг.
Ми вже перемістилися з саду в будиночок, розсілися в залі по диванах і кріслах, коли Галя, яка, до речі, говорила більше за всіх, знову завела монолог, який обіцяє бути довгим.
— Ось кажеш ти, Іване, що у нас тут добре. А я й сперечатися не стану. Добре в нас, але якось не так як у всіх. І ми ось з тобою як наново познайомилися, як дізналася я чим ти там на пенсії займаєшся – аж зацікавилася. Я ж внука попросила в комп’ютері тебе знайти. Ой, Іване, а що робиться в інших!
Життя ж воно яке буває… А в нас тут ціле життя прожити можна, а згадати й нічого. Ось тебе я в гості чекала, так думала собі, а що б мені такого розповісти, щоб і про мене ти написав у себе там в інтернетах.
А зрозуміла, що й розповісти нічого. У твоїх друзів там пристрасті які, а в нас що?
Тільки он про курей можу розповісти. А що? Було в нас таке.
Ми з сусідами курчат в одному місці купували, інкубаторських, вони всі на одну колодку. Ну, одне слово – інкубаторські.
Поки курчатами були, так у загоні. А потім же й випускати треба. Стали і ми, і сусіди через паркан курей своїх випускати по двору гуляти. А вони очі випучили, біжать, дурні ж кури.
Давай перемішуватися. То через паркан, то під паркан. Ніби там у сусідів смачніше щось є. Раз із сусідами посварилися, бо вони курей віддавати не хотіли наших.
Кажуть, мовляв, якщо вони в нас на подвір’ї, значить – наші. Правдами не правдами, а ще й погрозами, забрала я курей своїх.
Спати лягла, а сама думаю: як же тепер бути? Загону ж для великих курей немає, тільки для курчат. Все одно випускати треба. А шельми ці знову до сусідів підуть. Ось лежу, Павло хропе, а до мене від занепокоєння і сон не йде.
А потім, здається я придумала все. Ніч надворі, а я в курник. Шельми ці поки сонні, вирішила я їх помітити. Кожній на спині зеленкою мітку поставила. А що? Вони білі всі, як одна, а зеленку видно добре.
Пораділа я, що так все придумала. Якщо тепер до сусідів і проберуться, то відразу видно де мої.
Вранці курей випускаю, а Пашка аж димом подавився. Дивиться на курок наших і питає, мовляв, що з ними, чи хвороба якась?
Ну, я й розповіла йому що та як. Схвалив він, значить. І сусідці Нінці повідомила, мовляв, усі які фарбовані, то це мої. Більше ти вже не привласниш.
Потім день минає, інший, а Нінка мене на ґанку побачила і з вилами до мене. Кричить, як ошпарена, мовляв, повертай моїх курей. А я ж її курей не брала.
Як своїх помітила, так і рахувати їх перестала. Бачу всі фарбовані, значить, мої. А Нінка на мене вила спрямовує і кричить, щоб я її курей повертала. Думаю, ну зовсім дурна з глузду з’їхала.
Я її в курник заводжу і показую – у мене всі свої, фарбовані. А Нінка мені, мовляв, а ти їх рахувала? А я вже дня три чи чотири не перераховувала. Знаю що в мене їх 136 голів бути має.
Стали рахувати і справді частина не моїх. Нарахували ми аж 159 штук. Звідки в мене їх стільки? Та всі фарбовані.
Нінка кричить, що вона своїх найкраще годує, то їїні найжирніші і давай намагатися за лапи найбільших курей хапати. Ой, думала повбиваємо одна одну з нею. Поки за курей з нею сперечалися, трьох навіть задушили, а одній і голову відірвали. Втомилися дуже.
Вирішили спробувати з’ясувати, як вийшло так. Я обіцяла, що своїх навіть фарбованих перераховувати буду, а Нінка своїх вечорами. Вирішили сваритися більше не будемо, а до правди докопаємося.
Наступного вечора на вулиці зустрілися вже як худобу загнали, а Нінка каже – у мене 6 штук не вистачає. А я кажу, що в мене, напасть така, на 6 більше.
Наступного дня вирішили сказати мужикам своїм, що ми на огороді, а самі стежити стали. У бур’янах із нею сховалися і спостерігаємо. Бачимо, а шельми ці пернаті від мене до Нінки шмигають.
А потім деякі її від неї до мене. Ну, лежимо далі стежимо. Отут Павло мій на ґанку зʼявляється. Подимів раз, подимів два, головою так похитав і в будиночок пішов.
Знову лежимо. Павло виходить, та давай курей по двору ганяти. Думала що знову до чортів допився, а він їх ловить. Не витримала, думала передушить. Було в нас таке вже.
Вискакую я з укриття свого, та до нього. Нінка за мною. А Павло душити нікого не збирався. Зловив курку і пляму їй зеленкою ставить на спину.
— Дурень ти старий, що робиш? – Стала кричати тоді я.
— Так ти ж сказала, що наші всі курки мічені мають бути. А я дивлюся, а деякі не мічені. То що ж це тоді їх Нінка собі забере? Щоб не забрала, їх помітити треба! – Звично хмільним тоном пояснював Павло.
Ох і відходили ми його тоді з Нінкою тим, що під руку попалося. Та й пояснили що до чого. Ніби як зрозумів він, але я зеленку відтоді подалі ховаю, там де він не знайде.
А ти, от Іване, питаєш, що в нас тут цікавого. А нічого. Сам бачиш. От думаю, думаю, а мені й розповісти нічого. Ну не розповідати ж тобі, як мене Павло на все село прославив.
Ох і довго тоді ще односельчани історію ту згадували.
Я тоді оковиту гнала. А дід мій ходить і облизується. Я тільки встигаю його по руках бити, мовляв, не чіпай. Я ж йому на волю пити не даю. Так, коли-коли чарку наллю. Ну й у свята, звісно.
Так він, підступний, сам знаходить. Сам розумієш, Іване, у селі із цим проблем немає. І ось жену я, значить. А він, як зазвичай, як шуліка над здобиччю. В оченята так дивиться підлесливо.
А я теж як гляну на нього гнівно, він хвилин на 5 заспокоїться. А потім знову. Сів за спиною на стілець і давай з розпитуваннями, мовляв, а навіщо ти так багато женеш, Галько, коли не даєш потім нікому ні чарки? А я йому візьми й скажи, що, мовляв, на поминки тобі гоню!
Як крякнеш, усім селом будемо поминати тебе тиждень. От і жену й ховаю. Як схопився він, як метнувся з хати. Усе, думаю, образився. Ну й добре, зате під руку лізти не буде.
Уже й закінчила я свій процес, по пляшках розлила та поховала, помила все. Як тут біжить Льонька кривий та голосить біля хвіртки. Я аж сполошилася. Вискакую і кричу, мовляв, якого біса ти тут голосиш?
А Льонька, пияка цей сільський, і каже, мовляв, убився (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) Павло твій, лежить не ворушиться.
Мене як блискавкою пронизало. Стала питати де лежить, що та як. А Льонька каже, що під містком нашим. Я все кинула і на місток. Біжу, реву і під ніс собі голошу. Ось, думаю, накаркала.
У Бога пробачення прошу, що згрішила так. Та краще б чарку йому налила, зате б живий був.
Захекалася вже, а все біжу. На місток збігаю, а там уже мужиків зібралося. Усі вниз дивляться та обговорюють щось.
Я сама на містку зупинилася і вниз глянути боюся. Мужики мене як побачили, відразу мовляв, ось і не стало Павла твого, тепер тільки пом’янути залишилося.
Давай натякати, що треба б і налити. Я до поручнів підійшла і вниз глянула. В очах аж помутнілося. Лежить на березі мій Павло. У мене сльози річкою, а в голові зашуміло…
Чую, як хтось із мужиків каже, що Павло перед перед тим як впав, скаржився, розлюбила мене Галька, не хоче щоб я жив, на помини мені пійло жене. Жити, мовляв, із цим більше не можу. Ну й стрибнув із містка.
Я як заору не своїм голосом. Хотіла вниз втекти на берег. Почала кричати, що може живий він. А мужики мене тримають і кажуть, мовляв, це ти жінко з горя збожеволіла, не дихає він, самі перевірили. Тож тепер тільки пом’янути залишилося.
Думаю, треба хоч прикрити чимось, що ж це лежить там…
Кивнула Льоньці кривому, мовляв, пішли зі мною. А він мені у відповідь: за пійлом? А я думаю, що і перечити йому не буду, кивнула і все. А сама думаю, що хоч простирадло дати треба біле. А потім до дільничного…
Іду додому – ледве ноги волочу. Ридма реву, та на весь голос голосу кричу, мовляв, на кого ж ти мене Пашка покинув, дурень старий. Баби з дворів виходити стали, кожна питає, а я давай казати, що тепер вік вдовувати мені, Пашка вбився.
Баби співчувають, кожна каже, що допомогти прийде, питає, чи треба щось. Як до дому дійшла – не пам’ятаю. Льоньці косому простирадло нове в руки сунула і наказала, щоб накрив Павла.
А він мені, мовляв, а пом’янути? А я йому, кажу, потім, Льонька, все потім. А потім сили зібрала останні і до дільничного нашого. Треба ж щоб подивився він, та дозволив Павла додому забрати. Чого ж він там на березі під містком…
Сил уже немає, а робити щось треба. Йдемо ми з дільничним до містка. Уже й баби стали деякі за нами йти. Подія яка – Павло таке зробив з собою… Усім цікаво що сталося.
Ми вже майже до містка підходимо, у мене сльози очі застилають. Хусткою втираюся, а вони ллються і ллються, серце просто вилітає.
А потім дивись, а назустріч нам Павло. Живий і неушкоджений! Я як побачила, так ледь і не впала. А сама не знаю – радіти мені чи це я з розуму від горя вижила. Я швидше йти стала, підходжу…
Дай, думаю, перевірю, може, справді живий. Руки тремтять, а я давай його чіпати. А він живий, теплий. Я давай ще більше ревіти, тільки від щастя вже.
Хотіла обійняти його, а він мене відштовхує. І каже, мовляв, брехуха ти, Галька. Казала що на поминки мені пійло гониш, а сама навіть чарку затиснула.
Думав прикинуся неживим, то ти мужикам хоч пляшку даси, а вони поділяться зі мною, а ти… Простирадло нове не пошкодувала, а пляшку так. Я на березі лежав, мало нирки собі не відморозив, пісок холодний, а ти…
Як почула я це, так як дала йому по мордяці. Так сильно, що думала й окривіє він. А баби, що за нами йшли, як давай реготати. Дільничний теж сміється.
А я як стала по загривку Павла свого гатити, так аж до самого дому стусанами й гнала. Знав би ти, Іване, як довго потім усе село пліткувало про це. Понад рік раз у раз згадували і в очі мені сміялися.
Аж до того моменту, поки Лідка молодуха наша в колодязь не стрибнула через кохання нерозділене. Ось тут про Павла мого й забули всі.
Тож ось, я як подумаю, що ж тобі цікавого розказати, а розповісти мені й нема тобі чого…
Ну, не можуть же іти врівень із твоїми історіями мої, особливо та, як коли я в лікарню потрапила. Прихопило в мене щось, так лікарка наша не взялася й діагнози ставити.
А вночі так погано стало, що довелося швидку викликати. Павло зі мною їхати хотів, та я його вдома залишила, щоб уранці худобу міг нагодувати.
Їду на швидкій, а сама вже з життям прощаюся. Усе, думаю, ось і пожила я. Лікаря в лікарні питаю, мовляв, ну що? Віджила я?
Чи ще помучаюсь трохи на цьому світі. А той каже, мовляв, почекай, бабцю, аналізи здаси і подивимося.
Загалом, виявилося, що не все так страшно. Сказали днів п’ять потримають і додому відпустять. Так я, Іване, як на курорті. З моїм господарством у мене ж і вихідних немає.
А тут цілих п’ять днів тільки їм і сплю. Виписали мене, а дід мій і не зустрічає. Думаю, напевно, він там сам з худобою зашивається. Ну, я своїм ходом у село з райцентру й поїхала.
Іду вже по селу, з жінками, кого зустрічаю вітаюся. Вони дивуються так і кажуть, мовляв, що живою мене побачити вже й не сподівалися. А я всім так єхидно й кажу, мовляв, не дочекаєтеся! Не настав ще мій час до Боженьки вирушати.
До двору свого підходжу, а худоба реве. От думаю, чують, що господиня приїхала. А тут Нінка сусідка через паркан вітається. І давай мені розповідати, що Петро мій із позавчора худобу не годує.
Каже, мовляв, я курям насипала, поросятам дала, корівці сипнула і кролям трохи, але тільки раз.
Не можу, каже, за твоїми, у мене своїх стільки ж. Я як почула, так і мало не впала. Павло, паразит такий, ледь худобу не загубив. А сама питаю в Нінки, а Пашка де? Він безсмертя чи що купив? Не розуміє, що я йому зараз задам прочуханку?
А Нінка й каже, що поминає він мене у Льоньки кривого. Я як почула, так мало розум не втратила. Як так – чоловік рідний поховав живцем.
А Нінка каже, що хтось із мужиків, пияк наших, у лікарню їздив позавчора в райцентр, аналізи там якісь здавав. От Павло й запитав, як там бабця моя.
А той із залитих очей візьми і скажи – нема її вже. Павло ніби як сумувати надумав, а потім поминати пішов. От вони з позавчора й поминають.
А я не знала й що робити – худобу шкода, от хоч раз та погодувала. А там думаю, якщо мене б Бог прибрав, то нехай діти приїжджають із господарством моїм щось вирішують. Павло ж не потягне точно…
Як почула я про поминки свої, та про те, що худобу Павло не годував, так і вирішила відразу – йому гайки! Клунки, які з собою з райцентру везла, покидала, граблі схопила і давай напряму до Льоньки кривого.
Уже вулицею його йшла, чую, а там компанія ціла. Ближче підійшла, бачу в садку вони сидять.
Там столик стоїть, і на столику, ясна річ, що стоїть. І мій там, в компанії Льоньки і ще трьох товаришів місцевих. Стала я біля хвіртки, віддихалася і давай у двір заходити.
Як стала кричати, мовляв, ах ти ж біс такий, я тобі зараз задам! Очі заливати надумав?
А Пашка як підхоплюється з-за столу, та як давай хреститися. Мужики (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) на нього витріщаються, а він кричить «чур мене, чур». І як давай голосити, що я з того світу за ним прийшла. Тільки не з косою, а з граблями.
Ну все, думаю, допився дід мій до чортів. Мужики теж його заспокоїти намагаються, а він стоїть, зблід, хреститься і кричить, мовляв, Галька моя обіцяла, що якщо пити буду, то вона мене і з того світу дістане і з собою забере! От пішла вона, а тепер з того світу прийшла! Зараз забирати буде!
Я як почула, самій смішно так стало, а сміятися боюся.
Мужики напідпитку ті й не розуміють, що до чого. Вони й не пам’ятають, напевно, з якого приводу зібралися. А мені відступати куди?
Ось стала повільно до Павла підходити, граблями погрожувати, а він задкує, хреститься і ще більше, ніж раніше, «чур мене» кричить. Я як зовсім близько підійшла, він драпати вирішив.
Так я його держаком від граблів так по спині перетягнула, що його наче до місця прибило. Ось тут і давай я йому виговорювати все. Та граблями додому гнати, щоб і худобу нагодував і не пив.
Тиждень потім він у мене, як на ланцюгу був. Тільки крок у двір, а я за ним і так дивись на нього. Він шмиг – і в хату. Тільки до поросят, та до корови його випускала. Мовчала, образилася.
А потім якось мʼякіше стала. Навіть не помітила, як знову став до мужиків бігати попивати.
От, Іване, хіба це історії для інтернету твого? Ось так нудно і живемо ми. Подумаю-подумаю, а розповіст мені й нічого.
***
Якщо чесно, Галина розповіла мені більше ніж три історії, які я вам переказав. За кілька днів, які ми в неї гостювали, вона мені ось таких, не цікавих з її точки зору, історій на цілу книжку накидала.
Але, я вирішив почати з ось цих трьох. Якщо дізнаюся, що вам вони припали до вподоби, то буду періодично ще переказувати щось із того, про що дізнався.
Є приказка про те, що дехто в у чужому оці порошину бачить, а в своєму пенька не помічає.
Мені здається, що у випадку з Галиною цю приказку переінакшити можна – в інших історіях вона цікаве знаходить, а у своєму житті нічого цікавого не помічає.
Знаю я таких людей, у яких уже багато років день на день схожий і абсолютно нічого, зокрема й цікавого, не відбувається. А ось Галині пощастило, життя в неї насичене.
Нехай навіть вона цього й не розуміє. Не знаю як вам, а мені навіть сподобалися її смішні історії.
Думаю, що ми з Томою ще не раз погостюємо у Галі і дізнаємося ще більше.
Розкажіть, можливо і у вас є такі родичі, зі своїми “смішними історіями”.
