Квартира зустріла мене запахом свіжого борщу — мама встигла зварити його зранку. Каструля стояла на вимкненій плиті під кришкою. Вона варила борщ до приїзду швидкої. Знала, що поїде, — і все одно зварила. Для кого? Для тата? Чи просто тому, що інакше не вміла
Коробка була легкою. Я тримала її обіруч і не відкривала — просто стояла посеред
— Світланко, цього року я не накриватиму стіл, як завжди. Не маю сил, доню. Може, спечу одну пасочку для себе, крашанок трохи зроблю. Але збирати всіх не буду, не потягну. Вона якось важко помовчала в слухавку, а потім видала: — У сенсі — не накриватимеш? Я аж розгубилася. — Ну, в прямому, доню. Втомилася я. Спина пече, тиск. Просто не витягну
Мені п’ятдесят дев’ять. І тільки тієї весни я вперше по-справжньому усвідомила: багато років поспіль
Мало того, що ти на дружину геть не годишся — нечупара, білизну скласти не вмієш, їсти не готуєш, так ти ще й хамка несусвітня! — раптова гостя навіть оком не моргнула. Квартиру Анастасії першою покинула мати Ігната. За нею пішов і сам кавалер, а потім і частина його речей, які хлопець не зміг вивезти за один раз
— З цією кухнею я такого клопоту набралася, — зітхає тридцятирічна Анастасія. — Вона
— Господи, ти що сюди, з цілого кабана сало запхнула, чи що? — Мамо?! Матінко Божа… Як ти взагалі доперла такі клунки? І навіщо? І чому хоч би словом не обмовилася, що їдеш
Двері відчинилися не одразу. Ганна Степанівна навіть встигла трохи відсапатися, хоча дрібні краплинки поту
— Ну от, бабуню… Все сталося так, як ти й загадувала. Пам’ятаєш, ти казала: «Щасливі ті, хто на Великдень світ покидають. У ці дні ворота до раю відчинені навстіж… От би й мені, Артемку, на Великдень спочити». Скоро, вже зовсім скоро всі наші з’їдуться. Востаннє ти нас усіх навколо себе зібрала
Завтра Великдень. Для Артема це був не просто червоний день календаря, а справжнє свято
Мій господар набрав собі пінного і цілу гору всяких смаколиків до нього: і рибку в’ялену, і горішки якісь хрусткі, і сир-косичку розплів. Я, не довго думаючи, просто з порога пішла в наступ: — Ти сьогодні тим пінним сильно не захоплюйся. Оцю бляшанку допиваєш — і крапка. Максимум дозволяю ще одну, і на тому фініш
— Тарасе, ти ж не забув, що цього місяця треба страховку за нашу «єОселю»
А буває, що мати виробляє речі й значно гірші: може сходити по нужді у відро для сміття на кухні, а може й просто посеред кімнати. Юля сина на ніч у кімнаті на ключ замикає, та й сама зачиняється. А вискочити за хлібом можна тільки бігом, поки матір спить
— У нас просто немає на це ресурсу, — зітхає Алла. — І чоловік
— Яке розкішне свято, — шепотілися за столом. — Мабуть, один тільки банкет у мільйон обійшовся. — О так, Рома грошей не шкодує, — підтакувала інша гостя. — А подарунки бачили? Його партнер по бізнесу ключі від новенького позашляховика подарував! Я мимоволі стиснула під столом свою сумочку. Згадала свій конверт із двома тисячами гривень
— Як ти взагалі додумалася припхатися з цими жалюгідними копійками в елітний ресторан? —
— До Великодня залишилося шість днів, — мовила старенька. — Ти тепер мічений. Не спи біля стіни, що до річки. Не дивися у воду після заходу сонця. І головне — не пий з-під верби. Як нап’єшся — твоє. — Чиє «моє»? — перепитав Сергій, але баба Поля вже пішла, дрібно хрестячись на кут хати
Сергій приїхав до Озерного десь на початку квітня. Село зустріло його мокрим снігом і
Ми сиділи в нього на дачі під Києвом, смажили м’ясо, а дітлашня гасала подвір’ям, аж курява стояла. Андрієва дружина забрала їх на річку купатися, і ми залишилися вдвох. Товариш довго мовчав, задумливо крутив у руках порожню бляшанку, а тоді раптом спитав: — Хочеш, розкажу одну дуже дивну штуку?
Цю історію мені якось розповів мій давній товариш Андрій. Згадує він про це вкрай

You cannot copy content of this page