Рідне Слово – Сторінка 232

Життєві історії 0

“Що робити?» – Думав він. – “Кинути дитину, якось не добре. Яну не розгледів. А може це мій син? Хлопчику років сім. Значить зачатий він був, коли мені було двадцять три. Серйозних стосунків у мене не було в той час, та й зараз немає. З чужою людиною навряд чи вона залишить дитину. Назвала на честь мене. Виходить, я батько. Нічого собі подаруночок на старий Новий рік”

Сергій вимкнув комп’ютер і розвалився на кріслі. Усе! Робочий день закінчився! Після тривалих вихідних,

Життєві історії 0

— Малюки, отримайте! – вона простягнула їм одразу три видання, – це ваш, «Барвінок», це – Вовці, напевно, «Малятко», ну, а це – вашій мамі – «Порадниця»! От же молодці! Ось це – сім’я! — А мені з батьком газету давай… – Мишко спускався з ґанку задоволений і сяючий. — Так-так, пам’ятаю. І газету, – засміялася Зоя, – а ти молодець. І матір порадував

Весняне сонечко грало в калюжах, піщані дороги вже підсихали в селі, і діти виходили

Життєві історії 0

– Не плач, Тетянко! Я тебе ніколи не залишу! І дитину виховаємо! Не потрібний нам він! І аліменти його непотрібні! – почуваючись героєм, говорив Віктор

– Закінчуйте цей балаган! За сином вона скучила, бачте… Стільки років не згадувала і

Життєві історії 0

— Як же я рада! Заходьте-заходьте, гості дорогі! – Світлана широко відчинила нам двері і сяяла не гірше ялинкової іграшки. Ми роздяглися і невпевнено пройшли в будинок. Ошатний віночок на вхідних дверях, новорічні гірлянди, фігурки сніговиків, діда Мороза і Снігуроньки, яскраві подарункові шкарпетки на стінах, – буквально кожен куточок квартири був чимось прикрашений. Посеред залу стояла велика штучна ялинка, а поруч красувався густо заставлений наїдками стіл

Цього року всіх нас запросила до себе на святкування Нового року двоюрідна сестра діда

Життєві історії 0

— Відразу видно, Надійко, що ти вчителька літератури, а не математики. – Він зробив загадкове обличчя. – Паралель цих подій у тому, що в старий новий рік стара дружина може стати новою! — Що? — Я кажу, що стара… — Я зрозуміла твою метафору, Вітя. Але я не розумію, чому ти назвав мене старою? Я що, за цей рік так сильно постаріла

Віктор прийшов до колишньої дружини тринадцятого січня. Подзвонив у двері, а коли вона відчинила,

Життєві історії 0

— Навіщо ти до неї ходиш? – з порога кричала Оля, варто було тільки Любові Михайлівні вийти від старої. – Вона ж страшна! Вона їсть дітей! Вона і тебе з’їсть! Вона страшна! Літня жінка впевнено хапала онуку за руку і, не кажучи ні слова, заводила до приміщення. І тільки потім починала розмову. — Олечко! Не кажи дурниць, – м’яко вимовляла Любов Михайлівна, дивлячись онучці прямо в очі. – Не можна судити людину, не знаючи про її життя. — А я знаю! – з викликом відповідала дівчинка. – Усі кажуть, що баба Вірка погана! Усі! З нею ніхто не дружить, одна ти до неї ходиш! А я боюся, що вона тебе з’їсть

Баба Віра жила самотньо. Людей цуралася, гостей не приймала, із сусідами не зналася. Її

Життєві історії 0

— Куди їдеш? — Додому, до батьків на свята. Я сам з Варварівки. Вчуся в столиці. Ось на канікули, потім сесія. — Готуватися будеш після свят? — Ага, треба…. А далі пішла розповідь про шкідливість викладачів, про те, як напружують вони нещасних студентів, як важко стало зараз на сесіях таким ось простим безгрошовим хлопчакам

Андрій стояв на зупинці, чекаючи на хоч якийсь транспорт у напрямку будинку. Нарешті їх

Життєві історії 0

— Яка ти в нас, матусю… – одного разу сказала їй донька Марина. — Яка? Що таке? – запитала Ліда. — Людино-людина… Най-най хороша і добра… – донька обійняла матір і поцілувала. — А мені особливо радісно чути ці слова від тебе, донечко. І я вас усіх люблю

Лідія готувалася до виходу на пенсію. Вона раділа майбутньому незалежному життю: скоро, буквально за

Життєві історії 0

— Ах ти граф чортів, спадкоємець йому потрібен, було б що успадковувати, – кричала несамовито Катерина, – на квартиру нехай твоя вертихвістка навіть рот свій поганий й не відкриває, зрозумів. Виписуйся і дарчу своєї частини на доньку оформлюй. Голий підеш, нехай твоя красуня тебе такого полюбить. Михайло на все погоджувався

Катерина плакала, підтягнувши коліна до підборіддя, вона лежала і плакала. — Мамо-о, – у

Життєві історії 0

Зоя тільки сміялася. Про її особисту драму ніхто не знав і ділитися ні з ким вона не збиралася. Але змін у зовнішності їй видалося мало. У свої 50 років вирішила піти до

Зоя настільки довіряла чоловікові, з яким прожила 25 років, що, якби хтось сказав про