– А нічого, що поки що мама жива і я дуже сподіваюся, що вона ще поживе, щоб побачити, як Вітюша і рідного батька на смітник життя викине. Тільки тоді до мене тоді не повзи, не пошкодую. — А що це я рідного батька маю викинути? – спокійно сказав брат. – Він – батько, а мати твоя – стороння жінка
— Ось так, Марино, зазвичай про жінок кажуть у негативному ключі, мовляв, узяв із
— Олексійку, а квіти? Це ти їх приносив? Здогадка пронизала її несподівано, наче блискавка, звісно це він, як вона не розуміла цього досі. — Так, я… — Навіщо? — Ти ж гарна дівчина, тебе потрібно балувати й тішити. Ось повернуся, почну працювати, і буду дарувати тобі й малечі різні подарунки та іграшки. Ми одружимося, і ти ніколи більше не будеш плакати. Він зніяковів: — Ну, я бачив… випадково… як ти плакала… — Я ж стара для тебе… — Ні, саме для мене, ні
— Олексію, іди їсти! Ну, скільки можна тебе кликати? Мама ляснула рушником по кістлявому
Мама почала йти від мене, і я зрозумів, що маю взяти від неї щось на згадку. Не у фізичному сенсі, як пам’ятний предмет, хоча потім у мене він з’явився – кришталева сільничка зі срібним обідочком з її старого весільного набору, а щось особливе, рідне, близьке та улюблене
Мама почала йти від мене, і я зрозумів, що маю взяти від неї щось
– Ви пробачте, що я вас потривожила, – сказала старенька, кутаючись у пухову шаль, – але я бачила сьогодні, що ваш чоловік речі в машину вантажив. Він покинув вас?
– Та ти без мене не зможеш! Ти нічого не зможеш! – це чоловік
— Шкодуєш про розлучення? — Та начебто й не шкодую, але як подивлюся, колишній зараз просто в шоколаді, а в мене все геть з рук погано. Куди не кинь, скрізь дуля з маком, – зізнається молода жінка. – Як згадаю своє життя заміжньою, так здригнуся. Начебто й нема про що шкодувати. Але чому ж тепер все так
— Зло бере і так, якщо чесно. Та ще й колишня свекруха мені свербить
— Ти ж мені обіцяла, що викинеш це неподобство! — Юлечко, не гнівайся, – миролюбно відповіла її бабуся, Валентина Іванівна, – Ну що ти розлютилася на цей халат? Що він тобі спокою не дає, я не зрозумію? — Ну ти що, бабусю, серйозно? Не розумієш? – надулася дівчина, – Та він старший за мене! Ось, подивися, тканина від старості вже розповзається, як марля стала. Тут зашито, там… Ну не соромно тобі таке носити? Наче вдягнути нічого
— Ти ж мені обіцяла, що викинеш це неподобство! — Юлечко, не гнівайся, –
— Сашко, де ти був, і чому так пізно прийшов? Сьогодні іменини моєї мами, ми мали заїхати і привітати. Я тобі дзвонила, дзвонила, потім поїхала одна, чому не відповідав на мої дзвінки? — Вибач, люба, так багато було роботи, я вимкнув звук у телефоні й забув про це. А до Світлани Семенівни заїду і привітаю завтра, сподіваюся, вона не образиться. Чорт візьми, треба ж було саме в день іменин тещі зустріти дівчину своєї мрії. Ну гаразд, Семенівна добра, за букет троянд своїх улюблених, пробачить зятю таку помилку
— Чоловіче, може, ви мені допоможете? Ну, нарешті, Сашко чекав цього питання від гарненької
А Господь ось як розпорядився, хлопчик же міг зі своїми батьками піти у вічність, а вийшло так, що він у мене опинився, але ж ніяк не повинен був. Завжди вони разом зустрічали брата з поїздок, а тут ось як вийшло, Степан напередодні з хлопчаками лазили та в канавку з водою наскочили, мати переодягла, то він і вдруге мокрий прийшов. Господи помилуй! Ангели його зберегли, хлопчика нашого. Вероніка його в куток поставила, розсердилася та й не взяла з собою. Кут з «карального», у «рятівний» ангелом охоронцем визначений був, так от і потрапив Степанчик до мене… через кут той
Вже цілу годину Степан ниє з кута: «Ну мамо, ну мамо, я, чесне слово…».
— Свят, свят! Відходячи назад у спробі втекти від примари, старенька впала на курку, придавивши її потужним задом. Чудеса воскресіння продовжилися, курка, що лежала, схопилася і заволала на все горло своє – «кудааах». Замахала крилами, мало не довівши бабцю до непритоми своїм ефектним оживанням, і помчала до курника
Строката курочка вправно працювала на грядці, скльовуючи з землі черв’ячків і жучків. Принагідно вона
Відтоді як поїхала Валя, його життя стало нестерпним від того, що доводилося обслуговувати себе самому. До чого він не був привчений абсолютно, до своїх сивочолих, п’ятдесяти пʼяти років. Від яєчні на сніданок, обід, полуденок і вечерю нудило, а нічого іншого він готувати не вмів. Макарони чомусь перетворилися на неїстівну кашу після варіння, через що це сталося, так і не зрозумів. Він пам’ятав, що каструля завжди стояла довго на вогні, коли дружина готувала. Доводилося навіть підганяти її, щоб подала на стіл спритніше, не спала на ходу
— Ти додому їхати збираєшся, чи ні? Андрій Іванович тримав себе в руках з

You cannot copy content of this page