Уся кімната була в яскравих кульках! А на сніданок був справжній торт із свічками! Вона їх задула й загадала бажання. Потім вони пішли в парк розваг. А ще вона отримала сім подарунків — по одному за кожен рік життя
Ірина та Олександр розлучилися, коли їхній донечці Ганнусі виповнилося два рочки. Сашко просто не
Господи, та кому він, крім мами, потрібен? Не красень, звичайний собі чолов’яга, трохи роздобрів на маминих пирогах та котлетах. Почуття гумору таке, що тільки мамі й смішно. Їздить на старенькій, але такій випещеній власними руками машині. Зірок із неба не хапає, працює якимось дрібним начальником на заводі
— Ну, я піду… Люсю. — Йди. — Я пішов, чуєш? Я вже йду.
— Та-а-ак, — мовив батько, плеснувши себе по колінах. — Це, значить, вісімнадцять років, сім місяців — і готово, можна на рушник ставати. А за кого ж, цікаво знати? — Ну за Микиту, за кого ж іще! — Яночко, ти ж наче з Максимом дружила
— Мамо, тату, у мене для вас новина! Бабусю, і ти підходь ближче, раз
Але бабуся сказала твердо: «Або тобі, або державі. Онуку не дам, бо йому до мене діла немає. Ти — єдина людина в цій сімейці, хто про мене згадав. А він що, отримає квартиру і навіть на поминках не заплаче? Не хочу!» — Подарує тобі, а ти відразу, мовчки, перепишеш на чоловіка, — владно сказала свекруха. — Їй про це знати не обов’язково
— У нас уже до погроз розлученням дійшло, — каже Валентина, важко зітхаючи. —
— Ой, а снігу-то, снігу скільки навалило… Матінко рідна, хоч бери та продавай той сніг. — Ага, вам тільки снігом і торгувати! Ви його в трилітрові банки закатайте і в Африку везіть, — не втримався Павло. Теща спокійно подивилася на зятя: — Павле, я так просто грошима не розкидаюся. Їх відпрацювати треба. Бачиш, скільки намело? Розчистити б не завадило
— Павле, як мати прийде, віддай їй п’ять тисяч. — Це з якого дива?
Слухай, а «Наполеона» що, не було? Ти що це купив? Я ж таке печиво не люблю… Я ж тебе просила тортика взяти! — з докором мовила жінка, розглядаючи пачку галет. На обгортці великими літерами було виведено: «Без цукру». — Марино, я давно хотів тобі сказати… Ти тільки не ображайся, але який тобі ще Наполеон
— Сергію, це ти? Про щось до чаю не забув, купив? Давай-но швидше мий
— Пробивайте все. І ось це, — я вхопив із найближчої полиці велику коробку добрих цукерок, — теж пробийте. І он ту ковбасу. І масла вершкового дайте. Не того, що по акції, а нормального, справжнього. — Чоловіче, ви що, за неї платите? — касирка аж рота роззявила. — Плачу. Якісь проблеми? — я подивився їй просто в очі. Вона вмить якось знітилася, за метушилася й почала швидко сканувати продукти
— Та що ж ви там порпаєтеся! Десяти гривень не вистачає! Або шукайте швидше,
— Як розлучаєтеся? Він тебе образив? — Ні, тату, просто звільняю дорогу для маминої улюблениці. Мама ж для неї на все готова, навіщо їй рідна донька? Їй донька подруги дорожча, треба ж їй особисте життя влаштувати. Все, мамо, дзвони своїй Інночці, посмійтеся разом над наївною Катькою. Шлях вільний, нехай іде завойовує Ігоря. Можеш її навіть за ручку провести
— Катрусю, ти й не уявляєш, кого я щойно зустріла, як до вас ішла!
— Тільки що не по її — відразу за валізу хапається. Вже мало не щотижня до батьків тікає. Потім свати мізки полощуть, ніби мій син над нею знущається, а згодом Злата з’являється як ні в чому не бувало… І так до наступного разу. А скандали вона, я так бачу, сама й вигадує. Такі гойдалки кого завгодно з розуму зведуть
— Та хіба ж те, що вона при надії, дає їй право отак коверзувати?
А нічого. Житиму. Номер я змінила. Завтра Степан замки в дверях переставить, бо в мами є ключ. Я весь час боюся, що Денис той ключ у неї витягне, а в нас винесе все, до чого руки дотягнуться. Я не буду більше годувати її хворобливу жертовність. Нехай живуть як знають. Так, це мама. Так, боляче. Але мені теж було боляче все життя відчувати себе помилкою, а тепер — просто гаманцем для її улюбленця
— Знаєш, Катрусю, я — нелюба дитина. Це навіть не образа, а просто гірка

You cannot copy content of this page