Спочатку він думав: тимчасово. Потім — що їй просто подобається цуцик на прізвисько Вата, білий клубочок з різними очима. Але потім побачив, як вона сидить біля будки старого алабая, гладить його по вухах і мовчить. І зрозумів: не у Ваті справа
— Вибачте, а де у вас тут цуценята? — Марина влетіла до притулку, мов
— Це мені мама привезла. — Знаєш що? Матері теж гроші з неба не сипляться, бач ти йому привезла, нехай стоять, краса ж яка… Був у Мишка і новий футбольний м’яч, мама привезла. Та бабуся не дає, каже, що, мовляв, чого надумав, по новій речі ногами штовхати. Мама свариться з бабусею, змушує віддати Володі іграшки, переодягає його в нові речі. Щойно мама від’їжджає, всі іграшки ховаються, речі теж
— Михайлику, Михайлику, Михайлику! — кричить, надривається маленький хлопчик з зашитим-перешитим м’ячем під пахвою.
— Відступися, ти молода, він хворий увесь, поїв твоїх пиріжків і печією мучився. — Бідний, — сказала з усмішкою, — я не вмію пекти пиріжки, це з сусідньої кулінарії, а він їв і нахвалював, дурник. Я спеціально їх купила, щоб заманити його. А якщо ви йому скажете про це, він не повірить… Він мені говорить, що я, як ковток свіжого повітря, як молодий і сильний вітер у його розміреному і тухлому житті
Вона давно це відчувала, розумом розуміла, що все летить кудись, а ось серцем —
Кажу: «Аню, давай я з Тимофієм посиджу пару днів на тиждень, ти на роботу вийдеш». А вона як скинеться: «Тамаро Григорівно, я в декреті, це моє право, не лізьте! Ваш син буде лінуватися вдома, а я на роботу побіжу
— Женя три місяці тому ногу зламав, кісточку, — розповідає Тамара Григорівна двоюрідній сестрі.
— Оксанко, ну ти не нервуй, не нервуй, ну ту… як її, матір яка виносить найміть, а чому б і ні? Я дізнавалася, Оксано… там же виходить дитина все одно ваша. — Мамо, закрили тему, ми так вирішили, нам добре удвох, все… — Тобі добре, Оксанко, тобі, а Назару твоєму? Бачила? Бачила, як він на Христину дивиться?
Вони завжди були такими — життєрадісними, безтурботними. Ось і цього разу, засмаглі, з подарунками,
— Ось, які вам ще докази потрібні? — поцікавилася Оксана. — Женіть гроші, а то образ вашого святого Богдана потьмяніє на тлі його походеньок з моєю матір’ю. Вона ж мені у вісімнадцять років життя дала
— Ви повинні віддати нам половину спадщини! — категорично заявила Оксана, звертаючись до Марини.
У той момент Валя зрозуміла, що добре вже не буде. Ніколи. Мати її обманювала, батько покинув, вітчим самоусунувся, заявивши, що силоміць милим не будеш. Кому вона тепер потрібна, на цім світі? Тому й захворіла, бо природа позбавляється непотрібного, як від бур’яну
Про те, що її рідний батько живий, Валя дізналася тоді, коли захворіла. Вона давно
— Мамо, у тебе млинці горять! — крикнула Катруся, вивівши її з роздумів. «Нехай краще млинці, ніж усе наше життя», — подумала Ольга, зішкрібаючи прилипле тісто зі сковороди, і на її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка — усмішка надії на краще
— Не розумію, що відбувається. Катруся на всіх уроках носом клює. Успішність знизилася, —
Наступного дня зателефонувала сваха Людмила, мати Андрія. — Оксано, я не хочу втручатися, — почала вона холодним тоном, так що було зрозуміло: втручатися вона буде, — але як так можна? Дочка з онуком хочуть приїхати, а ти їх не пускаєш? Сидиш удома, а кажеш, що тобі ніколи. Робота важливіша за родину?
Оксана мешкає в одному з обласних міст над Дніпром. Стіл, завалений паперами та ноутбук,
— Вероніко, це що за мати така? — кричала вона в слухавку. — Покинула дітей! Славко на роботі з ранку до ночі, а я повинна з двома малюками возитися? У них памперси, каші, крики! Я не справляюся! І Марійка, бідна дівчинка, тягається по орендованих квартирах, замість того щоб у своїй кімнаті спати
— Такий сором, — зізнається Вероніка Ігорівна. — Я не знаю, куди очі подіти

You cannot copy content of this page