— Доню моя, ти ж сама просила саме цього цуцика, а тепер, погравшись, просиш його віддати, — батько дівчинки, Олександр Петрович, несхвально похитав головою. — Еге ж, він мені набрид, — байдуже знизала плечима Галина
— Тату, я більше не хочу його бачити! — вередливо витягнувши губки, сказала Галинка.
— Мамо… Мені конче треба двадцять тисяч гривень до п’ятниці. Якщо не віддам борг, мене з квартири виселять. Я потім усе поверну, чесне слово. Марія Семенівна слухала мовчки. У слухавці дзвеніла тиша, яку порушували лише важкі зітхання сина. Вона знала: Андрій не з тих, хто проситиме через дрібниці
Марія Семенівна прокинулася ще вдосвіта, хоча будильник давно вже не заводила. За вікном висіла
— Картоплю в суп ріж крупніше, а моркву — дрібніше, інакше Михайло Петрович їсти не буде. «Яка дурниця», — подумала Настя і нарізала як звикла. Але свекор помітив. Мовчки взяв каструлю, відніс до туалету і вилив усе в унітаз. Повернув порожню каструлю Насті: — Переробляй
Свекор без стуку влетів до спальні молодят і різким рухом стягнув ковдру з невістки:
— Дмитрику, я так не можу… Ти постійно думаєш про маму, поспішаєш до неї, щоб зробити уколи, тобі не до мене. Я молода, і не хочу поки бачити біль і сльози. Він нічого не відповів, просто кивнув. Дай Боже, щоб вона цього ніколи не спізнала. А для нього життя продовжувалося. Він уже встиг багато чого побачити
Кажуть, людині потрібна людина… Дмитро сидів на парковій лавочці, повторюючи цю фразу з таким
— Ти собі зі смітника підбирай, хоч контейнерами. Або шукай речі, хто «задарма» віддасть. А мій син у лахмітті ходити не повинен! Ти витратила на себе гроші дитини! На собі економ, скороти свої витрати, почни, нарешті, на свої потреби хоч трохи заробляти
«Викинув, — мало не плачучи, розповідає Антоніна подрузі. — Усе зібрав і відніс на
Я не витримала і випалила, дивлячись на зятя: — Та в тебе самого живіт висить, а знущаєшся з дитини! Краще б за собою стежив! Він побагровів, але нічого не відповів. Увесь вечір він дувся, мов шкодливе дитя
Кажуть, що між зятем і тещею завжди іскрить, але я, щиро кажучи, ніколи не
Свекруха ніяк не могла знайти часу, щоб нас прийняти! У неї буквально кожен день розписаний із ранку до вечора! А носити другі ключі із собою, щоб передати нам їх десь на вулиці, вона відмовлялася. За словами Олени Сергіївни, її голова так щільно забита думками про нові захоплення
«Дай Боже, аби моя свекруха була такою, як ваша!» — так мені тепер часто
— Що?! Як це ви віддали бабусю до інтернату? — не вірила своїм вухам Алла. — Аля, не кричи! Там чудові умови, за бабусею буде гарний догляд, — виправдовувалася перед дочкою Ніна Сергіївна. — Доню, мама має рацію, так буде краще для всіх. Насамперед для самої бабусі
— Що?! Як це ви віддали бабусю до інтернату? — не вірила своїм вухам
— Замовимо торт, решту зробиш сама. — А може, скоротимо список гостей? — запропонувала жінка. — Навіщо кликати колег? Запроси лише близьких друзів. — Людо, це мій ювілей, — Віктор почав сердитися. — Я хочу бачити всіх цих людей. Невже тобі складно раз на рік приготувати святковий стіл для чоловіка?
Людмила зітхнула, дивлячись на календар. Червоним маркером було обведено дату — 13 листопада. День
— Я дзвоню, а мені сто відмовок, що вона свою дитину виростила, що не зобов’язана, що вона на пенсії хоче жити спокійно, а ми повинні няню наймати. А яка няня? Який сенс у роботі, якщо гроші віддавати няні?
— Як же, думала, ми ж сім’я, треба ж допомагати й підтримувати. Тільки, знаєш,

You cannot copy content of this page