— Ану йди звідси! Та як так можна?! — засичали зусібіч на Павла люди.
Хлопчик аж скулився, втягнув голову в плечі й розвернувся до виходу, щоб утекти світ за очі.
Восьмирічний Пашка жив удвох із бабусею. Його батьки три роки тому потрапили в аварію і миттєво пішли з життя… Бабуся, Ольга Семенівна, оформила опікунство над онуком. Більше нікого з рідні в них не було — так уже склалося життя.
Жили вони з бабунею дружно.
Пашка її дуже любив, поважав, слухався і старався не шкодити. Але далеко не завжди це виходило, і тоді бабуся дуже засмучувалася. Вона тяжко зітхала, пила свої краплі, довго мовчки сиділа у кріслі й дивилася кудись у вікно.
У такі моменти Пашці понад усе хотілося відмотати час назад, вчасно «схаменутися» (як казала бабуся) і не робити тих «поганих учинків»…
Хоча, щиро кажучи, Пашка чудово розумів: ніякі серйозні роздуми не врятували б дурну голову Ромки з їхнього класу від його важкого кулака.
Пашка ходив на боротьбу, і рука в нього справді була важка. Він був хлопцем спортивним, бабуся ним дуже пишалася.
Вона ж бо сама його в ту секцію і відвела, щоб онук навчився направляти свою бурхливу енергію «у правильне русло» (так любила повторювати Ольга Семенівна).
Так от, Ромка — думав собі Пашка — все одно б отримав від нього на горіхи. Бо він постійно дражнився і називав Пашку сиротою. «Сиротина-очеретина!» — горлав Рома і кривив смішні пики.
Увесь клас знав, що в Пашки немає батьків, а є тільки бабуся.
Якось новенька молоденька вчителька англійської, розсердившись на Пашку за чергову витівку, голосно випалила, що завтра ж подзвонить його батькам. На що Пашка абсолютно незворушно заявив: щоб це зробити, їй доведеться сходити на спіритичний сеанс. (Він був хлопцем розумним, допитливим і багато всього знав).
Діти в класі пирснули зо сміху, а староста Оленка, поважно закинувши за спину товсту косу, пояснила розгубленій вчительці, що Пашчині батьки загинули. Вчителька страшенно зніяковіла, діти загаласували ще дужче. Зрештою, урок було зірвано. І все через Пашку.
Бабуся, ясна річ, провела з ним того дня серйозну виховну бесіду, але потім усе ж додала:
— Ох і вчителі зараз пішли… байдужі якісь. Дитина без батьків росте, а вони таке ляпають!
— Еге ж… — сумно підтакнув Пашка, шморгнув носом і, не втрачаючи нагоди пожалітися, додав: — І пісні постійно включають жалісливі. Про маму на Восьме березня, про тата… Листівки змушують робити, як усі, і вірші вчити про маму й тата.
— Ти ж моє золотце… — Ольга Семенівна пригорнула Пашчину куйовджену голову до себе й погладила по маківці. Вона дуже жаліла онука, який так рано залишився круглим сиротою. — Не журися, синку. Все в нас буде добре. Іди-но принеси мій гаманець, дам тобі гривень на морозиво.
Ось за це Пашка особливо любив свою бабуню! Хоч вона його й сварила іноді, але завжди-завжди була на його боці.
Він точно знав, що на неї можна покластися як на мур.
А з бійками він пообіцяв зав’язати. Чесно-пречесно. І собі пообіцяв, і бабусі.
Ось уже рік Пашка чесно тримав своє слово. Та сталася біда — бабуся злягла. І дуже серйозно.
Спершу вона почала частіше пити ліки й ходити по лікарях. Допомагало слабо. Лікарі виписували нові пігулки, ставили різні діагнози. Скасовували попередні призначення і щоразу запевняли, що от тепер точно має полегшати. Але бабуся зовсім розклеїлася, майже не вставала з ліжка і страшенно змарніла.
На Пашчині злякані запитання, чим вона захворіла, бабуся віджартовувалася: мовляв, ніякої серйозної хвороби в неї немає, зате є купа дрібних, і всі вони чомусь вирішили загостритися одночасно.
Усе господарство лягло на Пашчині плечі. Він бігав до АТБ, прибирав і готував їсти. Бабуся тільки з ліжка командувала, що куди класти і скільки хвилин варити макарони.
Ольга Семенівна не знала, що робити і куди ще бігти. Всі обстеження вона пройшла, лікування призначили, жменями ті пігулки ковтала, лікарі обіцяли покращення, але воно вперто не наставало.
А ще вона до безтями переживала за Пашку і через це нервувала ще більше.
Пашка теж чудово розумів: якщо бабусі не стане, його заберуть до дитбудинку. Той самий Ромка іноді по-злому жартував на цю тему. Казав, що бабця в нього вже ледве дихає, от-от Пашка зовсім осиротіє і «ха-ха, поїде в інтернат»: буде там їсти глевку кашу і гуляти по свистку.
Пашка його більше не чіпав. Просто мовчки проходив повз. «Ще не вистачало зараз бабусі нерви тріпати через цього дурня», — думав хлопець і до побіління кісточок стискав кулаки в кишенях куртки.
— Весна… Завтра Великдень… Пташки за вікном щебечуть. Божі створіння… — зітхала бабуся і ледь помітно всміхалася. Сьогодні їй було трішечки легше. — Пам’ятаєш, Пашо, ми торік із тобою цілу гору пасок напекли? Яєць повний кошик накрасили… А зараз он як…
Бабуся засмутилася. Звісно, не до пасок їй зараз було. Тут би хоч до ванної якось дійти.
Коли бабуся трохи пересувалася по квартирі, вона спиралася на палицю. Точніше, на Пашчину лижну палицю, яку він притягнув їй із балкона. А щоб гострий кінець не ковзав по лінолеуму, малий насадив на нього свою гумку з пенала.
— Бабуню, ти обов’язково одужаєш! От побачиш! — гаряче сказав Пашка.
— Ох… — тільки й зітхнула вона у відповідь.
Пашка попилососив у кімнатах і відпросився погуляти.
— Іди, звісно, — дозволила Ольга Семенівна. — Погода он яка чудова, гріх у хаті сидіти.
Пашка побрів на дитячий майданчик. Трохи похитався на гойдалці, поз’їжджав із гірки, але йому швидко стало нудно, і він просто пішов уздовж вулиці.
Йшов він, ішов, і ноги самі привели його до церкви. Це був невеликий дерев’яний храм неподалік їхнього дому. Бабуся, коли ще мала сили, часто туди ходила.
Сьогодні біля церкви було яблуку ніде впасти. Пашка спершу не збагнув, у чому річ, і вирішив підійти ближче.
Біля входу літерою «П» стояли довгі дерев’яні столи. А довкола них юрбилися люди. На столах у красивих кошиках стояли рум’яні паски й лежали крашанки. У кого не було кошика — розставляли своє добро прямо в пакетах чи якихось картонних коробках.
Уздовж столів повільно йшов священник. Пашка впізнав його по довгому чорному одягу. Бабуся колись розказувала, що це називається ряса.
Священник змахнув рукою, і раптом на Пашку полетів цілий сніп прохолодних крапель. Визирнуло сонечко, і в кожній краплинці на його щоках і віях заграла справжня веселка.
Хлопчик замружився, радіючи такій грі світла.
Пашка усміхнувся — так тепло і добре йому раптом стало на душі!
І тут у його голові майнула геніальна ідея. Він протиснувся крізь натовп людей, які вже поспіхом складали свої освячені паски, і чимдуж рвонув до найближчого супермаркету.
…За двадцять хвилин хлопчик діловито розкладав на лавочці біля магазину свої покупки. Гроші в нього з собою були — ті самі, кишенькові. Він купив найменшу пасочку, лоток яєць у картонній упаковці, а ще… ще він купив яскраві наліпки, щоб їх прикрасити.
— Фарбувати і варити вас у мене часу немає, люди казали, що священник скоро закінчить… Але прикрасити я вас зможу, — тихо бормотів малий, тримаючи в одній руці біле яйце, а в іншій — наліпку.
Вийшло просто супер! Прямо як у всіх людей!
Пашка помилувався своєю роботою, підхопив пакет і щодуху помчав до храму.
На довгому столі лишалося тільки одне вільне місце, скраєчку. Знову підійшло багато людей, і священник пішов по другому колу.
Пашка ширше розгорнув свій пакет — хотів, щоб на його пасочку потрапило якомога більше свяченої води. А потім вирішив красиво викласти навколо неї яйця, як це робили інші.
Тільки-но він дістав одне яйце, як хтось із натовпу випадково штовхнув його ліктем. Яйце вислизнуло з рук, впало на асфальт і… розбилося на жовту калюжку.
Люди довкола аж охнули і засичали на хлопця:
— Та як так можна?! От нехрист малий! Сире яйце святити притягнув! Ти що, взагалі без клепки в голові?! — обурилася якась старша жінка в хустці.
— А батьки твої де?! Оце сором який! — озираючись, підхопила інша.
— До церкви не ходять, нічого не знають, яєць не варять, а все туди ж — примазуються! — похмуро бубоніла собі під ніс зовсім старенька бабуся, що стояла поруч із Пашкою. І раптом вона різко змінилася на обличчі, почала хреститися й запобігливо всміхатися.
Пашка, який уже втягнув голову в плечі й зібрався тікати, підняв очі й побачив, що до них підійшов священник.
— Хіба ж так можна? — з докором спитав він. — Накинулися на дитину, як круки. Не можна так, тим паче в такий великий день. У Божому домі кожному місце знайдеться. Хіба ж яйце — варене воно чи сире — це привід для злоби? Гординя, людоньки, — то смертний гріх.
Сказавши це, священник змахнув кропилом і щедро окропив розгубленого Пашку свяченою водою, наче теплим літнім дощиком.
Потім тепло усміхнувся хлопцеві й пішов святити кошики далі.
…Щасливий і гордий Пашка приніс свою паску додому й урочисто поставив на тумбочку біля бабусиного ліжка.
Ольга Семенівна ледве підвелася з подушок і глянула на пасочку та яйця, на яких ще поблискували краплі свяченої води.
— Пашко? Ти що, паску святити ходив? — здивовано кліпнула вона.
Хлопчик, сяючи на всі 32 зуби, радісно закивав.
— А яйця що… сирі, чи що? — перепитала бабуся і раптом почала сміятися. Та так щиро й заразливо, що Пашка й собі залився сміхом.
Відсміявшись, малий абсолютно серйозно заявив, що бабуся завтра має обов’язково з’їсти всю паску до крихти. І тоді вона стовідсотково одужає, бо паска ж «аж мокра від святої води».
— Ох ти ж моє золотце, дякую тобі! — розчулено мовила бабуся, витираючи сльози, що виступили від сміху. Вона вже й забула, коли востаннє так реготала.
Пашка сяяв, як нова копійка. Він свято вірив, що після такого чарівного частування бабуся точно стане на ноги.
І диво справді сталося — Ольга Семенівна невдовзі пішла на поправку. Найважче залишилося позаду. Вона дедалі менше лежала і щодня потроху розходжувалася по квартирі. А одного теплого дня навіть наважилася вийти надвір.
Біля під’їзду вона перетнулася із сусідкою. Та, звісно ж, одразу вивалила їй усю правду-матку: мовляв, Пашка в неї зовсім безтолковий росте. Притягнув до церкви сирі яйця святити! Вона, бачте, сама там стояла і весь цей сором на власні очі бачила.
— За собою дивися, Валентинівно! — гордо відрізала Пашчина бабуся. — Заздриш, чи що? Заздрість — то гріх великий. Як і гординя, між іншим!
Сказавши як відрізавши, Ольга Семенівна розвернулася і, хоч іще на слабких ногах, але з високо піднятою головою почимчикувала до дитячого майданчика — погрітися на сонечку.
А Пашка, який якраз вийшов із під’їзду слідом за нею і чув усю цю перепалку, вкотре подумав: яка ж у нього все-таки крута і найкраща у світі бабуня! І як же здорово, що вона нарешті одужала!
Цю світлу і трохи кумедну історію, від якої віє справжнім весняним теплом, ми отримали від нашої читачки і дбайливо підготували для вас.
Часом дитяча наївність і щира віра у диво здатні зцілювати краще за будь-які ліки, а справжня любов не потребує ідеальних знань традицій. А ви пам’ятаєте свої найсмішніші чи найзворушливіші дитячі пригоди на Великдень?
