— Зінаїдо Петрівно, добридень! – сусідка махнула рукою, вітаючи Зінаїду, і одразу ж знову вхопилася за ручку візка, намагаючись вгамувати голосистого онука.
— Добрий день! – кивнула у відповідь їй Зінаїда, і тут же відвернулася.
Чому комусь усе, а комусь – нічого?! Як же це несправедливо!
Адже це вона, Зінаїда, могла зараз гордо катати подвір’ям візочок з онуком, якби син згадав про совість і погодився-таки завести сім’ю…
Завести… Слово-то яке гидке… Заводять поросят або собаку, а сім’я… Це ж найвище щастя, коли поруч є люди рідні й близькі за духом.
Але в Зіни давно вже таких поруч немає…
Туга знову накрила її з головою задушливою своєю ковдрою, і Зінаїда з досадою штовхнула двері під’їзду, які ніяк не хотіли відчинятися.
— Зіночко, що це ти нервуєш? Чим тобі двері так не догодили? – пролунав за спиною знайомий, ненависний голосок, і вузька, випещена долоня лягла на плече Зінаїди, змусивши її здригнутися.
Женя… А точніше, Євгенія Кирилівна. Колишня найкраща подруга Зінаїди, а віднедавна її заклятий ворог.
— Я все хотіла до тебе зайти, поговорити, та ніяк час не виберу. Сама знаєш, усе клопоти, клопоти… Настуся моя заміж вийшла. Первістка чекає! Уявляєш, яка радість?! Ми всі в нетерпінні! Хто ж буде?!
Євгенія Кирилівна сплеснула ручками, зовсім, як маленька дівчинка, і склала одним із тих захоплених жестів, що малювали колись художники на картинах епохи Відродження.
Зінаїда, побачивши це, ледь стрималася:
— Вибач, Женю, але я поспішаю.
— Цікаво, куди це? У тебе ж тільки й турбот, що за хлібом сходити. Ні кошеняти, ні дитини… Вітя хоч пише? Чи зовсім пропав?
Зінаїда завмерла на місці. Серце пропустило удар, потім інший, і занило зовсім недобре.
— Пише, Женю. Пише… Через день. Частіше йому ніколи. Занадто багато роботи. Він же цінний фахівець, якщо ти не забула. І посада в нього зараз хороша.
Доводиться приділяти багато часу роботі. Ти вибач, але я справді поспішаю. У мене учень за півгодини.
— Ах, учень! Що ж ти, Зіночко, так надриваєшся? Вітя мало допомагає?
— Чому ти так вирішила?
— Інакше, ти не брала б учнів! Бог мій! Це ж очевидно!
Зінаїда злетіла було, але тут же зупинила себе. Ні! Годі тішити ту, що давно вже перестала бути подругою!
Досада колупнула брудним нігтем болячку на душі Зінаїди і зловтішно хихикнула. Ось так! Давай, Зіно! Згадай усе! Не прощай! Не гідні ці люди твого прощення!
Двері квартири зачинилися за її спиною, і важкий зітхання став фінальним акордом, що завершив щоденну вилазку Зінаїди в магазин.
Усе! Вона вдома! У безпеці! Тут ніхто її не зачепить! Ніхто не скаже нічого поганого про неї чи її сина. Тут тихо…
І від цієї тиші так хочеться завити в голос…
Зінаїда впустила сумку на підлогу і розплакалася.
Скільки можна?! Уже три роки минуло після тих подій, які стали причиною її добровільного ув’язнення, а вона все ще живе пам’яттю про них! Не відпускає її біль. Не дає спати спокійно ночами…
Тому, що неможливо забути образу, завдану твоїй дитині! Та ще й ту, що стала причиною розлуки! Адже Вітя поїхав зовсім не тому, що йому було погано поруч із матір’ю! Ні!
Його теж гнав із дому біль… Біль від втрачених надій і нездійсненої мрії, яку син Зінаїди плекав стільки років…
А мріяв хлопчик Зіни про кохання… Велике і світле… Про те, про яке розповідала йому мама, що обожнювала поетів класиків. Вона мріяла, що прийде час, і син зустріне на своєму шляху таке ж сильне, прекрасне почуття, яке пізнала вона сама.
У цього почуття був лик, подібний до Мадонни, і струна, що звучала так ніжно і чисто, як може звучати лише любов…
З батьком свого єдиного сина Зінаїда познайомилася в музеї.
Будучи студенткою, вона частенько навідувалася туди, щоб годинами стояти біля прекрасних картин і мріяти про те, що коли-небудь її напівголодне існування, самотнє і безрадісне, зміниться на таке ось щастя. І буде дитина… І той, хто полюбить її всім серцем…
Адже діти мають з’являтися на світ тільки від справжньої любові! Інакше, вони не будуть щасливими…
Хто навіяв їй усі ці думки, Зіночка й сама б не змогла відповісти. Тата свого вона майже не пам’ятала, адже його не стало, коли вона була зовсім маленькою.
А мама пішла того дня, коли Зіна дізналася, що стала-таки студенткою того вишу, про який так мріяла. Повернувшись додому з гарними новинами, Зіна застала маму біля вікна.
Та сиділа в кріслі, і вітер, вриваючись у відчинене вікно, роздмухував, немов вітрила, білі фіранки.
Зіні здалося на мить, що чиясь струнка фігурка відвела складки легкої тканини, щоб вони не торкнулися обличчя її мами, а потім зникла.
І дивна річ, саме ця фантазія, що втілилася в майже матеріальне, відчутне й видиме, допомогла Зіні пережити втрату єдиної рідної людини.
Навіть ставши набагато старшою і примирившись із тим, що світ навколо все-таки матеріальний, Зіна чомусь не втратила віри в те, що мама дала їй наостанок знак, що за порогом, страшним і невідомим, є щось більше, ніж просто забуття…
Причиною того, що мама пішла так рано і так раптово, став серцевий напад.
І Зіна вирішила, що все це сталося від того, що в її мами серце було надто великим і щедрим. Воно дарувало всім навколо стільки тепла і світла, що врешті-решт просто не витримало.
І роздивляючись нескінченну низку маминих учнів, колег і друзів, що прийшли попрощатися з нею, Зінаїда вирішила, що, напевно, піти ось так не найгірший варіант.
Якщо тебе пам’ятають навіть ті, про кого ти й думати забув, чи це не визнання того, що життя своє ти прожив не даремно?
Було гірко і добре одночасно. А ще трохи страшно. Адже тепер Зіні належало навчитися жити самостійно.
Виходу іншого в неї просто не залишалося. Родичів у Зіни більше не було, а у друзів матері вона позичати не хотіла. Адже там свої сім’ї, діти, онуки…
Є, кому дарувати своє тепло і турботу. Вона точно знала, що мама була б незадоволена її міркуваннями, але нічого не могла із собою вдіяти. Уже тоді Зіна вважала, що за своє життя має відповідати сама…
Їй довелося згадати все, чого вчила її мама. Але цих знань катастрофічно не вистачало. Вона не вміла заповнювати квитанції і не знала, як розрахувати свій бюджет правильно.
А тому, грошей іноді не вистачало і доводилося влаштовувати «порожні» дні. У такі дні Зіночка харчувалася «не зрозуміло чим» і намагалася зайняти себе прибиранням або іншими справами.
Але дещо на що гроші знаходилися завжди. На квиток в улюблений музей. Там Зінаїді ніколи не хотілося ні їсти, ні пити. Вона могла годинами тинятися залами, перебираючи, немов дорогоцінні намистини на вервиці, шедеври і згадуючи лекції, які читала їй мама, котра була одним із найкращих викладачів історії в університеті.
В один із таких днів, коли Зіночка вкотре «застрягла» в улюбленому та затишному, для своєї душі, місці, до неї підійшов дещо дивний молодий чоловік. Він був невисокий, трохи сутулий, і виглядав зовсім не презентабельно.
Але голос його був глибокий і добре поставлений, а те, як легко він зав’язав розмову, підкорило Зіну. Вони базікали ні про що і про все понад годину, а потім просто взялися за руки і вийшли з музею, тим самим поклавши початок спільному шляху.
Їхнє щастя було коротким, але настільки повновагим, що навіть залишившись вдовою, Зінаїда не почувалася самотньою. У неї залишилася пам’ять і… син.
Її надія, її відрада! Її золотий хлопчик…
Якщо й бувають на світі ідеальні діти, то один такий точно дістався Зінаїді. Вона була в цьому абсолютно впевнена! У її сина все було прекрасно.
І зовсім не тому, що вона бачила його очима матері. Просто навколо було багато дітей, і Зіна бачила, як відрізняється її син від них.
— Матусю, давай візьмемо його до себе! Будь ласка! Його зовсім-зовсім ніхто не любить!
Кіт, якого Віктор приніс у дім, був страшний. Плішивий, облізлий, із закислими, опухлими очима. Він більше був схожий на ходячий кошмар зі страшного сну, ніж на представника сімейства котячих.
Але в очах сина було стільки благання, а Зінаїда, яка ніяк не могла оговтатися від втрати, потребувала, щоб її час був зайнятий, щоб кіт отримав дім. А Зіна таку порцію турбот і клопоту, що вистачило надовго.
Син підібрав кота біля смітника.
Виносити сміття Зінаїді Вітя не дозволяв.
— Я чоловік чи хто?! Мамо! Це ж мій обов’язок!
Віктор пам’ятав, що для батька не було в домі «чоловічих» і «жіночих» справ. Пам’ятав, як той допомагав Зінаїді завжди і в усьому, ніколи не питаючи, чи потрібна їй ця допомога.
— Синку, жінка – це дивовижна істота! Вона, як мураха, може тягнути на собі тягар, що в сотні разів перевищує її можливості, але це зовсім не означає, що так і треба. Навпаки! Зніми з неї частину цієї ноші, і ти побачиш, що це дасть тобі!
Побачиш, як може засяяти вона, якщо дати їй змогу бути ніжною трояндою, а не осликом, який вічно крокує, опустивши голову, тому, що ноша занадто важка для нього.
Віктор спочатку реготав, уявляючи собі такого ослика, а потім відбирав у мами ганчірку, коли та мила підлогу.
— Я – сам!
— Синочку, ти ж не вмієш!
– Покажи мені, як треба! Тато може? І я зможу!
Зінаїда поступалася синові, а сама нишком хлюпала носом, пишаючись своїм хлопчиком.
Пам’ятаючи про настанови батька, після його відходу з життя Віктор намагався хоч якось допомагати мамі.
— Вибач, мамо… – хлопчик дивився, як мати обережно намагається відмити кота, що смирно сидить у тазику з теплою водою. – Дуже брудний, так?
– А як ти хотів, Вітя? Він жив на вулиці.
— Ага! І на смітнику!
— Тим більше! Уявляєш, як багато він на себе встиг начепити всякої цікавої зарази? Знадобиться чимало часу, щоб привести його до ладу! Але ми це зробимо. Тому, що тепер він наш і ми за нього відповідаємо!
Кіт сидів тихіше за мишу, і вслухався в слова Зінаїди так уважно, що здавалося, розуміє все до єдиного. Він покірно дав себе викупати, нагодувати, і, наступного дня, напхати всім, що прописав ветеринар.
— Ви впевнені, що хочете залишити собі цього кота? Вам доведеться з ним добряче повозитися. І в мене немає впевненості, що в нас вийде йому допомогти. Дуже запущений випадок!
— Це саме те, що нам зараз потрібно! – здивувала Зінаїда відповіддю ветеринара, і згребла з оглядового столу кота. – А що ви так на мене дивитеся? Давайте працювати!
Кота виходжували довго. Майже рік пішов на те, щоб з облізлого страшного прибульця з майже лисим, більше схожим на щурячий, ніж на котячий, хвостом, вийшов цілком пристойний пухнастий домосід, що обожнює тих, хто його прихистив.
Щоправда, мирною вдачею кіт зовсім не відрізнявся. Можливо, виною тому було войовниче прізвисько, дане йому Віктором. Він нарік кота Барбароссою, і хоча Зінаїда швидко скоротила прізвисько до більш звичного – Барсик, у кота ні-ні, та й проскакували дивні замашки, які більше пасують пірату, ніж мирному муркотуну.
Наприклад, кожен, хто входив у будинок Зінаїди, піддавався найретельнішому огляду. І якщо коту щось не подобалося в гості, то горе було тому! Руда блискавка з гострими кігтями кого завгодно могла змусити втекти!
Саме кіт першим зрозумів, звідки насувається біда, але ні Зінаїда, ні Віктор не розібрали тоді, що хотів він сказати своєю дивною поведінкою, коли ні з того ні з сього, накинувся на однокласницю Віті, Настусю, й за одну мить розпоров на ній новенькі колготки.
— Ай! – миле створіння з ніжно-блакитними оченятами й лляними кучериками, відкинуло від себе кота з такою силою, що Барсик, влипнувши в стіну, навіть розгубився на мить. – Приберіть його! Він мене вкусив!
Віктор встиг схопити за шкірку кота, який прийшов до тями і рвався знову в бій, а Зінаїда заахала, не знаючи, як вибачатися за поведінку свого підопічного.
— Нічого страшного! – мило посміхнулася у відповідь на її голосіння Настуся. – Мама мені нові купить. Це для неї не проблема! Не могли б ви забрати у Віті це чудовисько? Я хочу, щоб він проводив мене! Вітя, зрозуміло. Не кіт.
Зінаїда так і залишилася стояти на порозі своєї квартири, притискаючи до себе кота, що рветься слідом за дітьми, і дивлячись, як миле дівча, щось безтурботно щебечучи, веде її сина, міцно стиснувши його долоню своїми чіпкими пальчиками.
Точно так само Настуся вела Віктора за собою весь той час, поки вони вчилися в школі, а потім і в інституті.
На запитання матері, навіщо вона обрала цю спеціальність, Настуся лише відмахнулася безтурботно:
— Матусю, невже ти не розумієш? Мені ж не доведеться нічого робити! Вчитися буде Вітя!
— Але як же…
— Так, за двох! А навіщо він ще потрібен? До того ж, там більша частина студентів – хлопчики! Навіщо мені твій педагогічний? Мені! І в це бабине царство?! Ні вже! Звільняй! Мені там робити нічого!
Віктор, зрозуміло, нічого про ці бесіди не знав. Він був закоханий. І навіть Зіна, яка розуміла, що колись це станеться і мріяла про це світле почуття для сина, бачила, що про кохання не йдеться. Те, що коїлося з ним, більше було схоже на якусь дивну залежність.
—Вітю, ти впевнений, що Настуся – це твоя доля?
— Мамо, а як інакше? Ми стільки років разом! Тепер я просто зобов’язаний з нею одружитися! Як чесна людина! – Віктор сміявся, але Зінаїда бачила, що ці веселощі даються йому важко.
У неї не було пояснення тому, що відбувається, але вона знову і знову дивувалася тому, яку владу має ця тендітна, миловидна дівчина над її сином.
Барсик, якого замикали, коли Настя приходила до хати, вив і дряпав двері, а потім довго бурчав, сидячи на руках у Зінаїди, яка шукала розради в його товаристві.
— Не знаю я, чого вона від Віті хоче… Не любить його! Це ж видно! – шепотіла Зінаїда, погладжуючи кота. – Що мені робити, Барсику? Як уберегти нашого хлопчика від розчарування й болю? Адже вона образить його… Я відчуваю! Але якщо почну говорити про свої передчуття, то він мене не зрозуміє… А якщо й зрозуміє, то я не впевнена, що моїх слів вистачить, щоб зупинити це божевілля! Що робити?
Кіт нічим не міг допомогти своїй господині. Він лише змінював гнів на милість, утикався носом у її долоні й починав муркотіти, намагаючись хоч якось заспокоїти її.
Це допомагало. Але ненадовго…
Розв’язка настала тоді, коли Зінаїда вже змирилася з тим, що їй доведеться прийняти у свій дім Анастасію як невістку. Закінчивши виш і отримавши цілком пристойне місце роботи, Віктор зробив-таки пропозицію Насті, і та відповіла згодою. Щоправда, весілля чомусь попросила відкласти на кілька місяців.
— Чому? – руки Зінаїди гладили кота, але той мовчав, відчуваючи, як напружена господиня.
— Я не знаю, мамо. Просто сказала, що поки що не готова.
— Що ж. Принаймні чесно…
Зінаїда не розуміла, що відбувається, але відчувала, як ниє серце, віщуючи біду.
Того вечора, коли вона ледь не втратила сина, Барсик поводився так дивно, що Зінаїда навіть гримнула на нього, який кидався кухнею і заважав їй готувати вечерю.
— Перестань! Скоро прийдуть Віктор із Настею, а в мене нічого не готово! Що з тобою?! Я вже разів двадцять об тебе спіткнулася! Вгамуйся!
Але кіт не заспокоювався. Він раз у раз встрибував на підвіконня, вдивляючись у темряву за вікном, кричав щось, утробно і дивно, а потім знову починав кидатися кухнею, не знаходячи собі місця.
Зінаїда хотіла було вже вигнати кота з кухні, щоб закінчити з готуванням, але тут Барсик укотре злетів на підвіконня і чомусь усім тілом кинувся на скло, немов намагаючись вибити його.
— Ти що твориш?! – схопила кота, що виривався, на руки Зінаїда і раптом побачила, що на даху сусіднього будинку, на тлі вкритих сніговими шапками дахів, маячить чийсь темний силует.
Що змусило її відчинити вікно? Як зрозуміла вона, що ось-ось станеться щось непоправно-страшне?
В одну мить викинувши кота з кухні й зачинивши двері, вона кинулася до вікна, і двори оголосив крик матері:
— Вітя! Ні! Не треба!
Вона не могла знати, що на даху стоїть її син. Вона не могла побачити його обличчя. Вона навіть силует у темряві бачила нечітко, і не розуміла, чи людина стоїть там, на краю даху, чи це їй тільки здається. Але сумніву в тому, що їй потрібно зробити, у Зінаїди не виникло навіть на мить.
Силует хитнувся, Зінаїда ахнула…
Але тут же видихнула з полегшенням, уже розуміючи, що найстрашніше позаду. Дах знову став порожнім і білим, немов і не було там нікого…
Віктор повернувся додому тільки під ранок. Зінаїда нічого в нього не стала питати. Просто обійняла так міцно, як тільки могла, а потім відвела в кімнату й поклала, стягнувши з сина светр і підіткнувши з усіх боків ковдру.
— Зовсім, як у дитинстві, мамо… Дякую…
Віктор плакав… Ревів гірко, від душі, зовсім як маленький. Востаннє Зінаїда бачила його сльози тієї ночі, коли Барсик боровся за своє життя, ледве роблячи вдих за вдихом, тільки завдяки тому, що хлопчик, який сидів поруч, просив його про це.
І зараз прийшла черга кота сидіти поруч із хлопчиком і просити його дихати. Барсик торкався лапою холодної руки, і та оживала на мить, щоб подарувати коротку ласку коту. А потім падала безсило, і кіт повторював усе знову, вимагаючи не забувати, що любов усе-таки є на світі.
— Вибач мені…
— Не треба, синку. Я все знаю.
— Вона обдурила мене. У неї весь цей час був інший…
— Так буває.
— Як можна брехати, коли кохаєш? Мамо, це можливо?
— Ні. Любов не вміє брехати, синку. Якщо тебе обдурили, то ніякого кохання там не було.
— Ти так думаєш?
— Я знаю.
— Що мені робити, мамо?
— Страждати. Це правильно. Це потрібно. Відпустити. Це теж необхідно. Тобі, насамперед. Пробачити… Не зараз. Потім. Коли-небудь… А якщо ти ще зможеш побажати їй щастя, то тоді я буду впевнена, що ти дізнався, що значить любити.
— Я не можу.
— Що не можеш?
— Відпустити…
— А все інше?
— Легко. Я хочу, щоб у неї все було добре…
— Ось це і є любов, сину…
Вони говорили й говорили… Так, як ніколи не говорили ні до, ні після. А вранці Зінаїда розбудила сина і наказала йому:
— Збирайся!
— Навіщо?
— Ти їдеш!
— Куди, мамо?!
— Будувати своє життя, сину. Воно в тебе одне! Пам’ятай про це. А ще, я хочу, щоб ти пам’ятав про те, що в тебе є дім. І я. І Барсик. І ми завжди на тебе чекатимемо…
— Мамо…
— Усе буде добре, синку! Але зараз – правильно так. Я знаю!
Віктор поїхав. Не відразу. Залагодивши всі справи і знайшовши нову роботу в іншому місті.
А Зінаїда, провівши його, засумувала. Вона годинами сиділа в кріслі біля вікна і, погладжуючи Барсика, молила небо, щоб у сина все склалося на новому місці.
Не відразу, але її молитва дійшла за адресою. Віктор заспокоївся, з головою поринув у роботу і швидко пішов угору кар’єрними сходами.
Люди, з якими він працював, дивувалися, як йому вдається зберегти не тільки обличчя, а й порядність там, де це, здавалося, було неможливо.
Але секрет цього був простий.
Віктор завжди пам’ятав той темний, засніжений дах і голос, який покликав його в ту саму мить, коли здавалося, виходу більше немає, і залишається лише зробити останній крок та залишити за спиною все те, що рве душу, нищівно знищуючи її.
А ще він пам’ятав руки мами, які тремтіли, коли вона підтикала йому ковдру, і її голос, трохи відчужений, але твердий:
— Усе буде добре, сину! Я знаю!
Її впевненість давала йому сили. Її виховання позначалося в усьому, що він робив. І незабаром життя його налагодилося.
Не вистачало тільки одного. Людини, яка зрозуміла б і побажала розділити з ним життя…
Зінаїда заспокоїлася трохи, підняла з підлоги сумку, яку впустила, і кивнула коту, що витріщався на неї.
— Що, Барбаросса? Давно не бачив жіночої істерики? Ну, помилуйся! Смішно?
— Та не особливо, мамо! – голос Віктора пролунав у тиші, і Зінаїда зойкнула, важко осівши на підлогу. – Мам! Мамо, ти що?! Зараз! Я швидку…
— Та не потрібна мені ніяка швидка! – Зінаїда притягнула до себе сина і обійняла його. – Коли ти приїхав? Чому не подзвонив?!
— Сюрприз хотів зробити…
—Тобі це вдалося!
— Мамо, ти це… Я тепер навіть і не знаю, як тобі про решту сказати… – Віктор допоміг матері підвестися на ноги і обійняв її.
— А й не треба! – голос Зінаїди задзвенів від щастя. – Я й так усе знаю. Вона?
— Вона, мам…
— Ну і слава Богу! – Зінаїда відчула, як рвонулася вгору душа, залишаючи десь далеко внизу всі образи і злість. – Коли познайомиш нас?
— Так, я за вами приїхав! За тобою, і за Барсиком! Мамо, я хочу, щоб ми жили всі разом.
— Е, ні, синку! Це не справа! Хочеш позбавити мене й кота свободи?! Не буде цього! У гості – ласкаво просимо! І до вас приїдемо, коли покличете. Але жити разом – це не те, що нам потрібно! Так, Барсику? – Зінаїда уважно подивилася на сина й усміхнулася вже легко та спокійно. – Вона…
Мине всього рік і вже Зінаїда гордо крокуватиме двором із візочком, поважно киваючи сусідкам.
— Добрий день! Як у вас справи? А ми гуляємо…
І великий рудий кіт, сидячи на вікні, співатиме свою пісню, тихесенько муркотітиме, точно знаючи, що та, кого він кохає, нарешті абсолютно щаслива і задоволена.
