Я заміжня вже три роки, дітей поки не плануємо, немає свого житла. Винаймаємо квартиру, тому що на своє житло грошей немає.
Батьки допомагати не поспішають, витрачають гроші на себе, кажуть, що мене виростили, тепер мають право пожити для себе. Я радію, що тато з мамою мають можливість відпочивати на морі двічі на рік, але при цьому вони хочуть онуків.
А я не хочу планувати дитину у чужій квартирі. Я нічого не вимагаю від батьків, але вони вимагають від мене онуків.
Особливо моя бабуся, яка одна мешкає у двокімнатній квартирі. Після мого весілля я просила її переїхати до батьків, а нам із чоловіком поступитися квартирою, але вона відмовилася.
З моєю мамою (її невісткою) у бабусі погані стосунки, може тому вона відмовила мені. Але, правда, запропонувала жити з нею.
У бабусі дуже поганий характер, і я відмовилася. Відзначали в неділю татовий день народження, всією сім’єю сиділи за столом, як бабуся розпочала розмову про дітей.
Коли я відповіла, що це питання обговорювати не бажаю, вона сказала, що років через 5 мене чоловік покине та знайде ту, яка народить їй дитину. Мій чоловік сидів мовчки, не втручався в нашу суперечку, що мені особливо прикро.
Міг би сказати, що це наше спільне рішення, жити поки що без дітей, але вдав, ніби його це не стосується. Батьки підтримали бабусю, а коли я сказала, що згодна планувати дитину за умови, що вони нададуть мені житло, бабуся розплакалася.
Вона голосила, що я чекаю її смерті, щоб отримати квартиру, що я така сама, як і моя мати. Пересварились усі, зіпсувавши свято батькові.
А найцікавіше, бабуся сказала вже виходячи із квартири: «нічого не отримаєш, я заповідаю свою квартиру церкві!». Вона є парафіянкою, спілкується з батюшкою, і я переймаюся, що він переконає її переписати заповіт на квартиру.
Як мені бути? Я не хочу виратити квартиру.
