— І йому це, знаєте, в саму насолоду, — ділиться Дарія Тимофіївна з подругою, важко зітхаючи. — Ми вже не раз пропонували йому викупити ту частку, і брат мій готовий був Уляні грошима допомогти, аби тільки поставити крапку. Але він — ні в яку.
— І сам там не живе, і їй життя не дає? — перепитує подруга. — А сама Уляна не пробувала продати свою половину?
— Та як не пробувала, — гірко махає рукою жінка. — Пробувала, звісно. Тільки колишній чоловік усіх покупців відваджує просто з порога. І сам не викуповує, і продати не дає. А найобразливіше те, що поки зять боки на дивані пролежував, мій чоловік і син у тій квартирі ремонт власними руками робили.
Скільки ми туди сил і коштів вклали — не переказати. Та й купували ж житло спеціально біля Уляниної роботи й садочка, куди онук ходить. Нам ще два роки в садок, не так воно просто зараз на новому місці в чергу стати.
Але головне — вона ніяк не може це житло здихатися.
Якщо зараз купувати щось інше без продажу цієї квартири, то вистачить хіба на маленьку студію десь на околиці. На більше в нас просто немає.
Уляні зараз тридцять два. Сім років тому вона вийшла заміж за хлопця на ім’я Лев. Ім’я таке ніби брутальне, сильне, а на ділі, як каже Дарія Тимофіївна, зятю більше пасувало б зватися “Щуром”.
На початку їхнього спільного шляху батьки з обох боків скинулися на перший внесок, щоб молоді мали свій кут. Сума вийшла солідна.
Борг перед банком закрили швидко, всього за три роки — обидві мами отримали спадок і додали дітям грошей, якраз незадовго до того, як онучок з’явився.
Квартира була дуже занедбана, за то дві окремі кімнати і кухня. Тож батько Уляни зі старшим братом стільки здоров’я там лишили, поки той ремонт до ладу довели.
А де ж був у цей час Левко? У мами під крильцем. Казав, що в ремонтах він геть нічого не тямить, а мамі треба то з комп’ютером помогти, то на дачі банки в погріб опустити, то навпаки — дістати.
Уже тоді в молодій сім’ї почалися перші суперечки. А коли Уляна була в декреті, стосунки зіпсувалися остаточно. Починалося все з банального:
— Чого це я маю посуд мити, якщо ти цілий день вдома сидиш? А закінчувалося випадами: — Я купив собі те, що захотів, бо я зараз заробляю і вас усіх годую!
Уляна скаржилася матері, що чоловік зовсім не хоче бавитися з дитиною, що ховає частину зарплати — збирав собі якусь «подушку безпеки» чи на власні забаганки, зовсім не рахуючись із родиною.
Зрештою, коли синові виповнилося три роки, Уляна вийшла на роботу й подала на розлучення та аліменти. Життя вона теж одразу поділила навпіл.
Забрала у свою кімнату холодильник, який їй батьки на весілля дарували, перестала готувати колишньому й мити за ним тарілки. Квартира в них у спільній власності, дві кімнати.
Левко ще й лютував, що Уляна собі забрала ту кімнату, яка на два метри більша.
Після розлучення колишнє подружжя врізало в двері кімнат замки, і Лев почав просто навмисно пакостити. Як? Та просто по-хлоп’ячому гидко. Міг демонстративно не змити за собою в туалеті або розлити на підлозі гель для прання:
— Ой, поставила незручно, от він і впав, — казав він, розводячи руками.
Чому житло не продали одразу?
Бо чоловік образився. Він ще до розлучення попередив:
— Нормального життя я тобі не дам. Раз надумала розлучатися — давай, але спокою тут не матимеш, я тобі обіцяю.
— І що нам лишалося робити? — каже Дарія Тимофіївна. — Фізично на нього тиснути? Так це ж така субстанція, знаєте, що від найменшого синця побіжить знімати побої, а ти потім через нього сиди.
Лев свого слова дотримує. Десь пів року тому він таки з’їхав — завів собі іншу жінку. Винайняв квартиру в будинку навпроти, але продовжує мотати нерви Уляні.
Приходить щодня, може заявитися серед ночі, гриміти чимось у своїй кімнаті.
Було вже й таке, що поліцію викликав. Якось у Уляни була подруга, вони святкували день народження доньки Дарії Тимофіївни й засиділися на кухні після одинадцятої.
Мабуть, підстерігав під дверима. Поліція, звісно, нічого не зробила, але гості довелося піти, а наступного дня прийшла опіка — бо, бачите, на столі була пляшка ігристого.
Перевірили, нічого кримінального не знайшли, але по нервах це б’є страшно.
— Навіщо ти це робиш? — не раз питала Уляна. — У тебе ж нове життя, нова жінка. Давай уже розв’яжемо цей вузол, га? Продай нам свою частку, або давай разом продамо квартиру й кожен собі щось купить. Ти ж за оренду переплачуєш…
— А я готовий переплачувати, — заявляє Левко зі злою усмішкою. — Готовий гроші втрачати, аби тільки тобі життя медом не здавалося. І не надійся, що без цієї квартири ти спокійно заживеш. У нас спільна дитина, я тебе і через неї дістану. Хотіла розлучення — маєш, їж тепер повною ложкою!
Пробували домовитися і з його матір’ю.
Але в тієї спочатку була позиція така:
— Це їхні справи, він дорослий чоловік, я в їхні чвари не лізу. Я їх не зводила і не розлучала.
А потім і вона заспівала іншої. Зустрівшись із Дарією Тимофіївною в онука, колишня сваха відповіла майже так само, як і її син:
— А що вона хотіла? Мій син був хорошим чоловіком, а Уляна вирішила сім’ю зруйнувати. Про дитину не подумала, забажалося їй волі. Хай тепер відчує, почому фунт лиха. Правильно мій син робить. Щоб не кортіло.
Уляна живе в постійному стресі, а Дарія Тимофіївна все думає: от та нова жінка колишнього зятя — невже вона не бачить, що він за людина?
Як можна з таким зв’язуватися, у таке вступати?
— Вихід ми, звісно, рано чи пізно знайдемо, — впевнена жінка. — Але зараз це просто якесь чисте лихо, як донька каже.
Сумно воно, коли колись близькі люди перетворюються на ворогів, а спільний дім стає полем битви, де замість затишку оселяється злість.
Іноді здається, що деякі люди живуть тільки заради того, щоб отруїти життя іншим, навіть ціною власного добробуту.
А чи зустрічалися вам, любі наші читачі, такі «месники», які ніяк не можуть відпустити минуле й ладні роками тримати зла, аби тільки не дати колишнім спокійно дихати? Як ви думаєте, чи можна взагалі домовитися з такою людиною?
