Мені 30 років. Нині перебуваю у дуже поганому стані. Нехай і прозвучить досить банально, але причина мого стану — кохання і розставання.
Було б не так складно, якби не деякі аспекти життя. Справа в тому, що я одружений, у мене дві дочки.
Хороша дружина, перспективна робота, навчання в аспірантурі, сім’я, все, дякувати Богу, є. Але ця буденність змінилася два місяці тому.
По випадковому листуванні в соц. мережах познайомився з однією дівчиною. Спочатку це було суто дружнє листування.
Але потім як це зазвичай буває все переросло на щось більше. Вона жила в іншому місті і я не думав, що ми колись зустрінемося.
Але ми зустрілися й неодноразово. Забув сказати, людина я творча, пишу вірші, малюю.
Іноді самому не віритися, скільки я можу зробити. Я зі шкільних років шукав музу. Але не знайшов.
Тому що важко знайти таку людину, яка б розуміла тебе, як ти цього хочеш. Боявся глузувань, непорозуміння, неправильної реакції на мої стосунки.
Все це призвело до того, що я скуштував весь тягар самотності. Ця душевна рана переслідує мене досі.
Мене всі докоряли. Це частково дратувало, але я не збирався відмовлятися від своїх принципів.
З дружиною ми познайомилися завдяки далеким родичам. Зустрічалися кілька разів до весілля.
На моє весілля великий вплив зробили батьки. Але нехай і так я не хочу когось дорікати, я на той час теж мав свою думку.
Так ми прожили із дружиною майже сім років. В нас з’явилися діти. Але якийсь недолік у мені залишався досі. Це відбивається і у моїх віршах.
Повернемося до моєї зустрічі з цією дівчиною, про яку йдеться. Вона мені одразу сподобалася.
Так, не надто гарна. Але в ній виразно щось є. Головне вона мені подобається і це факт.
Ми зустрічалися тричі. Але це для нас було вічністю. Виявилося, що ми знайшли той недостатній пазл у серці.
Нашу історію посилює ще один факт. Вона перебуває в шлюбі, у неї теж двоє дітей. Але ми пізно схаменулися.
Нехай і близькості в нас не було і як мені здається, дякувати Богові, що так, а то мучилися ще сильніше. Все одно розлучатися було дуже важко.
Вона поїхала до іншого міста. Ми домовилися, що залишимось друзями.
Але як це буває у житті, це складно. Нині переживаю складні почуття.
Сумую, хочу побачити, поговорити, але не можу. З одного боку, так, це мені допоможе тут і зараз, але потім? Що потім?
Що я можу змінити? Тим більше не хочеться її мучити. Я ж відчуваю, що їй також нелегко.
Ще є значний життєвий момент – це наші сім’ї. Її чоловік та моя дружина. Вони ні в чому не винні. Я несу відповідальність за свою дружину та дітей.
Але в житті з’явився такий зворушливий момент, коли справді відчуваєш, що у світі є така особистість, як ти сам. Іноді хочеться крикнути: «Боже, як хочеться кохати».
Кажуть, що коханню всі віки покірні. Я додав би, що в 30 років це відбувається зовсім по-іншому.
Тому що в цьому віці ти з одного боку вже зрілий, а з іншого боку ще не втратив палкість і пристрасть молодості. Зараз я почуваюся пригніченим та вразливим.
Не знаю, що вдієш. Прошу допомоги та об’єктивної поради.
Хочу вийти із цього стану. Заздалегідь вдячний за будь-яку пораду та допомогу, навіть за об’єктивну критику.
