У мене ніколи не було єдиного, але безумовного факту для обґрунтування своїх ревнощів. Є лише непрямі. Я робив у житті і помилки та дурниці, та й згрішив. Дружина знає, вибачила. Але, як то кажуть, жінка прощає лише тоді, коли придумала помсту.
У віці 45 років я та дружина переїхали в інше місто, і дуже швидко познайомилися із сімейною парою таких самих переселенців. Вони були на 5 років старші за нас.
Якийсь час, близько півроку, ми зустрічалися сім’ями, навіть Новий рік разом відзначили, а потім стосунки чомусь перервалися. Дружини телефонували одна одній, а він і я бачилися тільки на вулиці або біля гаражів.
Говорили про автомобілі та всілякі дрібниці. Були на «ти», але він був категорично проти того, щоб спілкуватися на ім’я, і ми зверталися одне до одного по імені-по батькові.
Наразі факти. Усім їм близько 20 років.
Факт №1. Я з роботи заїхав до дружини до поліклініки (вона тоді працювала стоматологом). Сиджу в кріслі, раптом двері відчиняються, він заглянув до кабінету, але побачив мене і тут же зачинив двері, пробурмотівши: «Ой, помилився».
Так, це може означати, що він приїхав до поліклініки зі своїми проблемами, закінчив справи і по душевній доброті вирішив підвезти приятельку дружини додому. Можна так. Але є варіант, що приїхав зненацька, бо заздалегідь домовитися про зустріч було неможливо (додому зателефонувати, можна на чоловіка нарватися, мобільних телефонів тоді ще не було, попередньої домовленості також).
Побачив чоловіка і розгубився, хоч треба було сказати щось таке: «Я зараз їду додому. Хотів Вас підвезти, але бачу, що Ви моєї допомоги не потребуєте». Фраза виглядає безневинною і навряд чи викличе у чоловіка подив або підозру.
Чому він розгубився і сказав очевидну нісенітницю? Чому так і не озвучив причину своєї раптової появи? Якби ж була причина, пов’язана зі здоров’ям, так би й сказав. Нічого такого не було. Зазирнув, побачив мене і втік.
Факт №2. Його виписали із лікарні. Ми йдемо селищем удвох, а назустріч ідуть він і його дружина. На питання про здоров’я та настрій він раптом відповідає: «Дике бажання фізичної близькості!». Його дружина сміється, я ж приголомшений.
Чому він каже таке? Ми не друзі. А коли зустрічалися раніше, навіть анекдоти з картинками не розповідали не те, що пікантними історіями ділитися. Близькості хочеш? То чого вулицею з дружиною тиняєшся? Веди її терміново додому і вгамуй голод!
Але фраза стає абсолютно логічною, якщо припустити, що вона була адресована моїй дружині. Саме так я цю фразу оцінюю.
Але такий висновок не можна визнати безперечним, єдино можливим. Адже можна заперечити, він оптиміст, і щоб уникнути можливого прояву жалю до себе, показав, що з ним не просто все добре, а чудово! Він почувається нормально і сповнений чоловічої сили.
Факт №3. Невеликі гуляння — я, сусідка, дружина. Сидимо за пляшкою червоного. У розмові була пауза і її раптом порушує дружина: “Я шкодую, що не гуляла в молодості!”
Як це тлумачити? Один варіант: вона згадала зустріч з іншим, а тому що спогад був приємним і радісним, під впливом легкого запаморочення від випитої склянки сухого на мить забула, що я сиджу за одним столом з нею, от і вирвалося.
Але можна припустити й інше. Може статися, що в ту хвилину вона згадала про нанесену мною образу, згадала, як багато хто радив їй, що треба помститися чоловікові. Якийсь невеликий відсоток ймовірності другого варіанта таки є.
Донедавна мої підстави для сумнівів та переживань цим вичерпувалися. Щоразу я висував звинувачення, дружина їх відхиляла, як несерйозні, і все поступово згасало.
Пройшло багато років. Цього сусіда не стало 16 років тому. Похований за тридцять метрів від могили мого тестя. Навіть якщо ті епізоди спливали в пам’яті, я легко відмахувався від них.
Чого старе ворушити, коли стільки років минуло! Було чи не було, вже не має значення. По гарячих слідах не повірив остаточно, тепер уже й зовсім нема чого собі нерви тріпати. Але виявилося, що потрібно зовсім небагато, щоб проблема, відсунута, але залишена невирішеною, повернулася і при цьому стала ще гострішою.
Факт №4. Літо 2022 року. Ми на могилі тестя. Я ношу сміття у контейнер. Коли майже все забрав і стояв без діла (а дружина працювала над квітником), вона раптом сказала: «Сходи поки до нього». Я здивувався. З чого це раптом?
Ми не були друзями. Не були навіть товаришами. Я відповів щось різке в тому сенсі, що він мені ніхто і мені нема чого йти на його могилу.
Коли збиралися назад, а в мене в руках було ще трохи сміття, дружина сказала: «Давай я сама заберу, чого тобі руки бруднити». Але руки у мене вже були забруднені. Я невідривно дивився у її бік. Вона це бачила і, мабуть, тому не зайшла до його огорожі, а тільки постояла трохи біля неї і повернулася.
Наступного разу, коли відвідали могилу тестя і вже йшли, я йшов попереду, але щось змусило мене озирнутися. Я побачив, що дружина зупинилася, відвернулася від могили батька у бік його могили і завмерла. Я зрозумів, що молиться.
Після цього епізоду у мене не залишилося сумнівів, що він їй дорогий. Але за що? Якщо до цього епізоду додати ті епізоди та фрази, які я привів на початку, картина складається абсолютно однозначна.
Ось такий сумний перелік достовірних фактів. Моє трактування будь-якого з них окремо можна спростовувати, висміювати, пояснювати моє тлумачення патологічними ревнощами, а то й недоліком розуму, зацикленістю та ще тисячею причин. Це найпростіше і невірно.
Я думаю, що наведені факти доводять, що зв’язок дружини з ним був. Що на зв’язок дружину підштовхнуло бажання помститися, але потім воно змінилося як мінімум захопленістю.
Мене знемагає вже не те, що колись давно у неї був інший. Усвідомлювати це боляче, але фактів небагато, сумніви, що мої припущення вірні, є. Та й внутрішньо, несвідомо, хотілося б, щоб це виявилося моїм вигадкою.
Але не виходить. Найбільше неприємно те, що вона не просто зрадила, що це був довгий багаторічний роман, і вона цінує пам’ять про коханця.
Я іноді впадаю в депресію. Дружина починає розпитувати, що трапилося, я відповідаю: “Сама знаєш”. Після чого вона відходить і нових питань не задає.
Чому? Знає кішка, чиє м’ясо з’їла? Потім вдається впоратися з собою, я знову бадьорий і веселий, у нас все добре, але через якийсь час спогади повертаються, і все починається знову.
Я не знаю що робити. Домагатися зізнання безглуздо, вона не зізнається. Що ще гірше – я не вірю у зраду на сто відсотків. Весь час тягнуть черв’яки сумніву, а чи не надумую я?
Нам зараз по 70 років. Не хотілося б, щоб хтось сказав: «Та вам час про смерть думати, а не про те, що було чи не було сто років тому». Така відповідь не годиться. Ті, хто молодший, повірте, радості життя і сімдесят доступні. Ось тільки як позбутися думок, які отруюють життя?
