Яні було соромно показуватися на очі новому сусідові, хоча особисто за нею ще не було жодної провини. Бідний хлопець… Її мама, жінка дуже емоційна та імпульсивна, у перший же день вилаяла молоду людину нехорошими словами. Випадково вийшло, незручно…
Мама Євгенія і сама дуже зніяковіла, але виду не подала. У всьому був винен їхній кіт! Хто ж знав, що вони з Рябим чимось зовні схожі. Але якби все обмежилося тільки епізодом із котиком…
Кіт був нахабним і дуже любив гуляти. Варто було відчинити двері, як він знаходив будь-який спосіб втекти з квартири. Стрибнув-перестрибнув – і він біля ліфта. Гоп – і сіра туша вже на першому поверсі: сидить, чекає терпляче, коли хто-небудь його випустить на волю. Повертався він у такий самий спосіб і дуже голосно кричав під вхідними дверима. Якщо господарі не чули криків, то сусіди, які проходили повз, могли натиснути на дзвінок у квартиру і обов’язково почухати за вушком Рябого.
Пестощі Рябий приймав із байдужістю, але не опирався. Він почувався важливою персоною, королем під’їзду. Сірий із темними рваними смужками – ну Рябий! Яке ім’я тут ще можна було придумати?
У суботу вранці Яна з мамою збиралися на електричку, щоб з’їздити на дачу до бабусі, допомогти з розсадою. Рябого в такі короткі поїздки вони не брали, але кіт, помітивши вузьку щілину дверцят, які відчиняла мама, протаранив їх лобом і вилетів на майданчик.
— От паразит такий… – прошипіла мама Женя і тут же вискочила за ним. “Паразит” – це третє ім’я Рябого, після “Солоденького”. Рябий уже стояв біля ліфта. Він дивився на маму і тримав хвіст пістолетом. Кіт розраховував, що мама спуститься разом із ним на ліфті й випустить його. Але того дня не було заплановано прогулянки для кота – хто його зажене назад у квартиру? Ночуватиме на вулиці? У під’їзді?
Євгенія вийшла і каже йому:
— Гей, ти! Паразит рябий! Ну ж бо швидко повернувся у квартиру!
Рябий і не думав слухатися: махнув хвостом і побіг на нижні поверхи. Женя дійшла до поручнів, руки в боки вперла і давай голосити:
— Ти що не зрозумів?! А ну швидко додому! Ти, ти, Рябий! Я до тебе звертаюся! Падлюка невихована…
Тут із-за сміттєпроводу виходить їхній переляканий сусід, рудий і веснянкуватий хлопець років двадцяти п’яти. Він там палив.
— Це ви мені???
Яна виглядала з-за дверей і бачила, як у мами обличчя витягнулося. Пижачи щоки, мама насилу переборола мимовільний сміх.
— Ви хто? – ошелешено запитала Женя.
Невідомо, що більше шокувало її: несподівана поява третьої дійової особи чи те, що хлопець, незважаючи на рудість, був справжнім милим сонечком.
— Напевно, ваш новий сусід, учора в’їхав.
— Купили квартиру чи …?
— Зняв.
— Ну що ж… Ласкаво просимо! Тільки в нас у під’їзді не димлять!
— Вибачте… Балкон завалений, не пройти, але я приберу там.
Женя кивнула, влетіла назад у квартиру і вони з Яною вибухнули від сміху.
— Ти чому не сказала, що до кота зверталася, а не до нього? – сміялася Яна, тримаючись за живіт.
— Розгубилася! Бідний хлопець! Що подумав про нас! Ой-ой-ой, вибачитися б!
Півгодини мати й донька, повзали навшпиньки, шукали по кущах Рябого. Виманивши кота з території дитячого садка шматочком сирої печінки (яку Рябий обожнював, але отримував тільки в непридатному для задоволення – відвареному вигляді), вони галопом помчали на електричку.
Женя плекала надію за нагоди вибачитися перед милим сусідом, та й узагалі, хто знає… ха-ха… Вона ще нічого. У них різниця у віці всього років десять… Хіба мало що!
Про всяк випадок вона стала затримуватися біля дзеркала під час виходу з дому, навіть якщо потрібно було просто винести сміття або забрати квитанції на комунальні з поштової скриньки. Ба більше, вибігати в під’їзд вона почала частіше, ніж потрібно, а кіт іменувався «негідником» тільки вдома, тим часом, як у під’їзді, нахабно втікши, він ставав «солоденьким», «золотим» і просто «хлопчиком».
Але сусід якось особливо не показувався на очі. Через тиждень нарешті сталася довгоочікувана зустріч.
— Добридень! – розплилася в усмішці Женя. Розхвилювавшись від власних фантазій, вона безуспішно намагалася потрапити ключем у щілину замка. Вона йшла з дому, а рудий сусід саме повернувся.
— Добрий день, – стримано посміхнувся і він.
— Ой, ви знаєте, я все хотіла вибачитися
перед вами за той випадок, так ніяково вийшло!
— Та нічого, – зніяковів хлопець.
— Я ж не до вас зверталася, а до кота, він утік того ранку, а ми на дачу збиралися, якби ви тільки знали, яким він у нас буває противним паскуд… котиком.
— Ну зрозуміло. Не страшно. Я, до речі, не палю більше в під’їзді. Тепер на балконі тільки.
— Ой, та можете диміти де хочете, ха-ха! Теж мені проблема! Це я так – ляпнула, не подумавши. У нас раніше дід із 57 квартири димів чимось жахливо смердючим, напевно, зі старих запасів. Ми його відвадили. А ваше паливо й не відчувається, тож усе нормально.
Хлопець уже мріяв сховатися і переступив поріг своєї квартири. Женя мимоволі подалася вперед:
— Я, до речі, Євгенія! Можна просто Женя!
— Дуже приємно. В’ячеслав. Просто Слава.
— Ну, будемо знайомі!
Кілька секунд Женя продовжувала стояти з дурною посмішкою, мрійливо дивлячись на зачинені двері нового сусіда.
Сусідське зближення, як не дивно, відбулося саме в ті дні, коли Жені взагалі не було вдома – вона була регіональним менеджером і поїхала у відрядження на форум. Її дочка Яна залишилася вдома одна, але дівчинка вона була вже велика, п’ятнадцятирічна, і їй було не вперше залишатися без матері. Женя не врахувала під час від’їзду одного – Яна вже підліток, а підліткам властиво спочатку робити, потім думати, а то й зовсім не думати.
На другу ніч Яна запросила на ночівлю подругу, і дівчата пішли в повний відрив: голосно слухали музику, танцювали, вбиралися в сукні Жені, взували на ноги її туфлі на високих підборах, оздоблювали личка так, як радять усілякі горе-блогери в соцмережах… А потім була випивка… Подруга Яни притягла в сумочці «свистнуту» в батька пляшку. Відчувши, що їм добре і більше поки що не треба, дівчатка, як шляхетні пані, вийшли на балкон, тримаючи в руках по стаканчику невинної Фанти. Почалися одкровення і взагалі полилося з дівчат усе те, у чому людина може зізнатися тільки напідпитку. Подруга зізнавалася Яні у своєму коханні до молодого вчителя фізкультури.
Розфокусованим зором Яна дивилася на територію дитячого садка. Їй хотілося зараз же вибігти на вулицю, перелізти паркан і пострибати по дахах дерев’яних машин та паровозиків, та й просто поноситися забороненою територією, і щоб обов’язково вибіг охоронець і поганявся за ними. От весело б було! Яна поставила свою склянку на перила. Фанта була яскраво-помаранчевою і пухирчастою, такою ж, такою ж… Вона покосилася на такий самий незасклений балкон сусіда, який був зовсім поруч, на відстані витягнутої ноги.
— А ти знаєш… – перебила вона подругу, – у нас з’явився новенький сусід. Такий милий!
— Правда? Це який?
— А ось його балкон, – кивнула Яна в бік сусідської квартири.
— Він рудий і такий… емм… солоденький. Я його мабуть хочу! Ха-ха-ха!
Подруги разом пирснули, обливши себе напоєм, який фонтаном бризнув із рота гості.
— Ну ти даєш! Хоче вона! Ти навіть не цілувалася жодного разу!
Тут Яна зніяковіло опустила очі.
— Ну взагалі… Було разок. Того року.
— Що??? І мені не сказала?
— Ти б не схвалила.
— І хто ж це? Давай признавайся!
Яна забарилася.
— Микола з 11 класу. Ми з ним у таборі були в одному загоні…
— Микола?! Фууу… Наш ботан? Мені просто огидно! – скривилася подруга і відступила від Яни.
— Нічого ти не розумієш! Мене хлопчаки ображали, а він – заступився. Загалом йому ніс розбили, а я… а я його пожаліла.
Подруга трохи подумала.
— Тоді гаразд. Прощаю. Ну розповідай про сусіда, що за хлопець?
— Дорослий уже, – зізналася Яна, при цьому болісно гикнувши, – високий такий, підкачаний, а обличчя розумне й добре, і він такий милий, такий милий… Славою звуть, це мама вивідала, мені здається, вона теж ним захопилася. Я навіть фантазувала про наше весілля, як він на руках мене несе, а я його обіймаю, і на нас кидають квіти…
Тут несподівано з балкона сусіда пролунав такий звук, немов хтось відчайдушно намагався заглушити сміх, але не вийшло.
— Кххх!.. – приблизно так.
— Хто тут?! – не своїм голосом завизгнула Яна.
З підлоги сусідського балкона піднялася фігура. Уже згодом Яна журилася над тим, що відреагували вони на появу третьої особи аж надто не елегантно. Треба було якось так…
А вийшло…
— Дівчата, тільки не лякайтеся, я не хотів підслуховувати… Просто ви галасували у квартирі і я приліг тут на дитячому матраці…
—Ааааа! – закричали в обидві глотки дівчата, і подруга Яни навіщось виплеснула свою склянку Фанти прямо в обличчя сусідові.
— Ааааа! – завищали знову вони і, штовхаючись, влетіли назад у квартиру.
Як слід насміявшись, дівчата продовжили балагурити і допивати те, що в них залишилося, заїдаючи цю справу всім підряд: чіпсами, цукерками, замороженою торішньою малиною… Мамині сукні були вимазані й облиті, динаміки ноутбука, як і раніше, розривалися від пісень… Взагалі вони були хорошими дівчатками, але того вечора обом просто знесло дах. Захотілося відчути себе дорослими. Нарешті в їхні двері пролунав дзвінок. Дівчата затихли й вимкнули музику. Тоді затарабанили у двері. Яна підкралася до дверного вічка – Слава – сусід! Довелося відчинити…
— Дівчатка, я, звісно, все розумію, молодість, усі справи, але мені на роботу завтра, а вже початок другої ночі… Боже мій, що ви тут накоїли… Де мати твоя?
Замість відповіді Яна побігла у ванну: через те, що різко встала, їй несподівано стало зле.
Слава змусив дівчат заспокоїтися і лягти спати. В обід наступного дня, коли подруги прокинулися, вони побачили, що перемазані мамині сукні акуратно розвішані на балконі, випрані й чисті. На сусідньому балконі тріпотіла футболка Слави, та сама, яку дівчатка вночі облили напоєм. Яні було соромно, дуже соромно… Вона зареклася ніколи більше такого не влаштовувати. До приїзду матері Яна ретельно прибрала всю квартиру, не залишивши на ній жодних слідів буйної ночі. Тільки от сукні материні зняти з мотузок забула…
— А навіщо ти їх випрала? – здивувалася Женя, знімаючи їх сама, – ах, як вони пахнуть!
— Та ось вирішила перепрати, освіжити, ти ж працюєш, мам, допомогти вирішила,- не моргнувши оком, збрехала Яна.
— Розумниця! Це наш порошок такий?
— Еммм… Я наш не знайшла. У сусіда попросила.
— Так ось же він! Біля машинки під раковиною!
— Нуу…
— У сусіда, кажеш? Треба запитати, яка фірма, якраз привід, щоб зайти…
— Мам, у нього дружина є, – упавшим голосом сказала Яна.
Женя завмерла з сукнею в руках.
— Звідки ти знаєш?
— Та так… – зам’ялася Яна. Вона згадала, що Слава, вкладаючи її спати, зізнався, що йому, звісно, дуже приємні ті слова про закоханість Яни, але вона ще маленька і взагалі він не самотній.
— Сам розповів, до слова довелося. Вона через тиждень до нього переїде. Слава сказав мені, що спочатку нібито він приїхав на розвідку й облаштування, а потім вона… і в них дитина маленька.
Женя розчаровано жбурнула в шафу сукню.
— Оце так так! Вічно мені не щастить… А його дружина – щасливиця, такий чоловік дістався! А ти тепер Яна, сама у нього дізнайся, чим він прав таким… смачним.
Так і залишилися жити вони в трьох – Євгенія, Яна і Рябий-Паразит.
