З Анжелою ми працюємо разом стільки років, що вже стали не тільки колегами, а майже родичами. Ну і, звісно, ми в курсі сімейного життя одне одного.
Анжелі 44 роки, її чоловікові 50, їхньому синові 17 років. Дорослі люди, давно в шлюбі, а ось житлове питання в їхній родині так і не вирішене. Я колись дуже здивувалася, почувши від подруги:
— У нас «гостьовий шлюб», так уже вийшло. Коли одружилися, пішли жити до свекрухи в трикімнатну. А потім такий «треш» почався, що я назад до мами в нашу двокімнатну повернулася.
— А що так? – запитувала я.
— Не змогли ужитися дві ведмедиці в одному лігві, знаєш же як буває: свекруха, невістка, звичайні чвари, але вони так нерви мотають, краще було піти.
— А чоловік? Чому він із тобою не пішов, ще якось не вирішив це питання?
А чоловік сказав Анжелі, що йому і вдома, з мамою непогано. На пропозиції зняти квартиру і жити сім’єю окремо від обох мам, чоловік не погодився.
— Сказав, що грошей зайвих немає, та й жити є де. Не важливо, що окремо.
Особисто я так би не змогла, але це я.
Подруга з чоловіком пристосувалися: у п’ятницю ввечері Анжела забирала сина і їхала до чоловіка на вихідні, а в неділю ввечері поверталася до своєї мами. Мотання ці її дратували, звісно, але з часом якось перетворилося на буденність. І так продовжується вже довгих 15 років.
Ви скажете, що можна було давно вже взяти іпотеку і вирішити питання з житлом? Але Анжела навідріз відмовлялася від цієї ідеї, посилаючись на те, що життя зараз таке нестабільне, будь-якої миті можна залишитися без роботи.
Та й на вбрання і ковбаску хорошу хочеться витрачати, не втискаючись. Говорила вона це 15 років тому, говорить і зараз. Чоловік працювати не розбігся. По кілька років лежить на дивані в пошуках гідної роботи.
Вища ж освіта в чоловʼяги – яку попало роботу йому не треба. На паливо і пінне мати з дружиною по черзі грошей дають. Син зараз на вихідні до батька не їздить – набридло йому кочувати.
— Звісно, – визнає Анжела, – зараз я назад озираюся і думаю, що все ж таки треба було цю іпотеку брати. За всі ці роки вже розплатилася б. Ну або хоча б десь поруч із фінішем була.
В обідню перерву жінка дивиться і новобудови, і варіанти на вторинному ринку. Але, напевно, так ні на що й не наважиться, раз за стільки років не наважилася. Сподіватися на спадок від мами особливо не варто: по-перше, мами обидві, слава Богу, живі та здорові, а по-друге, і в Анжели, і в чоловіка її є по рідному братові, які теж спадкоємці їхніх мам.
Я нічого не раджу – мене про поради не просили. Переживаю за подругу, за її життя, яке чи то відкладено до кращих часів, чи то взагалі повільно, але вірно заходить у глухий кут.
— Я ж колись другу дитину хотіла, – якось сумно сказала Анжела, – але так і не наважилася через цю невлаштованість. все якось по-дурному вийшло.
До чоловіка подруга їде вже не на кожні вихідні, а раз-два на місяць. У шафі, в очікуванні власного господарства, вже років 10 лежать нові набори постільної білизни і каструлі. У підсумку – ні нормального особистого життя, ні побуту. Чому Анжела не розлучилася – розуму не прикладаю.
— Життя повз проходить, – визнає Анжела, – але зараз ще страшніше іпотеку на себе навішувати. І роки не ті, і що далі буде – невідомо.
