У нас із чоловіком двоє майже дорослих дітей. Дочці сімнадцять років, а синові скоро виповниться шістнадцять. Проблеми у спілкуванні з ними почалися зовсім недавно, коли ми сказали їм, що ми матимемо ще одну дитину.
Коли я дізналася, що чекаю дитину, одразу була дуже засмучена, але порадившись із чоловіком, вирішили дитину залишити. Дітей ми любимо і ще один нам не завадить.
Подумали, що діти вже дорослі, через кілька років у них вже будуть свої сім’ї та своє життя, а ми залишимося одні. Навіть були раді, що так сталося, і до старості ми не будемо самі. Тепер треба було сказати про це дітям.
Несподівано для нас діти сприйняли цю звістку дуже негативно, особливо дочка. Сказала, що їй не потрібен ні брат, ні сестра, і їй соромно за нас.
Мене це дуже засмутило , я ніколи не думала, що дочка росте егоїсткою. Заробляли ми не погано, тож не в грошах була проблема.
Просто діти вважають нас уже старими, але нам із чоловіком ще немає й сорока років. Сподівалися, що коли з’явиться малюк, вони змінять своє ставлення та любитимуть його.
Але все тільки посилилося. Дочка одразу зі мною не розмовляла, а потім узагалі почала грубити і обзивати мене.
Я нічого чоловікові не розповідала, щоб не посварити родину. Син згодом звик, що має маленького брата і навіть почав допомагати мені.
Коли я плакала від образи, він підходив до мене, заспокоював, брав дитину і йшов із нею гуляти, щоб я відпочила. Я люблю всіх своїх дітей однаково, але відчуваю свою провину за те, що сталося.
Раніше у нас була дружна сім’я або мені це тільки здавалося, доки не довелося це довести на ділі. Я не тримаю зла та образи на дітей, і сподіваюся, що коли дочка матиме свою сім’ю, вона змінить своє ставлення до мене. А поки що мені дуже важко все це переживати.
