Діти потихеньку під’їжджали. Хоча, які вони діти? Старшому синові, Леоніду, вже сорок, та й молодшому Іванові, двадцять п’ять.
Донькам: Маргариті – тридцять п’ять, а Оксані – тридцять.
Окрім Івана, всі самі вже батьки. Мама їхня давно пішла в засвіти, десять років тому, а в цій чужій двокімнатній квартирі якась жінка.
Приїхали, й одразу до батька з запитаннями:
— Що це за квартира?
— А що з нашим будинком?
— А хто це жінка?
— Зараз усе дізнаєтеся, про все поговоримо, — й наказав донькам. — Рито, Оксано, накривайте на стіл!
Стіл накрили. Мирон Климович встав з піднятим келихом:
— Познайомтеся! Це Ганна Єгорівна. Жити ми з Ганною будемо тут. Перший тост за наше з нею здоров’я!
Не сказати б, що діти зраділи. Тато завжди був далеко небідним. Спадщина обіцяла бути непоганою, а тут якась нова дружина. Але вигляду, що засмучені, діти не показали, з татом краще не сперечатися, а молодший, Іван, посміхнувся й щиро промовив:
— Будьте щасливі!
Закусили й батько перейшов до серйозної розмови:
— Покликав я вас, щоб вирішити всі проблеми зі спадщиною. Як я зрозумів, це питання вас дуже сильно хвилює.
— Ну, тату… — спробувала щось вставити старша донька.
— Рито, помовч! — махнув рукою Мирон Климович й одразу продовжив. — Поки ми з Ганною живі, про цю квартиру, навіть не думайте, а краще зовсім забудьте про неї. Наш будинок, все, що у будинку й мій «Лексус» наступного тижня оформлю на вас.
Діти радісно перезирнулися. Будинок хоч і в селищі, але великий, двоповерховий, та й у будинку багато чого цінного, й «Лексус» майже новий.
Батько почекав, поки діти оговтаються, продовжив:
— Розумію, як би я не розділив спадщину, хтось із вас залишиться незадоволеним. Тому ми з Ганною зараз підемо, погуляємо, а ви самі вирішуйте, кому що дістанеться. І з понеділка почнемо все оформляти.
І вони пішли.
Діти пару хвилин, посилено думали, потім Леонід на правах старшого промовив:
— «Лексус» — мій.
— Батько його два роки тому купував, — нагадала Оксана. — Він і тоді купу грошей коштував, зараз більше.
— Зараз менше, йому вже два роки, — й посміхнувшись додав. — Скажіть дякую, що я на будинок не претендую.
— Ще б ти претендував! У тебе котедж не гірший за батьківський. Це у мене сім’я в двокімнатній тулиться.
— Ага, а сім’я — три людини.
— Тоді мені будинок, — категорично промовила Рита.
— Це як? — зло промовила молодша сестра.
— Будинок старий. Я вам тисяч десять доларів віддаю й будинок забираю.
— Ні, Рито, будинок набагато більше коштує. Ти мені свою трикімнатну віддаєш й переїжджаєш у батьківський будинок.
— Моя трикімнатна більше коштує, — обурилася старша сестра. — А будинок аж ніяк не десять коштує.
— Чудово, — посміхнулася сестра молодша. — Моя двокімнатна якраз десять напевно коштує. Віддаю її вам й переїжджаю у батьківський будинок.
— Гей, сестрички! — вставив своє слово старший брат. — Ви не забули, що у вас й брати є?
— Льоню, — промовила старша сестра. — Ти ж збираєшся «Лексус» забрати. Так що, помовч!
— А Іван?
— Іванові батько два роки тому однокімнатну купив.
— Так й вам батько постійно щось купував, — спробував вставити своє слово молодший брат. — Я автосервіс хочу організувати. Три мільйона гривень треба, а в мене лише двісті тисяч.
— Ваню, ти знахабнів! — обурилася Оксана. — У тебе ні сім’ї, ні дітей. Вся батьківська спадщина стільки не коштує.
— Тільки будинок тисяч сорок доларів напевно коштує, — спробував посперечатися молодший брат. — Продамо й розділимо.
— Ваню, помовч! — відмахнулася від нього старша сестра. — Батьківський будинок ми продавати не будемо.
— І що ж? Мені від батьківської спадщини нічого не дістанеться?
— Он, нехай Льонька тобі виплатить трохи. Із батьківського будинку забирай меблі.
— У мене свої є.
— Тоді, ще, що-небудь забереш. Ти батьків улюбленець, він тебе не образить. Все одно щось дасть, купить. У батька акції… дохід…
— Не зрозумів, чому я маю виплачувати? — обурився старший брат.
— Ти ж «Лексус» забираєш, — начебто нагадала Оксана.
— «Лексус» я забираю без жодних умов.
— Але він коштує…
— Він зараз коштує не так і багато, — дістав телефон. — Я вже перевірив. Подивися!
— Що ти сунеш свій телефон? Я все одно в машинах нічого не розумію.
— Якщо не розумієш, значить помовч! — старший брат спробував усе вирішити за допомогою авторитету.
Але за допомогою авторитету можна вирішити проблему десь на роботі, на сестер його авторитет не діяв.
— Ти, Льоню, краще дізнайся, скільки наш будинок коштує!
— Тут, як кажуть: без пляшки не розберешся, — кивнув молодшому братові на порожні келихи, сам уткнувся у телефон й став шукати, знайшовши, оголосив:
— Приблизно, сорок-п’ятдесят тисяч доларів, якщо брати квадратуру і місцевість.
— Будемо вважати пʼятдесят, — одразу вирішила Рита.
Неохоче закусили, й старший брат зайнявся підрахунками:
— Будинок пʼятдесят, Лексус – двадцять…
— Льоню, більше твоя машина коштує, більше, — перебила його Рита.
— Гаразд, двадцять пʼять. Усе, що в батька у будинку – ще тисяч тридцять. Разом більше ста тисяч доларів. Усім по двадцять пʼять. Лексус мій, без варіантів й без доплат.
— Значить, будинок наш з Ритою, — молодша сестра посміхнулася. — Вона мені віддає свою трикімнатну й переїжджає в батьківський будинок.
— Згоден, — кивнув головою старший брат. — І ви виплачуєте компенсацію Іванові.
— Значить, я маю квартиру свою трикімнатну віддати, — обурилася Рита, — й ще Іванові компенсацію виплачувати.
— А скільки компенсація? — запитала молодша сестра.
— Десь по 10 тисяч доларів.
— Ні, Льоню, щось ти неправильно порахував. Нам з Ритою дістається будинок, який коштує, нехай пʼятдесят, тобто, по двадцять п’ять кожній. Значить. Тільки по пʼять віддаємо, — й посміхнувшись, молодша сестра додала. — Якщо батьківський будинок мені дістанеться. Я свою двокімнатну віддаю Риті, а пʼять тисяч доларів Іванові.
— Оксано, навіщо тобі батьківський будинок? — знизав плечима старший брат. — У тебе сім’я всього три людини.
— Буде будинок, буде й четвертий, а може й п’ятий, — дістала телефон. — Зараз я чоловікові подзвоню.
Вийшла з кімнати. Рита, подумавши, теж дістала телефон. Квартира в неї, хоч велика й красива, але з батьківським будинком не порівняєш.
Першою повернулася Оксана.
— Ну, і що? — одразу запитав старший брат.
— Чоловік сказав, що, в принципі, не проти, але боїться, що не потягнемо. Та він і в своєму будинку ніколи й не жив.
— Гаразд, почекаємо Риту.
Через хвилину повернулася й старша сестра, з загадковою посмішкою на обличчі:
— Мій згоден, він давно мріяв про будинок. Так, що зупинимося на цьому варіанті. Будинок – мій, свою квартиру віддаю Оксані, а Іванові ми віддаємо по пʼять тисяч.
— А моя думка не враховується? — спробував обуритися молодший брат.
— Ой, Ваню, почекай! — відмахнулася від нього Оксана. — Зараз чоловікові подзвоню.
Повернулася швидко:
— Мій з таким варіантом згоден.
— На цьому варіанті й зупинимося, — підсумувала Рита.
— Ну, я-то не згоден, — спробував обуритися Іван.
— Ваню, помовч! Давай проголосуємо, як у дитинстві, — й перша підняла руку. — Оксано, ти?
— За! — й теж підняла руку.
— Льоню?
— Я утримаюся.
— А що тебе не влаштовує?
— Якось усе неправильно.
— Гаразд, утримався, значить, утримався, — Рита взяла на себе роль судді. — Ваню, ти?
— Я проти, звичайно.
— Більшістю голосів цей варіант прийнято.
І тут вхідні двері відчинилися. Повернувся батько зі своєю подругою.
Хвилин через п’ять батько увійшов у кімнату й одразу запитав:
— Що вирішили?
Рита встала й промовила:
— Тату, ми ось, що вирішили…
Батько уважно подивився на неї й посміхнувся, схоже, одразу зрозумів, що діти вирішили.
— Машину забирає Леонід. Я свою квартиру віддаю Оксані, а наш будинок переходить мені.
— А Іванові? — запитав батько.
— Іванові ми з Оксаною виплатимо. Не одразу, звичайно. І нехай він з дому, що завгодно бере.
— Зрозуміло! — посміхнувся Мирон Климович. — Цього я й очікував. Наступного тижня все оформимо. Бігати доведеться вам.
— Звичайно, звичайно! — промовили одночасно сестри.
— Врахуйте, після того, як все оформимо, — продовжив батько. — Я вам більше нічого не винен. Більше до мене за допомогою не приходьте. Вже дорослі, навіть надто. Якщо чимось й буду допомагати, то тільки онукам.
Проблеми з оформленням й переоформленням почалися з понеділка. А у вівторок вранці Мирон Климович зайшов до свого молодшого.
— Ваню, скільки твій автосервіс коштує?
— Три мільйони.
— Ну, як я розумію, сестри тобі нічого не віддадуть.
— Обійдуся!
— У мене гроші ще залишилися. Ходімо купимо твій автосервіс.
— Тату, ти серйозно! — здивовано вигукнув Іван.
— Серйозно.
— Тату, я, коли розкручуся, поверну…
— Не треба, синку! Мені на дожиття вистачить, а в тебе все життя попереду, — встав з-за столу. — Пішли купувати, оформляти!
Протягом двох тижнів усі переїхали, все оформили. І нове життя почалося не тільки в його дорослих дітей, а й у самого Мирона Климовича.
Усе життя він жив для дітей.
Має ж він право, хоч останні роки життя пожити для себе!
