Ольга чекала на чоловіка з роботи, вона давно відчула, як щось витало в повітрі, затримувалося в кімнаті, коли він читав з посмішкою в телефоні, приходило разом із чоловіком з роботи…
Щось.
Він прийшов тихо скрипнувши дверима, не дивлячись в обличчя пройшов на кухню.
Помовчали.
— Потрібно поговорити, – сказав хрипким голосом.
— Давай, – відповіла безбарвно.
— Я… Ольга, зрозумій мене правильно, я чекав, коли виросте Катя, але ти мене теж зрозумій.
Ольга заплющила очі, вона знала, цей день настане, він піде. Вона давно знає і про його другу сім’ю, і про дитину. Треба було йому сина подарувати, промайнула думка, промайнула і зникла, все одно б пішов.
Вона завжди це знала, що коли-небудь він піде.
Щоправда, у свій час повірила, що все по-справжньому, що забув він про те, своє, невдале кохання. Про ту забув, та іншу зустрів. Вона кохала його, сильно, в рот заглядала, а він як кам’яний, бровою не поводив, в іншу був закоханий, у красиву, яскраву, зухвалу. А Ольга, дівчинкою простою була… А він ту любив, красиву, чорноброву, голосисту…
А вона іншому віддала перевагу.
А він у помсту їй, тій коханій, Ользі запропонував одружитися. Знав, що дівчина мліє перед ним.
Та, щастю своєму не повірила, прибігла додому червона вся. Немов у гарячці.
Помітив, помітив нарешті її…
Та не просто помітив, заміж покликав, вона погодилася, навіть роздумувати не стала.
Мати головою похитала, навіщо, мовляв, не любить він тебе, та й старший на п’ять років, він чоловʼяга, а ти дівчисько.
Та хто ж слухає, матерів ось і вона не послухала, бігла за ним, коханим.
Він потім сказав, перед весіллям, що не любить її… Не сказав, давай, мовляв, усе припинимо, а просто, що не любить.
А вона, вона любила…
Ух, як любила, на двох тієї любові вистачить, так і сказала.
Він їй і повірив, кивнув, погодився.
Хорошим чоловіком був, не пив, не бив, навіть у кіно разом ходили, на море їздили раз на два роки, доньку любив, дуже, вже подумала Ольга, життя так і проживуть, але ні…
Вона тоді одразу зрозуміла, чекала цього, ось і дочекалася.
Ні, ні нічого не змінилося… це в повітрі літало.
Очі щасливі, усмішка блукає, голос м’який, думає про щось.
Здогадувалась?
Так, здогадувалась.
А як?
Просто так чи що, відпустити й усе?
А може інтрижка просто… Вік у мужика такий, коли сивина в бороду, ні… не інтрижка.
Там серйозно все, там кохання.
А з нею навіщо тоді жив?
Сколихнулася образа, он як тій посміхається, кохання у нього, а з нею п’ятнадцять років жив, навіщо? Чи що, під загрозою якоюсь був?
А вона, любила, ох, як любила… а він завжди осібно, він трохи збоку. Любов у нього прокинулася.
А вона як?
Як їй жити? У неї теж кохання, вона жила ним, дихала, доньку йому подарувала… Доньку він любить, це так. Вирішила мовчати.
Мовчати й чекати, що ж буде.
Вона мовчить і він мовчить, не мається, нічого, просто живе.
Може здалося?
Ні… не здалося… У них син…
Та жінка не побоялася, не молода вже, не дівчисько, а жінка, в її, Ользі, віці, до сорока, а від одруженого коханця син зʼявився…
А раптом він дружину любить?
Просто загуляв, га?
А якщо не піде, навіщо йому це?
Так себе заспокоювала, адже він мовчить…
Зважився…
Вона чекала цього.
Раптом зрозуміла, а кохання – минуло, немає кохання, втома тільки.
Скоріше б усе закінчилося, – втомлено думає, – набридло так усе, бояться, переживати, чекати чогось, втомилася, втомилася мріяти, що полюбить, ловити погляд кинутий випадково.
Він щось каже, каже, як життя його світлом осяялося, коли цю зустрів… як зрозумів, як це… бути поруч із коханою людиною.
А вона згадувала, ідуть після весілля він трохи попереду, руки в кишені.
Він завжди ходив так, руки в кишені, щоб під руку не взяла, а якщо брала, вивільнявся і трохи осторонь йшов.
Так і прожили, він трохи осторонь, а вона слідом.
Із донькою йдуть попереду, а вона слідом…
— Я розумію, – каже тихо, – іди…
Він навіть сторопів, як це йди… просто так, відпускає? Вона ж… любить його, шалено, як же так…
— Я ж піду, Ольго, ти не зрозуміла, напевно. Я назавжди від тебе… йду.
— Ну що ж, іди, звичайно… я розумію. Там… дитина, вона… кохана.
Зло його взяло, та як вона сміє, та вона… Поплаче ще, ти що, іди, він звик, що вона немов песик вірний, завжди трохи позаду, а тут… йди, каже… От і піде, ти що… піде.
Він встав і… пішов, до тієї… до коханої.
Вона зраділа, та інша, кохана.
Адже там син, спадкоємиць.
І життя почалося в нього інше, кохана поруч…
— Посидь із сином, поміняй підгузок, пограйся з ним, встань до нього вночі.
Та він не звик, дружина з донькою завжди сама справлялася, сорочки йому прасувала, він поморщився, ця – то, кохана…
І в побуті бруднувато, донька старша роками, як і його донька, але тільки нечупара така й матері не допомагає.
Сорочки чисті закінчилися.
А шкарпетки де, що це, дірка?
Вечері немає, знову макарони? Та що таке? У сенсі не встигла? А дочка твоя, що робить?
Прийшла, товстопика, нишпорить по каструлях, син вічно брудний, кричить, сама нечесана, все… все вб’є, своїми закидонами, смердить вічно чимось, купа дитячих речей не випраних, видно, перший чоловік і втік від того, що свиня така.
І доньку ні до чого не привчила.
Ольга…
Який раз уже згадав про Ольгу.
А що Ольга, Ольга живе.
Вона навіть покращала, колеги помітили, ніхто не знає, що в неї чоловік пішов, не вела бесід задушевних ні з ким…
— Ольго, яка ти…
— Яка, Ніночко?
— Не знаю, ніби помолодшала, ніби світишся вся.
— Не знаю, просто настрій гарний.
А Ольга живе і життям насолоджується.
Спокійно, тихо, смак життя відчула, добре то як, не треба ламати голову, що готувати, чим чоловіка годувати, вони з донькою легкою їжею харчуються.
А тільки донечка Ольги, губи надула, тато зрадник, мама така-сяка, мужика втримати не могла, ганьба яка, чоловік втік, наче неблагополучні…
Врознос донечка пішла, дірку в вусі зайву проколола, волосся в рожевий і у фіолетовий пофарбувала, зухвало і грубо.
А тут прийшла і куривом смердить, так, мовляв, а тобі то що… Наступного разу випивкою вже пахне.
Вчителі скаржитися стали, грубіянить, уроки пропускає.
Розмовляла, а що толку?
Зателефонувала йому, ситуацію пояснила, почав нервувати, мовляв, сама нічого не можеш.
Відключилася.
Ще раз поговорила з донькою, гарчить, мало не битися кидається.
Написала сповіщення батькові дочки, сказала, що до нього донечка жити переїжджає, раз вона погана мати, не може виховати.
Подзвонив, почав на доньку кричати, та на матір озвіріла, дверима грюкнула, заходити не дозволяє.
Стоп! Сказала собі, стоп, стоп, стоп.
Подзвонив батько доньки, кричить на неї, негатив вихлюпує, зрозуміла, що не так усе добре з коханою.
— Не смій на мене кричати, я тобі ніхто! – чітко і ясно сказала.
— Ти моя дружина, ти за документами мені дружина, – на вереск зірвався.
— Так, добре що нагадав, завтра подам на розлучення.
Пішла до доньки, різко двері відчинила, бардак у кімнаті, лежить у навушниках, у кедах на ліжку, здерла ці навушники, все з розеток повисмикнула.
— Слухай мене, донечко.
Батько, як я розумію, брати тебе до себе не хоче.
Я завтра йду і наймаю людей, які допоможуть нам із розміном квартири.
Собі я беру двокімнатну, тобі кімнату в комуналці. Так-так, ти йдеш самостійно жити.
Хочеш ходи до школи, хочеш не ходи, пий, вживай заборонені речовини, катайся на вагонах, веди безладне статеве життя, мені тепер буде все одно. Ти вирішила, що доросла? Я поважаю твоє рішення.
Якщо тебе заберуть до дитячого будинку, а тебе, найімовірніше, заберуть, ну що ж, значить, так і має бути. Ти знаєш, як я тебе люблю, але ти не цінуєш цю любов, не цінуєш те, що ми для тебе з татом робимо.
А тато для тебе теж робить, що ж… я йду з твого життя, навіщо тобі поруч людина, яку ти не поважаєш, не любиш, не цінуєш?
Поки тобі немає вісімнадцяти, я тобі платитиму гроші, невеликі, на їжу, одяг тобі вистачить…
Потім сама, не знаю, як складеться твоє життя, але я не хочу бути такою самою, як ті батьки неблагополучних дітей, витягати тебе з дурних компаній, ловити за руку, коли ти крадеш, а ти почнеш красти, виховувати твоїх нагулянних дітей.
Я цього нічого не хочу.
Не хочу бачити мою маленьку дівчинку ось цим чудовиськом, на яке ти перетворюєшся, у мене немає сил перевиховати тебе, я не впоралася, так… Я тебе люблю, але вибач мені, кожен хто вирішив почати доросле життя, повинен нести за це дорослу відповідальність.
Мені шкода, що так вийшло.
Я не належу до тих матерів, які тягнуть це все на собі, кажучи, що це їхній хрест…
Ольгу трусило, ніколи, ніколи в житті вона не піднімала голосу на доньку або чоловіка, та й узагалі, Ольга завжди спокійна, а тут…
Ольга сидить на кухні й дивиться у вікно, всередині порожнеча.
— Мама… мамочко, – тихий голос доньки, – мама… прости мене. Мені страшно.
Ольга тихо підійшла до доньки, обійняла її, вони довго так стоять, обійнявшись.
— Пробач, мамо…
— Ти мене теж пробач, донечко…
Донька здригнулася, наздогнала в навчанні однокласників, подорослішала, вона начебто і стала знову тією малечею – донькою, але… вона стала дорослою, відповідальною, порядною дівчинкою.
Нікому не дізнатися, що пережила Ольга, коли говорила ці слова доньці, як їй було боляче, як їй було страшно, а що, якщо донька погодиться, піде, грюкнувши дверима…
Але вона впоралася, впоралася, тепер вони з донькою живуть тихо-мирно, багато розмовляють, ходять у кіно і театр, у доньки свої друзі, а в Ольги з’явилася подруга, якось здружилася з новенькою на роботі.
Відчуття, що знайомі сто років.
Життя Ольги так змінилося, вона й не знала, що так можна жити.
— Здрастуй, Олю.
— Привіт.
— Я повернувся.
— Куди?
— Додому, куди ще щось.
— Стоп, куди додому, ти пішов, забрав гроші, машину, дачу, мені залишив квартиру, мені і Каті. Ми з тобою офіційно розлучені, то куди ти повернувся?
— До тебе, Ольго, ти ж… ти ж любиш мене.
— А, он воно що… Кохала я тебе, ох, як кохала, про себе забула, а тепер ось, бачиш… знайшла себе. А ти… ти йди, йди до тієї, до коханої.
— Злишся? Злишся. Образа душить тебе, що пішов, кинув, ну ось… повернувся.
— Іди звідси, га? – просто сказала Ольга, – з дитиною можеш бачитися, а до мене не смій підходити і знаєш що? Я тебе не люблю більше і так мені легко від цього.
— Знайшла когось? Так? Знайшла, безсовісна…
— Та пішов ти…
І куди йому? Він пішов від тієї, коханій набридло, не може він так жити, він рік промучився, сил немає… Рішив повернутися до Ольги, а вона… підла яка.
Ользі все одно, навіть не здригнулося нічого, відреагувала, наче на муху, що сіла на руку, зігнала і пішла…
Не любить більше…довго любила, всю себе віддавала, а більше не любить…
