Мені здається, що я не приймаю себе, завжди намагаюся здаватися, а не бути. Або ще граю.
Щоб можна було краще зрозуміти, почну здалеку. У дитинстві я була по-справжньому гарною дівчинкою, любила вчитися, нормально спілкувалася з однолітками, ходила на танці (і робила успіхи), а потім мама перевела мене до ліцею.
Він був з економічним та математичним ухилом, тобто там не було праць, музики, до ладу англійської. Віддушиною була лише література.
Інші предмети я не дуже розуміла. Тільки геометрію краще.
Вчитися було нецікаво, як на каторзі, одна математика та економіка, а я завжди погано це розуміла. А ще я познайомилася з подружкою, і, як сказала шкільний психолог, у нас з нею виник «симбіоз».
Ми практично ні з ким у класі, крім одна одної, не спілкувалися. Зараз я розумію, що вона мене психологічно пригнічувала, як і моя мати, з якою також цей симбіоз досі, здається, ще триває, рятує, що я живу з чоловіком.
Чесно, я любила, коли подруга занедужала і я могла поспілкуватися з кимось ще в класі, я так була рада цим рідкісним дням свободи! Подруга ця зробила мене якоюсь розпусною.
Я завжди була правильною, а тут почала іноді пропускати уроки, а ще почала о 14-зустрічатися зі старшокласником. Просто моя подруга на той момент була вже у стосунках з хлопцем, а я почала зустрічатися зі своїм, щоб «не відставати», але мені навіть за руку прогулятися було страшно.
А він, був як то кажуть мажором (у нас в ліцеї більшість були такі, а я звичайна), одразу поліз цілуватись і справді був закоханий, для мене це було дуже потужно! Через 1,5 роки він поїхав до Києва поступати, і кликав мене потім приїхати до нього, але батьки мої не підтримали цю ідею, тому що у них не було грошей мене там утримувати, поки я навчаюсь.
А потім я вже й не думала про майбутню роботу, навчалась десь, зустрічалася і закохувалась то в одного, то в другого. Не розбещено спала з усіма, але було таке, що в мене тільки хлопці й були на думці. Все життя, мабуть.
В університет я вступила не куди хотіла, а куди порадила йти мама, на факультет міжнародних відносин, що у провінційному місті взагалі дурість, насправді. Оскільки я любила тільки літературу, я слабо сказала, що хочу на філфак, хочу бути журналістом, але ніхто не підтримав я і пішла найменшим опором.
В результаті я не розумію, де я була 5 років очної безкоштовної освіти (я все одно залишалася розумною), я не люблю англійську, яку нам там давали трохи та історію зарубіжних країн теж (де це все застосувати?).
Навчалася я на 5, це було легко, хоч і без інтересу. Зараз мені здається, що я давно звернула кудись убік від самої себе.
Начебто є образ мене, доброї, щирої, не зіпсованої різними відносинами з хлопцями, що свято вірить у моральність, яку я уособлюю з літературою, яку я розуміла всім серцем, відчувала, і є та я, яка є в реальності: зарозуміла «ліцеїстка »,
«Міжнародниця», яка нічого в житті не досягла, хоча були дані, горда, дратівлива, любила подобатися, чоловікам, жінкам, всім (яка знає як поводитися), егоїстична.
Попрацювала в банках на непильних роботах, а тепер вийшла заміж і боялася зустріти знайомих на вулиці маленького міста. Соромно, що не поїхала до Києва, не зробила кар’єру, втратила чистоту і моральність, прагнення та цілі, цілісність, що нетовариська, а якщо і товариська, то це виглядає як «гра», зі складнощами у встановленні дружніх відносин, що звільнилася в нікуди і досі бездітна.
Періодично я відчуваю прояснення свідомості, в яких я починаю приймати своє життя: «Так, ліцей, гарне місце, у всіх після нього висока планка до себе. Так, міжнародники, мене можуть взяти викладати англійську, тобто я намагаюся усвідомити, що одногрупники та мої однокласники, вони мене пам’ятають.
Так, забула сказати, що і в універі була схожа ситуація у спілкуванні, я спілкувалася теж з однією подругою, але це вже за звичкою, вона на мене не тиснула. Зараз у мене немає друзів, немає подруг, я гостро почуваюся самотньою та неуспішною у 30 років.
Розумію, однак, що це мої «таргани», і що треба відкинути минуле, творити сьогодення, майбутнє, але майбутнє я особливо й не бачу. Наче щось у мені вимкнулося.
Знаю, розумію, у світі стільки всього цікавого, але я якась стала інертною, зовсім нетворчою. Люблю танці, літературу, але себе не можу змусити піти танцювати чи писати, бо ці таланти були так давно, що здається, вже зі мною і не були пов’язані.
А англійську викладати мене можуть взяти, але не люблю я її, а вона мене. Ось так.
Хочу любити себе, ту ідеальну, якою я колись була, та бути нею. Чи можна прокинутися та розпочати нове життя?
Як хочеться! Може, хтось переживав схоже і може мені щось порадити. Жити дуже важко.
