Ліля виховувала сина одна. З чоловіком, який виявився гулякою, вона розлучилася відразу після того, як з’явилася дитинк.
Допомагав їй з дитиною – та й фінансово теж – батько. Що б Ліля робила, якби не була його, вона навіть не уявляла.
Після розлучення грошей не вистачало, чоловік не платив аліменти. Постало питання виходу на роботу. І тоді батько зітхнувши, сказав:
— Ну, треба, так треба, йди працюй. Я з Льошкою сидітиму. Впораюся, не хвилюйся.
Тож Льоша весь час із дідом. Ліля навіть трохи ревнувала, надто вже прив’язаний був син до дідуся. А вона цілими днями на роботі, зовсім часу на дитину не лишалося.
Якось вранці жінка збиралася на роботу. Льоша схопився незвично рано і радісно їй повідомив:
— Ми сьогодні з дідусем по гриби йдемо, правда класно?
Обернувшись до батька, Ліля запитала:
— Тату, правда? Куди ви підете цього разу?
— Та в ліс, що біля того села, кажуть, грузді пішли.
Батько Лілі був грибник і рибалка і з дитинства привчав до цієї справи онука.
Ліля була не проти, тому просто сказала:
— Давайте тільки не допізна, гаразд?
— Коли ж ми допізна збирали, пару відерець наберемо і додому, правда, Льошка? — підморгнув дід.
До кінцевої зупинки вони доїхали автобусом, а вже потім пішли пішки. Той ліс починався прямо на виїзді з міста, навіть семирічному Льоші дійти не важко.
— Привіт, Степаниче, куди зібрався, за грибами знову?
Впізнавши у водії свого давнього знайомого Анатолія, Степанич відповів:
— Так, чув груздів уже навалом.
— Які грузді, тут обібрали вже давно. Далі треба, ось у Суханці, там ще є. Я туди їду, хочеш підвезу.
Анатолій висадив Степановича із онуком біля лісу. Домовилися, що назад грибники спробують дістатися на попутних авто, а якщо не вийде, подзвонять Анатолію, той їх підбере.
Льоша, весело говорячи, йшов лісом. Він дуже любив тинятися з дідом. Той йому завжди все пояснював, дідусеві було не ліньки відповідати на мільйон питань семирічного хлопця.
Льоші дід здавався героєм, який знає все на світі. Грибів і справді було багато.
Захопившись пошуками, грибники пішли далеко в ліс, коли раптом дід, безглуздо змахнувши руками, впав. Дідусь не відповідав і не ворушився.
Тоді хлопчикові стало страшно. Підійшовши до діда, він, доклавши чималих зусиль, перевернув його на спину.
Хлопчик приводив його до тями як міг, але Степанич не реагував. Льоша заревів у голос.
Увечері Ліля прийшла додому, і не виявила там своїх грибників. Вона відразу ж почала набирати батькові, але телефон був поза зоною доступу.
Через годину її хвилювання переросло в паніку, а за дві години вона вже сиділа в поліції і, захлинаючись словами, намагалася розбурхати чергового. Але черговий і сам виявився небайдужою людиною і, почувши слова: “Дитина з дідусем! Ліс! Не повернулися!” — одразу ж викликав волонтерів.
Волонтери зреагували швидко. Не минуло й двох годин, як перша група разом з Лілею, яка навідріз відмовилася чекати вдома звісток, і кількома поліцейськими почали обходити ліс.
Спочатку Льоша просто плакав, дивлячись на нерухомого діда. Потім сказав сам собі:
Хлопчик навіть ляснув себе по щоках.
Це допомогло, він перестав плакати.
— Дихає, дихає! – зрадів хлопчик. Треба просто посидіти і почекати, коли він прийде до тями.
Льоша сів і почав чекати, перед цим спробувавши подзвонити мамі. Як він і думав – зв’язку не було. Тому хлопчик просто чекав.
Вечоріло.
Поки сидів Льоша, згадувалося все, що йому розповідав дід про виживання у лісі.
— Ось зараз настане ніч, і якщо дідусь так і не прийде до тями, то він просто замерзне на холодній землі. Що він даремно мене вчив усьому? Потрібно діяти!
Льоша дістав із рюкзака запальничку і за всіма правилами, набравши тонких гілочок для початку, почав розводити багаття. Вийшло не відразу, але все-таки вогонь спалахнув.
— Так, тепер дрова, доки не стемніло. Потрібно набрати стільки, щоби вистачило на всю ніч.
Потім хлопчик почав обривати гілки біля сосен. Багато гілок. Він носив їх і підсовував під діда. Вночі Льоші було дуже страшно. Звуки лісу лякали його до гикавки. Хлопчик лежав, притулившись до теплого боку діда, накрившись гілками.
Але коли багаття починало згасати, Льоша героїчно виповзав з-під лісової ковдри і підкидав дров. Вранці Льоша попив чай із термоса, але не весь. Половину він залив дідусеві в рота, підвівши голову.
“Потрібна вода, без неї ніяк”, — подумав хлопчик. “Вовча ягода, їсти не можна,” — згадав він дідові слова.
— А я їсти і не буду, вони по-іншому мені знадобляться. Льоша набрав повний термос вовчих ягід і пішов до джерела, залишаючи за собою слід із червоних бусинок.
Пошуки зниклих у лісі тривали вже третю добу. Ліс був пройдений неодноразово. З міста постійно приїжджали нові добровольці, які почули про біду.
Ліля, що майже зовсім не спала три дні, з чорними кругами під очима металася між волонтерами, просячи не припиняти пошуки. Вона й сама вже обшукала весь ліс, і, здавалося, повинна впасти від втоми, але страх за близьких надавав їй сил.
На четверту добу пошуків, волонтери почали відводити очі від збожеволілої від горя матері. Один із них, набравшись хоробрості, підійшов до неї і сказав:
— Ні! – Закричала Ліля. — Тато добре знав місцевість, він би ніколи не повів Льошу в болото! Вони живі, живі, я це знаю! Потрібно шукати.
На п’ятий день пошуків Ліля виходила з лісу хитаючись. Машина, що проїжджала, раптом загальмувала і здала назад. З неї вийшов Анатолій — знайомий Ліліного батька.
Почувши про те, що сталося, Анатолій раптом різко зблід.
— Так це… та точно, п’ять днів тому я підвозив їх до іншого лісу.
Через кілька годин молодий студент-добровольець тинявся у складі групи по лісі.
– Альошка.
Яке ж було здивування волонтера, коли одна з фігур, що виявилася хлопчиком, заворушилася.
— Довго ж ви шукали нас. Дідусь кілька разів приходив до тями, я йому води давав і хліба. Він живий, просто непритомний, — слабеньким голосом сказав Льоша.
— Дідусю, ти тільки живи, ти мені потрібний! Ти ще стільки повинен мені розповісти, — шепотів Льоша.
