Раніше життя було зовсім іншим. Переїхала до іншого міста, ближче до рідної сестри, одразу влаштувалася на роботу.
Начебто все добре, думала я, з’явився хлопець. Багато часу разом, нові знайомі, всіх рада бачити, ходила до сестри в гості, проводила час з племінниками з племінниками і все подобалось.
Але! У липні вони потрапили в аварію, лобове зіткнення. Не так страшно, перелом. І почалося.
Звільнили з роботи, змусили написати заяву за власним бажанням, хлопець, у зв’язку з проблемами після цієї ситуації, все частіше став пропадати, потім і зовсім без скандалів стосунки просто зійшли нанівець і закінчилися.
Перестала ходити до сестри в гості, немає бажання бачити когось, краще побути вдома на самоті. Нова робота, дружний молодий колектив постійно кудись звуть, але бажання знову ніякого немає.
Постійно знаходила 1000 причин, щоб нікуди не йти. З головою пішла у роботу. Робота-будинок-робота.
Тим більше, робочий день був 18-19 годин. Втомилася від такої роботи, пішла.
Місяць навіть не шукала нової роботи, просто сиділа вдома. У своїх думках та зі сльозами.
Ні хобі, починаю читати книгу , і тут же кидаю, зі спортом те ж саме. Пройшов майже рік після, а я так само сиджу сама в собі замкнута.
На роботі ходжу, посміхаюся, вдаю вигляд щасливої життєрадісної людини, тільки зайшла додому, плакати хочеться. Сумую за мамою, сестрою та рідними, але розповідати про себе та своє життя зовсім не хочеться.
Друзів немає, хлопця немає, немає нікого поряд, з ким хотілося б поділитися. Намагалася поговорити з колишньою колегою, вона слухати не хоче, тільки про себе і про свого чоловіка та їхні сімейні проблеми і хоче говорити.
Мені всього лише 22 роки. Вже дратує цей стан.
