Десять років тому ми із чоловіком почали жити разом, модним нині громадянським шлюбом. Все було непогано перші півроку.
Потім ми почали сваритися. Ні, я не скажу, що винен тільки він, обидва.
Я діставала його своїми ревнощами, він у відповідь ображав мене різними словами, потім бурхливо мирилися і все чудово. Така собі родина з мексиканськими пристрастями, сварками і примиреннями.
У цей період я була часто роздратована, дуже хотіла дитину, якось не виходило. Потім 14 лютого чоловік зробив пропозицію, все як я мріяла — квіти, обручка, коліно.
Скажу відразу, чоловік старший за мене на 15 років, але це не завадило прийняти пропозицію. Звичайно, я усвідомлювала, що мені не завжди буде 18-20 років, а йому не завжди буде 33-35.
Наприкінці лютого, плануючи весілля, я побачила заповітні 2 смужки на тесті. Я була дуже щаслива.
Я в такому своєму щасливому стані перестала сваритися з чоловіком, він мене беріг від стресів, начебто б все налагодилося, все ідеально. У жовтні з’явилася донечка, моє довгоочікуване щастя, чоловік її любить, життя прекрасне. Було. До 2019 року.
Незадовго до того, як дочці виповнилося два роки ми дуже посварилися, вирішили розлучитися. Ну як розлучитися, оскільки ці слова лунали неодноразово, я не надала їм особливого значення, а для нього це було серйозно.
Через деякий час я дізналася, що він спілкується з якоюсь дівчиною. Сказати, що я була розбита, просто промовчати.
Мені було дуже боляче, важко, в такому стані я була півроку. Потім якось отямилася, вирішила відпустити, запропонувала офіційно розлучитися і йти кожному своєю дорогою.
Я почала стосунки з чоловіком, і тут почався жах. Приїжджаючи до доньки, чоловік божеволів від ревнощів, при тому, що я спеціально не розмовляла по телефону з цим чоловіком, не бачилася з ним, поки чоловік був вдома.
Незадовго до того, як дочці виповнилося три роки я вийшла на роботу, винайняла квартиру, ніби життя почало налагоджуватися. І тут чоловік пропонує помиритись.
Я вирішила, а чому б і ні, він мені все ще не байдужий, він батько моєї дитини і ми зійшлися знову, забрали заяву про розлучення і почали жити разом, поїхавши з міста і змінивши номери телефонів.
Все було чудово, виявилося, що ми обидва нудьгували, обидва шкодували, що вирішили розлучитися. Але мене з’їдало зсередини те, що була інша, всі ці роки я намагалася не думати про це.
Після примирення ми знову спробували планувати другу дитину (до розставання намагалися, хотіли дітей з невеликою різницею, але не виходило) і тут у нас одразу вийшло, а в січні 2022 року з’явилася друга донечка.
Після примирення все було чудово, ми обидва працювали над собою, намагалися не сваритися, як і має бути у нормальній родині. У березні 2023 року не стало моєї бабусі.
Вона залишила будинок у спадок і також у березні я дізналася про те, що очікую дитину. Третьої дитини ми не планували, але були дуже раді, особливо коли дізналися, що це син, ми так давно хотіли сина.
У листопаді 2023 року з’явився син, наша радість. Але щось трапилося з нами. З нашими стосунками.
Почну з себе. Я набрала вагу після трьох дітей. Я бачу себе у дзеркалі і розумію, як це виглядає.
Самооцінка зійшла нанівець, крім цього я завжди одна з трьома маленькими дітьми, чоловік постійно на роботі. Я дуже втомилася.
Два тижні тому я побачила у чоловіка в телефоні листування з матір’ю тієї дівчини, він дуже вибачався, сказав, що був несвідомим, коли їй написав (номер телефону знайшов на сайті з оголошеннями).
Через три дні після цього не стало мого дідуся, він був найріднішою і найближчою мені людиною. Якось це листування відійшло на другий план.
Начебто вирішили забути і жити далі, але через тиждень після цього ми знову посварилися, чоловік назвав мене товстою, наговорив ще купу образ. Через чотири дні начебто помирилися, не минуло й тижня, нова сварка і вчора чоловік знову мене образив.
Я звичайно теж не мовчала, та й у принципі сварку почала я, почала скаржитися, як втомилася одна з дітьми, поки він працює, як мені важко зараз, яке спустошення, як сумую за дідусем і не можу повірити, що його більше немає.
Я не знаю, що робити далі. Таке відчуття, що чоловік мене не просто не розуміє, а ще й добиває згори.
Мене трясе, апатія, хочеться просто лежати та плакати. Я не можу зрозуміти, що робити далі.
Він гарний батько, дітей обожнює, діти обожнюють його, а я почуваюся зайвою у цій сім’ї. Я не бачу розуміння, кохання, турботи.
Логічно було б піти з цих стосунків, залишитися просто батьками нашим дітям, але я не знаю, чи зможу я так, чи це правильно. Я зараз у своїх образах, у своєму болю, мені така потрібна його підтримка.
Боюся наробити дурниць. Боюся, що вирішивши розлучитися, я зроблю помилку. Чи, залишаючись разом, я її роблю? Не знаю.
