Антоніна із Сергієм жили, скажемо чесно, зовсім скромно, навіть бідно. Двоє діток росло. Тільки й рятував їх город, та старенька, вже геть квола корівка, яка молока давала щоразу менше, а телята, що зʼявлялися на світ, чомусь віддавали Богу душу в перші ж дні…
Пустити на мʼясо… рука не підіймалася, та й не було в них змоги іншу корову купити. Як кажуть, хоч склянка молока до обіду є, і на тому спасибі.
Зате якимось дивом «заполучили» гарного телятка від сусіда — той спішно переїжджав до міста, так поспішав, що продати не встиг, махнув рукою й зовсім крихітного залишив, мовляв, «моліться за мене, нехай усе там складеться».
Два роки Тоня «танцювала» біля того телятка, милувалася його рідкісним виглядом: увесь чорний, як смола, з білою зіркою на лобі, породистий!
На останні гроші, економлячи на собі, купували йому комбікорм, силос. Чекали з нетерпінням, коли підросте, вони його продадуть і зможуть нарешті «зітхнути на повні груди».
Сергій хоч і сподівався теж на сите життя, але іноді сварився на дружину, квапив події.
— Тоню, ти вже ладна в дітей відібрати, аби йому в пащу вкинути. Усі гроші тратиш на теля, а я хочу нормальних борщів поїсти, наваристих, а не траву одну! Продай його кому-небудь, теж добре виручимо.
— Ще пів року потерпи, мені що, одній треба? От восени продамо, мені ж спасибі скажеш! Дивися, який удався, ні в кого до таких розмірів не росте!
Бичок і справді виріс величезним — чи то годували дійсно добре і порода «сказалася», чи Тоньчина турбота вплинула, але все село обговорювало їх, що звалилося на голову щастя неждано, збагатяться ні з того, ні з сього.
Чоловік і дружина на заздрісників уваги не звертали, будували великі плани на свого бичка — хату підлатають, куплять одежини всякої й собі, й дітям, курок-несучок і ще відкладуть про запас, щоб якийсь час не думати про те, де взяти грошей на хліб, і можливо навіть трохи відкладуть для навчання дітей.
На все мало вистачити!
Ось настав довгоочікуваний момент, зібралися колоти свого бичка та ставати нарешті багатими, але сталося страшне — уранці встають, а бика й слід прохолов.
Тільки огорожа зламана, усередині все зруйновано, корова стара здивовано витріщається, двері майже злетіли з завіс, і незрозуміло, що сталося: може, сам утік, а може, вкрав хто…
Два дні гасали селом, лісами Тоня та Сергій, сподівалися ще знайти втікача, але все марно — ні слідів ніяких, ні зачіпок, ніби й не було зовсім ніякого бика.
Так і залишилося назавжди загадкою, що трапилося з ним…
Антоніну ніби підкосила ця подія, ніби підмінили жінку: руки опустила, у зневіру впала, навіть діти не змогли змусити її за звичні справи взятися — просто лягла на ліжко й «валялася» так аж до кінця року.
Сергій і сам засмутився, аж надто хотів до хати прибудову зробити, дружину приодягнути та дітей порадувати, але себе в руки взяв — куди подітися, якщо ще до дітей на додачу Тоня занедужала та на його шию повисла.
Лікар приходив, Сергій і сам возив до лікарні — тільки руками розводять, усі аналізи в нормі, радять відпочинок і спокій, підозрюючи, що втомилася просто жінка, вимоталася.
А те, що вже другий місяць валяється, нікого не хвилює…
Метався Сергій між домом, роботою, намагався дружину підбадьорити по-своєму, де й сварився, мовляв, через бика родину занедбала.
Одного разу зовсім із себе вийшов, схопив її за нічну сорочку, трясе від злості, намагається до розуму достукатися, на ноги піднімає, обзиває.
Схаменувся, коли побачив погляд потухлий Тоньчин, помітив, як схудла вона за пару місяців, а ще до того ж донька із сином стоять, дивляться на нього злякано…
Уклав Тоню, усадив дітей за стіл, по-своєму спробував розвеселити їх, відвернути від думок сумних.
— Ну чого злякалися? Це я маму так розбудити намагався. Зараз вам хліба з маслом дам, і води з варенням намішаю.
— Тату, а подарунки будуть? Скоро Новий рік, а в нас навіть і ялинки немає…
Зам’явся, не знав, що відповісти, коли з такою надією дитячі оченята на нього витріщаються. Спробував ухилитися.
— Може й не буде ніяких подарунків, ви себе добре поводили хіба?
Діти переглянулися…
Згадав Сергій, як торік вони з Тонею дітям ялинку наряджали, він собі з вати бороду приладнав, шапку в сусіда брав кудлату, а зверху фуфайки халат Тоньчин натягнув. От веселощі всім були!
А цього року хоч вовком вий — нема за що купити й булку , а дружина зовсім знітилася, як би не померла — яке тут веселитися… Дітям хіба поясниш усе? Тоню ці розмови не зачіпають навіть, повернулася на бік, уткнулася в порожнечу, ніби й не чує, як діти страждають…
Уночі їй стало погано, кілька разів свідомість втрачала, нудило. Сергій уже було до найгіршого приготувався, навіть всплакнув пару разів, відвівши дітей до сусідньої кімнати.
В один момент Тоня підвелася на ліктях, очима чоловіка знайшла й ледь чутно щось сказала йому. Сергій схопився — давно вже вона не помічала нічого навколо, присів поруч і за руку схопив.
— Що говориш, Тонечко? Не чую нічого.
— Малини хочу, замороженої.
— Мила моя, де ж я малину зараз знайду? Кінець грудня… Завтра в місто поїду автобусом, може, на базарі знайду…
— Ні, просто зараз хочу, інакше помру сьогодні… Сходи до дружини Федора покійного, вона все літо заготівлі робить…
Сказала й звалилася без сил у подушки. Сергій, ледь не плачучи від радості, на бігу валянки напнув, укутався у теплі речі, вийшов на подвір’я й присвиснув — хуртовина, вітер, на відстані витягнутої руки не видно нічого.
А шлях має бути неблизький — майже до траси. Примудрився ж покійний Федір свого часу хату зовсім на відшиб збудувати, прямо біля дороги великої, аж надто йому подобалося далеко від усіх жити…
Кілометри три чимчикував Сергій. Ледве дістався, замерз як собака, давай у двері стукати, а жінка, видно, боїться відчиняти або поїхала кудись під свята.
У вікнах темно, слідів немає ніяких…
Зневірився він. Здавалося, що в тій малині порятунок увесь, здавалося, дістане він ту ягоду, і дружина вилікується від недуги незрозумілої…
Наважився на крок зухвалий — залізти в будинок до вдови, пошукати в сінях, потім у холодильнику, а як повернеться господиня, розповісти, як було. Так і бути, уже не пристрелить із рушниці чоловікової, людина все ж таки, зрозуміє його…
Заліз абияк по паркану на ворота й про всяк випадок вдивився у вікна: може, вдома вона, як би не налякати односельчанку — ні, видно, вже більше дня по двору ніхто не ходив, до бабки не ходи, немає вдома нікого…
Майже вже ногу перекинув і побачив удалині, біля дороги, ніби миготить вогник якийсь. Придивився краще, а вогник гасне й знову горить, немов хтось сигнал подає.
— Чи не аварія якась сталася?
Сергій назад зліз і крізь кучугури почимчикував до траси. Повні валянки снігу набрав, уже рук не відчуває, усе ближче підходить, а вогник уже й не горить, не зрозуміло, куди напрямок тримати, хоч назад повертай.
Потупцював у сумніві, все ж пройшов ще кроків із десять уперед і натрапив на машину, снігом заметену майже.
З траси її, видно, викинуло в самий замет, боком майже, а всередині чоловік сидить молодий, уже голову на кермо схилив, засинає від холоду.
Видно, йому за узбіччям не видно було, що село поруч, за годину ходьби всього, усі сірники спалив, бідолаха…
Відкопав хлопця Сергій, а той, видно, головою ударився або замерз зовсім, ледве-ледве ногами перебирає, у тонкій курточці з пакету — одразу зрозуміло, міський люд, про що тільки думає?
Дотягнув його до хати, зайшов, а там Тоня вже на ліжку сидить, ноги руками мне, розминає від довгого лежання. Сергій ледь не впустив людину з рук, хотів було обійняти дружину.
— Тонечко! Встала, моя хороша? Щастя-то яке! А я ось подорожнього з дороги притягнув, видно, закоцюб бідолаха. Зараз його укладу до тепла й збігаю тобі по малину.
Сергій метушився, не знав, куди податися від радості — чи то доглядати за дружиною, чи то «сніговика» цього відігрівати.
— Яка ще малина, Сергію? Жартуєш, чи що? Давай чоловіка рятуй, а мені чаю дай міцного краще…
— Може малинове варення тоді?
— Пристав із малиною цією… У мене сверблячка на неї, забув, чи що?
Антоніна в цей вечір поїла каші, обіймала задоволених дітей, що вже скучили за матір’ю, лежачи з ліжка давала поради чоловікові, як краще доглядати за хворим.
— Нехай вип’є чарку настоянки, та краще укутай його. Ноги перевір, не закоцюбли? Руки? Жити буде, нехай поспить гарненько…
На другий день хлопець уже остаточно оговтався, розповів, що їхав додому з одного міста до іншого, так вийшло, що через село шлях проходив.
Трохи затримався перед виїздом, у підсумку довелося їхати в темряві, трохи швидше.
Удома дружина чекає при надії, хвилюється, ще й хуртовина така в дорозі застала — ледь газу надавив і опинився на узбіччі. Добре ще в дерево якесь не врізався…
Провели гостя Тоня із Сергієм, сидять одне навпроти одного, не надивляться. Жінка сором’язливо губи підтискає, провину свою відчуває.
— Ой дурепа я яка, Сергію… Аж як страждала через бичка цього… Але ж шкода було, стільки грошей, стільки надій…
— Тьху, ти не нагадуй мені це! Через таку дурницю мало себе на той світ не звела!
Діти поруч крутилися, терпіли, а потім усе ж не витерпіла старшенька.
— Новий рік уже скоро, а ялиночки все немає!
Молодший синок зовсім уже засмучено «нахмурився», за рукав батька «смикає»:
— Татку ну нам дуже хочется…
Сергій зітхнув, лижі дістав із горища, сокиру за спину повісив і поїхав у ліс по ялинку. Повернувся втомлений, але задоволений — гарну, пишну притягнув.
Доки наряджали, доки крутилися з іграшками, діти з сил вибилися, заснули прямо в одежі, щасливі. Сергій навіть на мить повірив, що дива трапляються й справді…
А на другий день, рано-вранці, приїхав урятований хлопець. Цього разу в теплій червоній куртці, ватних штанах, зайшов у хату — рот до вух! Поки він пропащий був, дружина йому сина привела на світ від хвилювань, заявила, щоб їхав туди, де всю ніч шатався, дякувати рятівникам чоловіка свого, батька синочка їхнього, Сергійка.
— Слава Богу, все добре, усі здоровенькі, ось привіз вам подарунки на Новий рік.
Заніс до хати два величезних пакта, повних печивом, цукерками шоколадними, яких навіть Тоня із Сергієм не бачили, не те що діти… Ковбасу ще привіз, мандарини… Об’їлися всі солодощами до відвалу, на рік уперед, навеселилися…
А на весну чоловік і дружина зрозуміли, що все добре в їхньому житті тепер буде.
Їхня старенька Марта розродилася двома чорнючими телятами — теличкою й бичком, один в один, як той проклятий утікач…
***
Любі наші читачі, давайте наступного року частіше усміхатися, сміятися, менше думати про погане, побільше мріяти, радіти простим дрібницям, як-от: усмішка близької людини, сонячний і ясний день, гаряча чашка чаю, та ще багатьом іншим речам, яких ми просто не помічали раніше.
Оголошуємо наступний рік — роком радісних див, щастя, любові та душевного, затишного тепла!
А найголовніше – МИРУ всім нам!
