— Сергію, пошкодував би себе, зірвешся!
— Не каркай, Маріє! Завтра дощі поллють, знову скаржитися будеш.
— Так Микита обіцяв у вихідні приїхати і дах підлампичити.
— Не приїде він, уже який тиждень обіцяє і не приїжджає. Не до нас йому.
Марія Іванівна махнула рукою і пішла до хати. У чомусь її чоловік мав рацію, не до них зараз їхньому єдиному синові.
Дружина у нього, дитина нещодавно народилася, робота – будинок – робота, де тут час знайти для батьків? Десь на вулиці почувся тріск і глухий удар, у грудях Марії Іванівни все похололо, ніби на неї вилили цілу калюжу холодної води, і вона, не відчуваючи під собою ніг, побігла у двір. Сергій Васильович — її чоловік лежав на траві, ось як упав так і лежав.
Гучний крик пролунав округою, збіглися всі сусіди, хтось викликав швидку. Весь цей час чоловік тихенько стогнав, хоча чесно йому хотілося кричати сильніше, ніж його дружині.
На кого він цю дурну бідолашну залишить? Адже не впорається вона, а синові вона поготів не потрібна.
Він як зараз пам’ятає їхню останню розмову, коли батько пожурив його, мовляв, приїжджав би ти частіше, мати нудьгує. А він без сором’язливості й безпричинно відповідає:
— Тату, час вам зрозуміти, що в мене своє життя, а у вас своє. Дякую вам, звичайно, що на світ народили, виростили, вивчили, але тепер у кожного своя дорога. Я вам, звичайно, допомагатиму, але тільки фінансово, та й то іноді — багато турбот, а до села не повернуся, навіть не кличте.
Ось як він пояснить Марії, що вони виростили такого сина, якому начхати на те, що батьки похилого віку і вже давно потребують допомоги. Як пояснити синові, що у селі важко старим?
Як пояснити, що коли він не хоче повертатися до батьківського будинку, то хоча б їм знайшов квартиру ближче до себе, як-не-як були б поруч, ходили б у гості одне до одного.
Швидка приїхала швидко, і вже за годину літній чоловік лежав на операційному столі. Марія Іванівна стискаючи в руках мокру від сліз хустинку, ходила туди-сюди лікарняним коридором, чекаючи на вердикт лікарів.
Микита так і не з’явився, хоча йому повідомили сусіди, що батько зірвався з даху та його повезли до лікарні. Може, йому було соромно, що він обіцяв, обіцяв, а не приїхав, а може просто не було часу, Бог його знає.
Операція була надзвичайно складна, кілька разів у Сергія Васильовича зупинялося серце, але з божої допомоги все обійшлося. Одне затьмарювало Сергія Васильовича це те, що тепер він повинен немов овоч лежати на ліжку, а його бідна Марія годуватиме його з ложечки і тягатиме з-під нього горщики.
Марія Іванівна, звичайно ж, плакала, дізнавшись, що тепер її чоловік паралізований, але нехай краще так, зате живий. А для людини похилого віку справді багато не треба, була б людина поруч, яка про тебе дбатиме, та й відчуватиме, що і ти комусь потрібна.
Микита з’явився в лікарні лише один раз, та й те, щоб поговорити з лікарями про батька. До нього в палату він не заходив, послався на те, що в нього мало часу, проте до матері в село з’їздив, щоб сказати їй, що знайшов спеціалізований будинок для інвалідів і навіть домовився за певну плату, звичайно, щоб і її пустили туди жити разом з чоловіком.
— Мамо, ти зрозумій, тобі буде важко справлятися одній, ще батько лежачий… А там доглядальниці, медсестри, лікарі…
Живіть скільки хочете, ніхто вас не вижене. Там годують, купають!
— Ех, синку… Це ти нас так хочеш у будинок для людей похилого віку спровадити?
— Який будинок для людей похилого віку? Це спеціалізований будинок інвалідів, це зовсім інше.
— Ні, сину, це не інше і не треба мене переконувати в цьому. Я від тебе допомоги не прошу, сама впораюсь, а якщо не впораюся, то добрі люди допоможуть. А ти йди… Іди й живи, як підказує тобі совість, якщо вона в тебе є, звісно.
Микита сплюнув на підлогу, і грюкнувши дверима, пішов, а Марія Іванівна розплакалася. Не про таку старість вона мріяла, ох не про таку.
Вона думала, що одружить сина, будинок сповнений дітлахів, син із дружиною допомагатимуть їм у старості, а виявилося, що під старість років нікому вони й не потрібні.
Гаразд не потрібні, хоч би здоров’я було, а то й це Боженька відібрав, ніби наприкінці вирішив їх із дідом перевірити на міцність.
А може й справді, ну цей будинок, у якому давно вже не чути дзвінкого сміху, може краще справді поїхати до цього будинку для людей похилого віку? Марія Іванівна вийшла надвір і озирнулася.
Високий будинок, складений з колод виглядав, немов казковий терем: різьблені лиштви, ошатний ганок, такий же дерев’яний паркан. А сад який у них – ух!
Чого там тільки нема: і яблуні, і вишні, і груші, і сливи, і навіть черешня. Трохи віддалік стояла лазня, гарна, майже новенька.
А скільки віників березових вони заготовили, скільки трав ароматних назбирали, думали, що син із дружиною приїжджатимуть, а вони їм лазню затоплять, а потім ароматним чаєм пригостять з медом і варенням з лісових ягід.
Спочатку Марія Іванівна справді справлялася і ні на що не скаржилася. Годує чоловіка, перестеле йому ліжко, поміняє одяг, а потім то стирає, то прибирає, готує. А потім стало важче, але й тут сусіди не залишили її, допомагали чим могли.
А з недавніх пір до них почали навідуватись міські, мовляв, ми щодо продажу будинку, ви ж оголошення давали.
— Це, певно, якась помилка! Ми не давали жодних оголошень.
— Ось! Вулиця Лісова, будинок вісімнадцять. Читайте самі.
І Марія Іванівна прочитала «Продам будинок разом із батьками. Недорого». І знову по зморшкуватих щоках бідної жінки потекли гіркі сльози.
Мало того, що з чоловіком трапилася така біда, так ще й єдиний син негідником виявився. Звісно, тих горе-покупців Марія Іванівна прогнала, але приїхали наступні.
Чоловік із дружиною та двома діточками. Обидва з дитбудинку, тому, коли вони прочитали оголошення, то не повірили своїм очам, а коли зателефонували за номером телефону і поговорили з Микитою, то були вражені його цинізмом.
— Ви не переживайте, вони все одно довго не протягнуть, зате вам дім такий із садом дістанеться і зауважте зовсім недорого.
Тоді подружжя Костенко було здивоване не на жарт і вже наступного дня вирішили поїхати до села і подивитися на очі на тих бідолах, що єдиний син вирішив продати.
Те, що вони побачили, їх вразило до глибини душі. Вдома було не прибрано. На залізному ліжку біля вікна лежав літній паралізований чоловік, трохи віддалік на дивані Марія Іванівна, у якої вже другий день тиск не знижувався, мабуть, від переживань.
Ігор та Ірина сходили до магазину. І доки Ірина готувала курячий суп, Ігор нарубав дров і затопив піч.
Затопили вони також і лазню, а потім Ігор підняв на руки висохлого від старості та хвороби Сергія Васильовича і відніс до лазні. Викупав його і переодягнув у чисте, а Ірина потім нагодувала його.
Потім настала черга Марії Іванівни паритися в лазні.
— Ви нас купили? – надвечір запитали вони, коли побачили, що подружжя не тільки не їде, а й наводить скрізь порядок, миє, чистить.
— Ні, що ви! Просто прочитали оголошення та вирішили допомогти. Ми-то з Ігорем з дитбудинку… Завжди мріяли про велику родину, ось навіть двох дітлахів народили, але це не межа, хочемо ще за двома сходити. А ось виростуть діти та запитають, де наші дідусь із бабусею, а ми їм що відповімо?
— Це так… А знаєте що… Залишайтесь! Живіть тут, поки не набридне, ми все одно люди самотні, наче син є, а наче його й немає… Нам старим на радість, усвідомлювати, що ми не самотні в цьому світі, а вам за вашу доброту відплатиться зі сторицею.
Ось так Ірина з Ігорем та дітьми переїхали до села. Зробили невеликий ремонт, поміняли штори, купили деякі меблі та техніку. Коли наступного разу Микита приїхав з новими покупцями показувати будинок, то був дуже здивований, що у дворі рубає дрова незнайомий чоловік, а в хаті пече пироги якась молода жінка.
Двоє маленьких дітей бігали по хаті туди-сюди, а його мати – Марія Іванівна сиділа біля телевізора і в’язала дитячі шкарпетки, як колись в’язала йому. Батько сидів у новенькому інвалідному кріслі і тримав однією рукою газету, читаючи про те, що відбувається в країні та світі.
— Ти чого приїхав?
— Так ось … вас відвідати …
— Нас провідати чи продати будинок?
— Тату, не починай…
— А я не починаю. Я скажу один раз, а ти запам’ятай. Немає у нас більше сина – Микити. Бездітні ми.
— То ви обоє розумом рушили! Ось я звернуся куди слід, і вас визнають недієздатними.
— Це я звернуся, куди слід! За залишення батьків у безпорадному стані, за торгівлю людьми тобі світить термін та не маленький.
Ігор тицьнув у ніс Микити посвідчення, побачивши якого, той позадкував назад, і втік, блискаючи п’ятами. Марія Іванівна та Сергій Васильович живі й донині.
Їхня мрія збулася, в будинку смішні дитячі голоси та веселий сміх, про них дбають, їх люблять, хай не рідні, але все ж таки. А щоб у подальшому не було проблем вони написали дарчу на Ігоря та його дружину.
Від Микити всього можна очікувати, якщо навіть батьків вирішив разом із будинком продати. Літнім багато не треба — тарілку гарячого супу, ласкавого слова і відчувати турботу.
Не важливо, кого, головне усвідомлювати, що ти потрібен, що тебе люблять. Не проходьте повз старих
Не залишайте бідолашних на самоті,
Купуйте хліба, молока, крупи
І допоможіть із доброю усмішкою.
Для вас ніщо не означає ця пара сотень Пара хвилин, що ви на них витратили. А нагорі зарахують все обов’язково. Адже доброта вона не забувається.
