Галина Іванівна вже майже п’ять років отримувала пенсію, але продовжувала працювати на заводі кольорових металів на ділянці спайки.
У простої людини потреба, напевно, ніколи не закінчується: то одне треба, то інше. Здоров’я знову ж таки вимагало вкладень.
У своїй поліклініці до лікаря не потрапити, от і доводиться йти до платних фахівців.
Працюй — не працюй, а йти треба, і Галина звільнилася.
Звісно, в глибині душі жила надія, що її попросять залишитися, вона хороший спеціаліст, але ні… не попросили.
Вдома особливо нічого робити, живе одна, а чи багато справ у самотньої людини?
Єдина донька Ліза з чоловіком поїхали на його батьківщину до Ужгороду. Зв’язок із нею та з онуками тільки по телефону.
Щоправда, один раз Ліза приїжджала у своїх справах.
Донька кличе матір до себе погостювати. Тільки Галина боїться їхати, бо для неї потягом довго, вже краще почекати, поки самі зберуться приїхати.
Спочатку вона просто відпочивала, довго спала й звикала до нового неквапливого життєвого ритму.
Потім займалася справами, відкладеними в «довгий ящик»: навела лад на антресолі в передпокої, на балконі, в комірчині — і… справи закінчилися.
Галина стала вишивати хрестиком, колись любила цю справу, але за роки роботи сильно зіпсувався зір, і вона покинула цю затію.
— Треба більше рухатися, а то почну вагу набирати, — вирішила жінка й щодня після обіду виділяла дві години на прогулянку.
Навпроти її будинку через дорогу великий ринок.
Ось на цьому ринку вона й гуляла. Літо, на вуличних лотках торгують усім. Час минає швидко, і можна купити свіжі овочі, зелень, щодня потроху.
Одного разу, коли вона виходила з ринку, її покликав чоловік. Він стояв біля своєї «Ниви»:
— Галино, чи це ви?
Вона не одразу його впізнала, потім зрозуміла, що це Володимир.
Давно, дуже давно вони були сусідами в старому будинку. Потім розʼїхалися, й більше вони не зустрічалися. Колишні сусіди не бачилися років тридцять.
У Володимира була чудова дружина Ліда. Чоловік Галини й він добре спілкувалися. Їхні доньки на той час ще навчалися в школі.
— Як ви мене впізнали? Я сама себе в дзеркалі не завжди впізнаю, — запитала Галина з усмішкою.
— Та ви майже не змінилися, — трохи злукавив колишній сусід.
— Не брешіть, три десятки років сильно змінюють людину, і ви постаріли, — відповіла Галина.
Вони присіли на лавку. Володимир розповів, що овдовів, рік уже сам живе.
На ринок приїжджає по комбікорм.
У нього будинок і присадибна ділянка в передмісті, велике господарство: корова, кури, порося, город.
Зітхнути ніколи, без дружини зовсім заклопотався. Добре, що Ліда навчила його корову доїти.
Донька Людмила працює у фармацевтичній компанії якимось начальником.
До нього рідко приїжджає, ділова жінка. Онук — студент. Зять теж інтелігентний, не помічник. Володимир їм щосуботи привозить молоко, сир, сметану, овочі.
— Що це я все про себе, ви з Микитою як? — поцікавився Володимир.
— Я вже десятий рік без Микити. Віддав Богу душу. Донька з родиною далеко, я одна. Ви от працюєте без передиху, а я не знаю, чим себе зайняти, — зітхнула Галина.
— Так це… давайте об’єднаємося, перебирайтеся до мене. Ви ж самі сільська? І корову зможете доїти. У мене екологічно чисті продукти. Ми знаємо одне одного. Ви вдова, і я один, чого тягнути? Не молоденькі, — Володимир так переконливо говорив, з таким напором.
Галина навіть дар мови втратила.
А він продовжував:
— Я розумію, що несподівано й усе таке… але ви не відмовляйтеся, ви подумайте. Я через тиждень знову приїду по комбікорм, сьогодні останній забрав, малувато буде.
Мені шістдесят вісім років, а вам… зараз збагну, ви ж із моєю Лідою одного року, значить, вам шістдесят рочків, а поки скажіть мені номер телефону.
Вони обмінялися телефонами, поговорили ще трохи на нейтральні теми. Володимир підвіз її до будинку й провів до квартири.
Галина довго не могла заснути:
— Теж мені, жених знайшовся! Пізно мені заміж виходити. Доярка йому, бачте, потрібна. —
Через тиждень Володимир приїхав із гостинцями, привіз сметану, сир.
Галина одразу сказала, що нічим йому допомогти не може. Вони посиділи, попили чаю, й він поїхав собі, засмутився, звісно, її відмовою.
Галина зітхнула з полегшенням.
Але Володимир виявився наполегливим, він став приїжджати через день, а потім і щодня. Місяці за два він її вмовив.
— І справді, чого я, як сова, сиджу сама вдома? Є дві подруги, так вони живуть далеко, тільки на великі свята й зустрічаємося. Удвох веселіше, і чоловік він непоганий, працьовитий. Ризикну, не сподобається — повернуся додому.
Стали вони жити разом.
І якось усе ладно в них складалося. Буває, що люди важко одне до одного звикають, навіть молоді конфліктують.
А в них прямо повне порозуміння, смаки в усьому збігаються, фільми люблять однакові.
Галина насамперед будинок до ладу привела.
Все-таки, як чоловік не старався, а відсутність жіночих рук відчувалася. Дні минали швидко. Не можна сказати, що Володимир на неї звалив усю роботу.
Він навпаки зупиняв Галину:
— Чого ти так завзято взялася до справ? Роби все потихеньку, а то втомишся й утечеш від мене.
Прожили вони разом місяці два. Чекали в гості доньку з родиною.
Вона нарешті вибрала час для візиту. Галина купила нову штору на кухню, стара зовсім втратила вигляд.
— Це ти дарма, доньці не сподобається. Вона в нас усе сама вибирає. Ліда намагалася діяти самостійно, але донька завжди бракувала її покупки. Ми потім відступилися, а Ліда після доньчиних відвідин валер’янку пила. Нашій Людмилі важко догодити, — засмутився Володимир.
І ось вони приїхали. Галина накрила стіл, і чого вона тільки не наготувала!
Чоловік Людмили з сином уплітали за обидві (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) щоки. Людмила їх постійно смикала: «Що ви накинулися на їжу, як з голодного краю приїхали! Курячий рулет не їжте, суцільний холестерин!» Тільки ніхто не реагував на її заборони.
Нова штора на кухні їй теж не сподобалася: сільська й неякісна.
Людмила ходила по будинку й критикувала все: квітка не на місці, їй тут темно. Вазу прибрати, вона антикваріат, раптом розіб’ється.
А коли чоловіки вийшли надвір, Людмила з неприхованою злістю глянула на Галину:
— Радієш! Гарного чоловічка прибрала до рук! Тільки дарма радієш, тут усе моє: і будинок, і вклади батьківські. Я хоч і не потребую, але тобі нічого не дістанеться, вже я постараюся!
Пенсію вирішила економити, на халявні продукти прийшла? Ну-ну… порадій трохи.
Вона ще щось хотіла сказати, але повернулися чоловіки.
Усі сіли за стіл. Галина подала полуничний пиріг зі збитими вершками та чай.
А хотілося їй прямо зараз підвестися й піти, але вона тримала обличчя й усміхалася до самого відходу гостей.
Володимир одразу зрозумів, у чому річ. Він опустив голову, коли Галина переказала йому розмову з його донькою.
— Розумієш, у мене єдина донька, я не можу з нею розірвати стосунки. Ви вже помиріться, постарайтеся, — тільки й сказав.
Наступного дня Галина зібрала речі.
— Може, залишишся? — запитав із надією Володимир.
— Ні. Досить, наїлася халявних продуктів, — відповіла вона.
Він довіз Галину до будинку, допоміг занести речі, а потім запитав:
— Можна я телефонуватиму?
— Навіщо? Не треба, — відповіла вона й зачинила за ним двері.
Минуло три місяці.
Галина майже заспокоїлася. Шкода було Володимира, як він там дає собі раду?
Здоров’я теж не дуже: спина болить, ноги болять. Він не телефонував.
А одного вечора несподівано з’явився.
— Приймеш у прийми? Я все розпродав: худобу, будинок (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) продав. За тиждень треба будинок звільнити. Знаєш, без тебе стало зовсім зле, тоскно, й нічого не радувало. Навіщо мені це все?
Я роблю тобі офіційну пропозицію руки й серця!
А ще запрошую у весільну подорож. Я ж ніколи ніде не був, усе справи, господарство… Поїдемо в якийсь санаторій до теплого моря.
Ти згодна?
І живуть вони вже чотири роки.
З’їздили й до моря, й в Ужгород до Галининої доньки. Удвох веселіше, й усе в них добре.
Володимир зробив клумби на подвір’ї під вікнами.
Купив великий гараж, займається різьбою по дереву, усе життя мріяв, нарешті з’явився час для здійснення мрії.
Людмила довго обурювалася, але потім змінила гнів на милість і стала спілкуватися з новою дружиною батька.
Щоправда, приїжджає до них рідко, як-не-як, вона ділова жінка.
Зате її чоловік із сином не забувають родичів, часто приїжджають до їхнього хлібосольного дому.
А Володимир у душі пишається собою: він уперше в житті не погодився з донькою й зробив правильний вибір!
Він щасливо зустрічає старість! Чого і вам бажає!
