— Привіт, імениннице! — радісно вигукнула Марина, почувши в слухавці слабке «алло?» давньої подруги, — з ювілеєм тебе! 50 років — не жарт! Життєвого досвіду вагон і ще пів життя попереду! Радості тобі! Щастя! Здоров’я!
— Дякую, мій любий друг, — тихо відповіла Оксана.
— Який друг? — Марина, звісно, вловила поганий настрій подруги, але вирішила не збивати темп, — ти ж для мене як сестра!
Оксана розридалася…
— Оксанко, ти чого? — злякалася Марина, — що сталося?
— Нічого, — крізь сльози ледь промовила іменинниця.
— Не реви! — Марина вже збиралася, — я зараз буду!
У слухавці почулися гудки…
— Розповідай! — з порога зажадала Марина, — що трапилося?!
— Нічого, — Оксана намагалася взяти себе в руки, але в неї погано виходило.
— Ага, і тому ти ридаєш у свій ювілей? Та ти радіти повинна! Привітання приймати і стіл накривати! А ну, говори, що сталося, а то я застосую допит із пристрастю! — Марина зробила загрозливе обличчя.
Оксана усміхнулася:
— Дуже страшно…
— Ну ось, усмішка з’явилася, — зраділа Марина, — давай, викладай. Разом розберемося що до чого.
— Та нічого такого, — плутаючись у думках почала Оксана, — просто ти сказала, що я тобі як сестра….
— Ясно, — Марина одразу зрозуміла, про що йдеться, — рідна сестра досі не привітала?
Оксана кивнула…
— І мама не дзвонить?
Оксана знову кивнула…
— Може, ти дарма засмучуєшся? Ще ранок…
— Та не подзвонять вони, — впевнено сказала Оксана, — ніколи…
— Ніколи не кажи ніколи! І взагалі… Може, ти, нарешті, розкажеш, що у вас сталося? А то вже рік приховуєш і на самоті мучишся. Не довіряєш?
— Та не в цьому річ, Маринко, — у сумних очах Оксани промайнуло щось незнайоме, — просто… соромно розповідати… настільки це жахливо…
— Соромно? — посміхнулася Марина, — після всього, що ми з тобою пережили за двадцять років? Ну, ти даєш, подруго! Втім, якщо не хочеш…
— Ні-ні, я розповім. Сил більше немає в собі це носити…
— Ну, — почала Оксана, — сестру мою ти добре знаєш…
— Ще б пак, — кивнула Марина, — двадцять років у мене на очах. Пам’ятаю, як ти її після школи з села в місто привезла. Знаю, скільки ти для неї зробила. Не всяка мати так про свою дитину дбає.
— Та годі, це було сто років тому, — зніяковіла Оксана, — і потім: хіба могло бути інакше? Вона молодша на десять років, потрібно було підтримувати. А мама в селі… Вона, до речі, слово з мене взяла, що я ніколи Віру не покину. Я й не кидала.
— Знаю, знаю… І заміж віддала, і на перших порах молоду сім’ю прихистила, і дітей допомагала ростити. Добре ще, що твій чоловік із чоловіком Віри подружився. Не кожен чоловік стерпів би постійну присутність сторонніх у своєму домі, нехай і родичів дружини.
— Чоловіки наші давно розсварилися. Не спілкуються, — зітхнула Оксана, — з цього все і почалося.
Стала сестра бувати в нас набагато рідше. Але все одно: то молодшу мені підкине, то мене покличе з нею посидіти. Я ж її хрещена.
А то до мами разом з’їздимо, побудемо там, душею відігріємося. То в ліс за грибами. Спочатку ще брали з собою. Словом, рідко, але спілкувалися.
А потім мама ні з того, ні з сього оголосила, що будинок у селі переписала на Віру. Воно й зрозуміло: вона з сім’єю в однокімнатній живе. А в нас — будинок у місті. Так що я до новини поставилася спокійно.
А ось Віра чомусь напружилася. Вже не знаю, про що вона думала, але стосунки наші погіршилися.
Вона стала рідше дзвонити. Майже не приїжджала… Якщо стикалися в селі у матері, намагалася швидше поїхати. Розмов уникала.
— Що це з нею? — запитала я одного разу в матері.
А та мені у відповідь:
— Тобі краще знати, — і так подивилася… Я тоді нічого не зрозуміла.
А потім Віра захворіла. Дуже серйозно. Ходити не могла. Працювати. Кілька місяців лікувалася — ніякого ефекту. Я, звісно, до неї поїхала. Підтримати, допомогти… Їсти наготувати зрештою.
Вона мене спокійно зустріла, розповіла про свої болячки, про те, що лікарняний закінчується, доведеться комісію проходити. Дуже засмучена була. І я, щоб якось її заспокоїти, сказала:
— Віро, ти не переживай, може й добре, якщо групу дадуть. Підлікуєшся, реабілітацію пройдеш. Все буде добре…
Якби ти бачила, Маринко, що з нею стало! Обличчя перекосилося, очі витріщила, кулаки стиснула і як закричить:
— Ти мені інвалідності бажаєш?! Пішла геть!
Я до неї і так і сяк, а вона кричить: «Геть!» і вся колотиться…
Я й пішла…
Переживала, дзвонила їй, думала: заспокоїться, я їй поясню, що зовсім інше мала на увазі. Куди там! Слухавку жодного разу не взяла. Це потім я здогадалася, що вона мене заблокувала.
Далі — більше. Приїхала до матері — та розмовляти не хоче, відвертається.
— Не може бути! — не витримала Марина, — твоя мама така весела, компанійська, так любить гостей! І вас з Вірою… Я ж бачила, як вона вас приймала, як проводжала…
— Це було в іншому житті, — Оксана змахнула сльозинку, що навернулася, — зараз все інакше. Вона чекає мого від’їзду з того моменту, як я ступлю на поріг.
Але і це ще не все…
— Не все?
— Це, Маринко, по суті, тільки вступ, — в очах Оксани знову промайнуло щось незнайоме…
Вона глибоко зітхнула, ніби зібралася з силами і продовжила свою розповідь:
— Зараз Вірі значно краще. Вона навіть вийшла на роботу.
— Слава Богу! — кинула Марина.
Оксана дивно на неї подивилася…
— Ні, Марино. Їй дід якийсь допоміг…
— Не зрозуміла…
— Знайшла моя Віра якогось діда. Ну, як знайшла? Хтось порадив. Поїхала до нього кудись на район. Він їй води дав…
— Стривай! Ти хочеш сказати…
— Так, Марино. Більше того, вона тепер до нього регулярно їздить. Так ось, дід цей сказав Вірі, що на неї порчу навели. Чоловік і жінка… Подвійна якась порча. І описав… Нас із чоловіком описав, Марино! У всякому разі, Вірка так зрозуміла. До мами поїхала, їй все розповіла. А та — повірила!
— Неймовірно!
— Це для тебе. А мої мати й сестра одразу призначили мене ворогом. Мама включилася в процес. До якоїсь бабки Віру повела. Поворожити…
І та все підтвердила. У сенсі — майже такий же дала опис.
Тепер уяви, що вони про мене думають.
— Нісенітниця якась… Невже вони цього не розуміють? Ну гаразд, мати… А Вірка? Вона ж сучасна жінка! Їй сорок усього! Інтернетом користується! У неї явно дах поїхав…
— Не знаю, що там у неї поїхало, але так бридко на душі… І що найжахливіше: ніяк не виправдатися. Вони не вірять жодному моєму слову!
— А навіщо виправдовуватися?
— Це ж моя мама… Я й так тепер їжджу до неї раз на місяць, не частіше. На пару годин. Таке відчуття, що вона почувається винною, що пускає мене…
Нещодавно сказала, що Віра ніколи мене не простить і знати не хоче. Так що я можу їй не дзвонити… А чого дзвонити? Вона давно мене заблокувала. Я мамі про це сказала, а вона мені: «І правильно зробила!». А потім додала:
— Я знову будинок переписала. Тепер на вас обох. Так що відчепись від Віри, інакше все це погано скінчиться. Уявляєш? Вони думають, що я через спадщину сестрі магічний вплив зробила! А я й думати про нього забула!
Оксана розридалася…
Марина не стала її заспокоювати. Вона сиділа в якомусь заціпенінні, намагаючись осмислити те, що почула.
— А знаєш що, подруго? — задумливо сказала вона, — не треба (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) тобі виправдовуватися. Який у цьому сенс? Віра призначила тебе винною, і ніхто її в цьому не переконає. Хіба що… час і саме життя.
— Що ти маєш на увазі? — Оксана витерла сльози.
— Вона поки не розуміє, що у своїй хворобі сама винна. Я ж пам’ятаю, як вона зі своїм майбутнім чоловіком зустрічалася. Він з нею розсікав по всьому місту, а вдома — його дружина доглядала за його лежачою матір’ю!
І двоє діточок поруч. Що Віра тоді говорила? Не пам’ятаєш? А я пам’ятаю! Вона говорила, що її це не стосується! А ось торкнулося…
За все в житті доводиться платити…
Може, звісно, річ і не в цьому, але все одно: їй не винних треба шукати, а в собі покопатися… З мамою все зрозуміло. Того, кому погано з дітей, того й жаліє. Та й що з неї взяти? Виросла в селі, все життя там живе. Звідси й забобони.
Питання в іншому: ти навіщо на себе їхню дурість вішаєш? Навіщо життя своє гробиш?
Дивись: у тебе все прекрасно! Діти виросли, самостійними стали. Донька заміж вийшла. Уже квартиру купили! Приїжджають, допомагають! Такі подарунки роблять! Мені б хто морозилку подарував!
З чоловіком у тебе все добре. Саму Бог здоров’ям не обділив. Так чого ж ти плачеш? Совість мучить? Так ти ж не винна! Залиш їх зі своїми «тарганами»! Живи своє життя!
Ти все одно матір із сестрою не переробиш. Хто знає, може, мине час, і вони одумаються? Минуле згадають. Кого вони звинувачують?! Сміх, та й годі!
— Знаєш, — тихо відгукнулася Оксана, — може, ти й права… Тільки важко це…
— А хто сказав, що в дорозі будуть годувати? — усміхнулася Марина, — і коли було легко? Прокинься, подруго! Озирнися навколо! Ти не забула, який сьогодні день? Давай вже твій день народження святкувати! А вони… хай сидять у своєму болоті! Раптом це формат їхньої радості?
— Дівчата, скільки можна базікати? Шашлик уже готовий, — забігши з вулиці, доповів чоловік Оксани.
— А ось і закусочка підійшла! Золотий у тебе чоловік все-таки! — підморгнула Марина, — сподіваюся, і міцне щось знайдеться?
— Знайдеться! — усміхнулася Оксана, — звичайно, знайдеться…
Ось такі “родинні відносини”.
