Від того страшного дня, коли не стало чоловіка Валентини минуло сорок днів. Валя прокинулася засвітло і насамперед пом’янула кохану людину, яка так різко і несподівано її покинула. Вона розтопила згаслу за ніч піч, постояла звично біля вікна, дивлячись в далечінь на те місце, де був цвинтар за річкою, а коли обрій розгорівся холодною рожевою смугою, а решта неба посвітлішала до ніжно-блакитної, з тими самими розводами рожевого, Валя залишила сплячих дітей наодинці та вирушила провідати свого коханого Іллю. Як і всім православним, їй було заборонено ходити на мусульманське поховання, тому й вирушила вона туди як найшвидше, поки спали діти і свекруха, яка вічно пильнує традиції. Адже вона жодного разу не була в нього в гостях… Навіть на прощання родичі чоловіка не пустили Валю.
Постояла Валя на мосту, нерішуче дивлячись на прості надгробні стели. Усі вони були схожі одна на одну, без фантазії, притаманної православному цвинтару. Легкий, але холодний вітер обдував її обличчя. По льоду на річці гналися одна за одною сніжинки, що нападали з ночі, і зупинялися, вліпившись у хвилеподібні снігові наміти по лівому березі Дніпра. Зрозумівши, що так і не зможе опанувати себе, Валя попрямувала до могили чоловіка і там порушила всі мусульманські традиції: вила як поранена вовчиця, обіймаючи крижаний надгробок Іллі, потім і зовсім упала навзнак на його могилу, хапала сніг задубілими руками, напоїла чоловіка досхочу своїми сльозами, а потім, не розуміючи дороги, йшла назад навпростець, не оминаючи до пуття інших надгробків, натикаючись на них і нахабно наступаючи на плити. Просто вона нічого не бачила, крім білої-білої зими, що забрала її Іллю.
Увечері знову стояла Валя біля вікна, дивлячись за річку. Кладовища вона не бачила в темряві, тільки сіру смугу снігу над чорним небом. Раптом їй здалося, що з боку цвинтаря здійнялася легка біла куля, зависла в повітрі й полетіла до неї назустріч, поступово розчиняючись і гублячись у пізній вечірній темряві. Валя подумала, що їй привиділося, пояснила це нічними мареннями і пішла спати. Незабаром, коли Валя вже почала засинати, почувся легкий стукіт у вікно. Вона підняла голову з подушки… За секунд п’ятнадцять почали стукати й у двері. Валя встала, спантеличена таким пізнім візитом невідомого гостя, підійшла навшпиньки до дверей, притулилася до них вухом – тихо. Вона запитала:
— Хто там?
За дверима пролунав настільки рідний і улюблений голос, що Валя відшатнулася, щоб не впасти, схопилася за одвірок.
— Валя, це я, Ілля, впусти мене, будь ласка. Я дуже скучив і хочу побачити тебе і дітей. Дуже скучив, Валь…
— Ні… – проскулила Валя, задихаючись одночасно від щастя і побожного жаху, – тебе ж немає більше, як ти міг прийти з цвинтаря додому???
— Але я тут, – сказав Ільяс (справжнє мусульманське імʼя чоловіка Валентини), – пусти мене, а якщо не віриш, подивися у вікно.
Валя підбігла до вікна – і справді: там стояв її коханий Ілля, у тому самому одязі, який він завжди носив, і посміхався. Валя вагалася – вона чула розповіді бабусь у селі про нечистих і побоювалася.
— Ну що ж ти, Валюшо? Я так хочу тебе побачити, – просив ласкаво Ілля.
Любов і прихильність до людини затьмарюють усе, зокрема й розум, і почуття самозбереження. Валя відчинила двері. Ілля увійшов і обійняв її з великою ніжністю.
— Іллюшко, Іллюшко мій… – не могла повірити Валя. Він був дуже сумний. хоч і посміхався.
Вони сіли за стіл, і Ілля вийняв із кишені гостинці в паперовому пакеті – він поклав їх на стіл.
— Це дітям, – сказав Ілля, – я їх дуже люблю, але тебе, Валю, я найбільше люблю.
— І я тебе, – відповіла Валя, обливаючись сльозами щастя.
Так і потекла їхня розмова: згадували вони щасливі моменти, а було їх багато, про майбутнє дітей міркували. Валя запитувала його про той світ, але Ілля нічого не говорив розумного, тільки повторював, що погано йому, лежить у могилі, в темряві, і єдине бажання його – це бути поруч із ними, з коханими. Просиділи вони до самої пізньої години, поки на кухню не прийшов старший синочок. Хлопчик побачив, що мама ласкаво розмовляє з кимось невидимим. Він запитав:
— З ким ти, мамо, розмовляєш? Ти скрізь світло увімкнула, я прокинувся від світла, а ти розмовляєш, – він дивився на маму сонно і спантеличено.
— Я? – відповіла Валя з посмішкою, – з татом, ти хіба не бачиш?
Вона поманила його до себе на руки, але синочок не наважувався підійти і ще раз подивився на те місце, де, за словами мами, мав сидіти тато.
— Там немає нікого, – сказав хлопчик, – там нікого немає, а тато лежить у могилі, його немає і ми його поховали.
Валю як окропом обдало. Повернулася вона повільно, як уві сні, до чоловіка – і справді немає нікого. Підійшла вона до дзеркала, що висіло на стіні біля вхідних дверей, подивилася на себе – кошлата, в одній сорочці, боса, бліда…
— Як це ні!!! – крикнула Валя і підлетіла назад до столу, – ось і гостинці він вам приніс, дивись!
Хлопчик подивився на пакетик, розгорнув його і побачив там козячі “кульки”.
— Мамо, це не гостинці, – сказав він злякано і заплакав, – мамо, я боюся!..
Валя обійняла сина, її саму калатало від невідомого, потойбічного, моторошного…
— Лягаємо спати, – прошепотіла Валя, натягнуто посміхнувшись, і погладила хлопчика по голові. Вона знову підійшла до дверей, щоб перевірити, чи замкнене, а там справді було відчинено – гачок висів, відкинутий із петлі. Зачинила Валя двері й лягла спати, сон швидко зморив її.
Нікому не сказала Валя, що до неї приходив Ілля. Але Ілля прийшов і наступного дня, і став ходити щоночі. Щоб не будити дітей, Валя виходила до нього на задній ґанок, стояли вони й розмовляли в темних сінях, а під ранок йшов чоловік, наче танув, і Валя теж укладалася спати.
Одного разу сусідка, у якої була маленьке немовля, не спала, як це часто з нею бувало, а гойдала малюка біля вікна. Побачила вона, як до труби підкотилася біляста куля, розсипалася, а потім вона ж і побачила, як куля вилітає з труби і відлітає через річку в напрямку мусульманського кладовища. Відразу зрозуміла жінка що до чого. Прийшла вона якось вранці до Валі і каже:
— Валю, даремно ти це робиш. Біс тебе плутає, перестань приманювати до нас у село небіжчика.
— Та що ти знати можеш! Тобі невідомо, що таке горе!
Посварилася з нею Валя, прогнала її, а сама задумалася… Того ж дня поїхала в рідне село до батьків по пораду.
— Що це, мамо? Може, я божеволію? Мені за дітей страшно…
Усі родичі зібралися на сімейну раду і вирішили освятити будинок. Покликали з великого села священика й освятили і хату, в якій жила Валя з дітьми, і свою хату теж. Потім намалювали хрестів скрізь, де можна, скріпили все.
— А він же не нашої віри був, а мусульманської, що як у них там свої закони? – задумався батько.
Порадилися вони і з сільським муллою. Вирішили з ним усе і зробили справу: сходив мулла на цвинтар, куди православним вхід був заборонений, і провів якісь свої обряди. Свекруха, дізнавшись, що мулла ходив до могили її сина, розлютилася. Вона вперше за весь час з’явилася з бесідою до своєї невістки.
— Ти за що ж, змія така, Ільяса нашого в могилу до кінця запечатала? Не любила, значить, не милий він тобі був, раз бачити його більше не хочеш! І за це ніколи ми більше не будемо з тобою спілкуватися, а заодно і з дітьми.
— Та ви й так про нас забули! І не Ілля це приходив до мене, а біс.
— Щоб через місяць будинок був вільний. Майно це наше, до шлюбу було побудовано й оформлено. Твого тут нічого немає. Вимітайся разом із дітьми.
Відтоді ні Валя, ні діти – взагалі ніхто ніколи не споріднювався з родиною Іллі, як відрізало. Привид Іллі більше не приходив до неї з тієї ночі. Валя залишила будинок – величезний, добротний, високий і шатровий – і перебралася до своїх батьків разом із дітьми. Вона не стала оскаржувати права дітей на майно. Потім сім’я Іллі дуже довго продавала цей будинок і ніяк не могла продати, а коли продали, то він за деякий час згорів, і слава Богу, що нікого в цей момент усередині не було.
Кілька років Валя прожила з батьками, а потім, за порадою подруг, поїхала шукати щастя в велике місто. Дітей вона залишила під опікою матері. Повернулася Валя тільки через два роки – була вона при надії і мала нового чоловіка. Чоловік її був симпатичним і простим православни хлопцем. Жити вони вирішили у нього на батьківщині, тож Валя забрала дітей із собою. Там вона і залишилася жити.
А ця історія назавжди залишиться в її памʼяті, як щось містичне та не видиме простому людському оку…
