— Забирати додому не стану! Ви їй навіщо сказали? На що сподівалися? Я ж просила — всі новини тільки через мене! А ви що? Не послухалися? Чудово! Тепер вона — ваша проблема!
Валентина вийшла з кабінету лікаря. Гучно грюкнувши дверима, вона незграбно зацокала по холу лікарні підборами чобіт, потім вийшла з лікарні і сіла в припаркований біля входу автомобіль.
З вікна четвертого поверху за нею спостерігали сумні очі, в яких вже не залишилося сліз, щоб омити ту тугу, що навалилася, наче могильна плита.
Марина Вікторівна заплющила очі і спробувала заснути. Уві сні й болю менше, і смутку.
До того ж уві сні вона стала все частіше бачити Оленьку, молодшу донечку, яка, наче сонечко, осяяла останні роки жінки.
Вперше Марина Вікторівна вийшла заміж у двадцять років.
Нареченого знайшли батьки.
Заможна сім’я, високий дохід, можливості.
Марина Вікторівна, як слухняна дочка, змирилася з бажанням батьків. Однак вже через пару місяців стало зрозуміло: в чоловіки їй дістався жорстокий безжалісний чоловік, не здатний ні на любов, ні на доброту, ні на співчуття.
Дівчина замальовувала синці перед походом в університет, а ввечері готова була йти додому найдовшим шляхом, аби не зустрічатися з чоловіком або його батьками, у яких жили молодята.
Через пів року після весілля Марина Вікторівна дізналася, що чекає дитину.
Чоловік на радощах сильно напився і відірвався на молодій дружині так, що свекрусі довелося викликати швидку.
До цього батьки у стосунки молодих не втручалися, вважаючи, що син просто розуму дружину вчить.
Лікар, виявивши численні травми, викликав правоохоронців і умовив Марину Вікторівну написати на чоловіка заяву. Чоловіка покарали, а Марина Вікторівна змогла отримати розлучення.
І хоча вона розуміла, що буде важко, але так було краще, ніж жити в постійному страху перед чоловіком.
Донька, Валя, зʼявилася на світ вже після розлучення. Горласта, наполеглива і на диво схожа на свого батька.
Ця схожість з роками тільки збільшувалася, як не намагалася Марина виховати дочку ніжною, ласкавою і доброю.
Коли Валі було п’ятнадцять, Марина вийшла заміж за свого колегу після нетривалого роману. До цього часу у жінки з донькою вже було своє житло: батьки першого чоловіка, усвідомивши провину сина, відписали невістці квартиру бабусі.
Тому новий чоловік прийшов на все готове, як потім говорила Валя. Та не просто прийшов, а з солідним «приданим»: чоловік привів свою дитину від першого шлюбу, трирічну Олю.
Матір дівчинки віддала Богу, як тільки дівчинка зʼявилася на світ.
Малятко було протилежністю старшої Валі. Ласкава, усміхнена, слухняна… Вона, наче маленьке кошеня, тулилася до батьків і сестри, намагаючись зробити так, щоб її близькі частіше усміхалися.
Після заміжжя Марина Вікторівна вперше повною мірою відчула, що значить — бути мамою дівчинки. Ольга подарувала їй такий шанс.
Рідна дочка, Валя, була жорсткою, грубою, а тому терпіти не могла всяких сентиментів, не любила готувати, лінувалася допомагати матері в домашніх справах.
Жахливо ревнувала матір до Олі, а тому, на зло, пішла зі школи після дев’ятого класу і поїхала в сусіднє місто вступати до училища.
А Оленька з радістю допомагала мамі по дому, любила готувати, щось майструвати з матір’ю. При цьому могла по сто разів на день говорити мамі про свою любов, завалювати її ласкавими словами.
Минуло п’ять років. Валя, яка нещодавно отримала диплом, раптово повернулася додому і оголосила, що буде жити з батьками.
— Речі Ольки прибирай, це моя кімната, — скомандувала дочка, ледве переступивши поріг.
— Валюшо. Ви сестрички. Це ваша спільна кімната тепер. Треба тобі нове ліжко тільки купити.
— Ти мене не зрозуміла? Викидай цю сирітку, куди хочеш! У своєму домі я не збираюся тулитися з цією жебрачкою в одній кімнаті! — з натиском зауважила Валя.
Марина не стала сперечатися з дочкою, тому на кілька років Олі довелося переїхати на диван в кімнаті батьків.
Таке життя було не надто комфортним для всіх мешканців будинку.
Між сестрами спалахували конфлікти, при цьому батьки не знали, на чий бік ставати. Напружене повітря дзвеніло до випускного класу Ольги.
Після закінчення школи молодша дочка поїхала з дому вступати до столичного вузу і додому більше не повернулася.
А отримавши диплом, вона вийшла заміж, влаштувалася на роботу і частенько запрошувала батьків до себе в гості, але сама не їздила.
Тільки на прощанні з батьком вона зізналася Марині Вікторівні, що чула, як її називала Валя, тому поклялася собі не переступати порога цього будинку, одного разу його покинувши.
— Оленько, доню! Та це коли було! Валя не зі зла. Вона молода була, дурненька. Ти приїжджай, я тепер зовсім одна залишилася. Валька собі чоловіка знайшла, переїхала від мене і не заходить навіть.
— Мамо, а переїжджай краще ти до мене! Раз тобі тут одній сумно. У нас місця багато, квартира трикімнатна. Місто велике, знайдемо тобі заняття до душі. Поїдемо, га?
— Не можу, доню! Як я квартиру залишу, та й Валі можу знадобитися.
— Та не потрібна ти їй! Мамо! Ну ти ж сама бачиш, Валька нікого не любить. Поїхали до нас, я за тебе переживати буду. А мені переживати зараз шкідливо… — Оля почервоніла, ніжно посміхнувшись.
— Олюшко, та невже! — ахнула зраділа мати, погладжуючи ледь округлий живіт дочки.
— Тому і кажу: поїхали з нами. Допоможеш мені з малюком.
Але мати не поїхала. Залишилася вдома, переживаючи за квартиру.
Не поїхала і коли відчула, що захворіла. Не поїхала, коли переживала, що стане дочці не допомогою, а тягарем.
Не повідомила Ользі про свою хворобу, коли телефонувала старшій дочці і просила відвезти її в лікарню, оскільки стан зовсім погіршився.
Валя відвезла матір до лікарні, коли стало зовсім зле, і попередила персонал — не говорити матері про те, наскільки все серйозно.
— Все спілкування тільки через мене! — заявила вона. Але лікар не послухав і після розмови з Мариною Вікторівною, зателефонував Валі і попросив забрати матір додому.
— Ви ж розумієте, таких вже не лікують! — сказав він.
— А ви не розумієте, коли вам кажуть не повідомляти пацієнту діагноз?! За балакучість вам бонус: пацієнт, який буде до кінця лежати у вашій лікарні! — крикнула Валя і пішла, навіть не зустрівшись з матір’ю.
Діагноз Марини Вікторівни був очевидний — четверта стадія хвороби, яка оселилася в грудях жінки і дала метастази по всьому організму.
Забрати матір в такому стані додому Валя відмовилася, так само, як і повідомити зведеній сестрі про стан матері.
— Ось ще, не стану я їй говорити! Вона матері навіть не дочка! Так, сирітка безпритульна! Ненавиджу її! Вона матері ніхто, їй не цікаві наші сімейні справи! — пирхнула Валя.
— Валько, Бога побійся! Вона твоя сестра. Нехай приїде, мати хоч попрощається з нею, порадіє наостанок. І матір додому забери, негоже це, одній в казенних стінах в інший світ йти, наче безрідна, — зустрівши Валю в під’їзді, кричала сусідка, яка багато років дружила з Мариною Вікторівною і знала обидві її дочки.
Про діагноз вона дізналася від Марини Вікторівни.
— Вона мені ніхто! І матері теж. Нічого їй тут робити. А за матір’ю догляд потрібен, на який у мене немає ні сил, ні часу, ні грошей.
«Ні бажання» — додала вона про себе.
Сама Марина телефонувати Оленьці боялася. Донька сиділа в декреті з двійнятами, сильно втомлювалася, матері було соромно нав’язуватися зі своїми проблемами.
Вона телефонувала Олі пару разів на тиждень, збираючи всі сили на ці дзвінки.
Найбільшою радістю для неї були фотографії: вона знову і (розповідь для сайту Рідне слово) знову переглядала фото двійнят і шкодувала, що не могла допомогти Ользі з ними…
А так хотілося.
Оленьці зателефонувала сусідка.
Новина стала для Ольги справжнім ударом.
Жінка кинула все і виїхала першим же потягом, щоб не втрачати жодної дорогоцінної хвилини.
— Мамочко! Ти як же? Чому не сказала? — ридала вона, нашвидкуруч збираючи речі. Взявши дітей з собою, незважаючи на їх ніжний вік, вона помчала до матері, щоб провести з нею останні миті.
— Мамо, дивись, твої онуки! Дуже хотіли з бабусею познайомитися! Ось зараз бабусю полікують, і ми всі до нас додому поїдемо! Так, мамочко? Адже тепер ти з нами поїдеш? — Оля намагалася не плакати, усміхаючись матері і дітям.
— Звичайно, Олюшко! Я поїду з вами. І ви мені покажете своє красиве місто, і по парку всі разом погуляємо. Мені стільки треба тобі розповісти, доню!
Марина зібрала всі сили, щоб прожити ще кілька днів і провести їх з дочкою і онуками, а потім тихо піти уві сні зі щасливою усмішкою на обличчі.
Валі Ольга зателефонувала лише раз, щоб повідомити про дату і час похорону.
Але старша, рідна, дочка, дізнавшись, що Ольга примчала в місто, просто на них не прийшла.
Жінка з’явилася тільки на оголошення заповіту, але пішла з порожніми руками. Квартиру Марина Вікторівна заповіла Ользі та її онукам, залишивши дочку ні з чим.
Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Марина Вікторівна?
