Рік тому мені довелося переїхати жити в іншу країну, залишивши буквально все, що я мала, у тому числі й друзів. Період адаптації дався більш-менш легко, але тільки доти, доки я не усвідомила, що залишилася зовсім одна. Я зрозуміла, що незабаром не буде кому навіть вислухати мене.
Також я усвідомила, що ніколи не була комусь життєво потрібна, тобто для всіх з ким я спілкуюся, я просто заповнення порожнього місця у цьому житті. Якщо я зникну, великого горя вони не відчуватимуть. Цю порожнечу і смуток я почала прикривати своїми улюбленими артистами, кажучи, що, крім них, мені ніхто не потрібен.
Сім’я, не розуміючи цього, не підтримує мої інтереси і навіть лає за це. Оскільки я старша дочка із 4 дітей у сім’ї, на мене покладається вся відповідальність у будинку. Завжди всі претензії насамперед спрямовані на мене.
Я не можу точно побачити своє майбутнє, все моє життя валиться прямо в мене на очах. Я відчуваю, що поступово можу просто увійти в депресивний стан, оскільки жодної підтримки на мою адресу не спостерігається. Як мені бути? Я сама вже нічого не маю.
Валентина Василівна Ткачук мешкала на другому поверсі звичайної старої п’ятиповерхівки. Знаєте, з тих затишних будинків,…
На кухні в Оксани вирувало життя. У духовці саме підрум’янювалася домашня піца, щедро посипана тягучим…
Я стою в темному коридорі власної квартири, боязко прислухаючись до звуків. З нашої кухні знову…
Знаєте, що найстрашніше в невеликих містах? Те, що твоє особисте горе рано чи пізно стає…
Оленка поверталася додому з поліклініки, і на душі в неї шкребли коти. Здавалося б, ну…
Знаєте, це таке дивне відчуття — у свої п’ятдесят з хвостиком по-доброму позаздрити власній майбутній…