Рік тому мені довелося переїхати жити в іншу країну, залишивши буквально все, що я мала, у тому числі й друзів. Період адаптації дався більш-менш легко, але тільки доти, доки я не усвідомила, що залишилася зовсім одна. Я зрозуміла, що незабаром не буде кому навіть вислухати мене.
Також я усвідомила, що ніколи не була комусь життєво потрібна, тобто для всіх з ким я спілкуюся, я просто заповнення порожнього місця у цьому житті. Якщо я зникну, великого горя вони не відчуватимуть. Цю порожнечу і смуток я почала прикривати своїми улюбленими артистами, кажучи, що, крім них, мені ніхто не потрібен.
Сім’я, не розуміючи цього, не підтримує мої інтереси і навіть лає за це. Оскільки я старша дочка із 4 дітей у сім’ї, на мене покладається вся відповідальність у будинку. Завжди всі претензії насамперед спрямовані на мене.
Я не можу точно побачити своє майбутнє, все моє життя валиться прямо в мене на очах. Я відчуваю, що поступово можу просто увійти в депресивний стан, оскільки жодної підтримки на мою адресу не спостерігається. Як мені бути? Я сама вже нічого не маю.
— Мамо, Богдан з нами їхати не хоче. На кухні пахло печеною картопелько з свіжим…
У тісній кімнатці пахло теплим молоком і дитячою присипкою, але з коридору все одно тягнуло…
— Павле! Ану виходь, паразите! Я знаю, що ти в неї! Виходь, кому кажу, бо…
— Ну от скажи мені, як так можна? Хіба ж у неї замість серця камінь?…
— Асю, ну хоч би на вихідні приїхала, чи що? Так я вже скучила за…
Мама подзвонила саме тоді, коли Дарина гріла в мікрохвильовці вчорашній борщ. Кришка контейнера запотіла, коридор…