Чужі діти… Кажуть, їх не буває, але як же боляче, коли вони дійсно чужі, а серце рветься до них, як до рідних.
Надія стояла біля хвіртки і дивилася, як стежкою до неї біжить малий Сергійко — син чоловіка, який колись обіцяв кохати її довіку. Він покинув її після семи років шлюбу.
— Йди, — сказала вона йому тоді, ковтаючи гіркі сльози. — Нема чого тобі біля пустоцвіту свій вік марнувати. Хай у тебе з’являться дітки, хай хоч якийсь слід після тебе лишиться.
І він пішов будувати нове життя.
Першим у нього з’явився Сергійко — славний хлопчина, якому вже пішов шостий рік. Ласкавий, наче телятко, а оченята такі ж, як у батька: темні, глибокі, обережні, мов та вода в криниці.
Зачепиш їх словом — і по них ніби брижі йдуть від емоцій: то спалахують, коли Надія пригорне його до себе, то гаснуть, якщо когось іншого першим приголубить. Ревнивець малий.
Згодом Бог дав колишньому й дівчинку, Даринку. Їй щойно рік минув — ну така вже лялечка, такий пиріжечок круглощокий та усміхнений, що Надія так би її й з’їла.
Сидить у матері на руках спокійно, а як Надію в натовпі помітить — одразу рученята тягне й лепече щось своє, ну просто сміх та й годі!
Жінка візьме її, а дитині так добре на тих м’яких і спритних руках, що вона заливається радісним сміхом, ніби її лоскочуть. А Надія відірватися не може від тих небесних оченят, чистих, мов у самого Бога.
Загалом про всіх сільських дітлахів Надія могла розповідати годинами, з таким придихом, ніби це не звичайні дворові шибеники, а якісь рідкісні коштовності.
У кожному вона вміла розгледіти щось особливе, неодмінно хороше.
І таланти бачила там, де інші не помічали, так що навіть рідні матері часом дивувалися — і де та Надя розгледіла неземну красу в тих ластовиннях завбільшки з горошину та в худенькому тільці, на якому кожну кісточку видно?
— Пташенята ви мої, ой пташенята! — гукала вона з подвір’я з якоюось особливою, теплою ласкою. — Скільки б вас не було, а все одно мало! Як не буває забагато свіжого повітря, так і вас, бешкетників, не може бути з надлишком. Ходіть-но до мене, голуб’ята!
І зліталися ті «пташенята» до неї у двір, усмішки до вух, волосся вітром розвіяне.
Бувало, вийде Надія на вулицю, а навколо неї вже зграйка в’ється, як горобці на крихти.
— Тітко Надю, а тітко Надю! — пищать. — А куди ми сьогодні підемо?
А Надія руки в боки візьме, та так хитро підморгне:
— А от, голубчики, нині до лісу гайнемо! По суниці. А хто лінуватиметься — того лісовик забере! Тож беріть кошики, будемо повні збирати!
Дітвора, звісно, знала, що ніякий лісовик їх не зачепить — тьотя Надя ж не дасть! — але для порядку трохи стихала.
А як вона казки розказувала — заслухаєшся! Сяде на ґанку, сьорбне чаю з варенням і почне:
— Жили-були дід та баба, та не прості, а хитрі…
І пішло-поїхало! Малеча роти порозкриває, а найменший, Василько-сопунець, від захвату аж із лави гепнеться.
Ще любили її за те, що з ярмарку завжди гостинці привозила.
Кому медяник, кому свищик розмальований — та не просто так, а за діло!
— Ану, Петрику, — гукне, — станцюй-но козачка, як минулого разу! А то мій свищик дістанеться тому, хто найвеселіший!
І Петрик, ясна річ, такі викрутаси виробляє, поки сам у траву не впаде. Надія регоче і віддає йому заслужену нагороду — хоч вуха потім усім затикай!
Так і жила вона — без власних дітей, зате з усім селом упереміш.
Удома всі стіни були завішані дитячими малюнками, полиці заставлені звірятками із шишок та жолудів. Усе берегла, все було їй дорожче за найвищі багатства.
Та й малечі хіба багато треба? Вони ж як ті кошенята — де погладять, туди й біжать.
А вже найулюбленішою розвагою в дітей було — Надіїну корову зустрічати! Тільки-но сонце до заходу хилиться, а череда з пасовища тягнеться, так біля її двору вже галас стоїть — ніби ярмарок зібрався.
— Тьотю Надю! А ми вже з чашками! — кричать хлопчаки, завзято дриґаючи босими п’ятами й брязкаючи посудом.
— І я! І я! — підхоплюють дівчатка, намагаючись протиснутися вперед, ніби від цього молоко солодшим стане.
Надія тільки посміюється, підтикає поділ спідниці та й гукає:
— Ану, бігуни мої, за мною! Та дивіться, Зірку не сполохайте, а то замість молока — рогами пригостить!
І вся ватага з вереском мчить за нею до околиці, де вже чути брязкіт дзвіночків — то Зірка, Надійна годувальниця, додому повертається.
Матері, звісно, часом бурчали:
— І чого ви до неї товчетеся? Хіба вдома молока не вистачає?
— У тьоті Наді солодше! — хором відповідали діти.
Надія, почувши таке, тільки головою хитала:
— Ох і хитруни ж ви!
Але не сварилася. Навпаки — доїла Зірку прямо при дітях, а потім кожному наливала в чашку парного молока, ще й скибку хліба з сіллю давала прикусити.
А потім усі разом сиділи на призьбі, пили те молоко й дивилися, як сонце за ліс ховається. З одного боку тулиться до неї капловухий Сергійко, з іншого — руда Ганнуся.
І здавалося, що немає у світі нічого смачнішого за цей вечір. Бо в Надії все було — з душею.
Якось надвечір стояла Надія з жінками біля двору, чекали на череду, теревенили про сільські новини. Зазвичай весела й говірка, Надія раптом притихла, сіла на повалене дерево, очі опустила.
— Ой, дівчата… Оце днями недобре зі мною трапилося, ох недобре, — промовила раптом таким глухим голосом, що навіть найбалакучіші змовкли.
Жінки жваво її обступили:
— Кажи вже, що там?
Надія важко зітхнула, пом’яла в руках краєчок квітчастої спідниці й почала:
— Пішла я позавчора на річку білизна прати. Тільки-но виварку на кладку поставила, за сорочку взялася — дивлюся, пливе потопельниця. Прямо до мене…
Жінки аж завмерли.
— Придивилася — дівча років десяти. В одному блакитному сарафанчику, волосся все в баговинні, ручки синюшні… А очі, дівчата, великі такі, як у ляльки, і відкриті — прямо на мене дивляться!
— Господи, помилуй! — почали хреститися сусідки. — Ну а ти що? Витягла дитину?
— Та де там! — замахала руками Надія.
— Взяла палицю та й відштовхнула подалі, щоб за течією йшла! Нащо воно мені здалося? Зараз набіжить поліція, дільничний — що, як та чому? Ні вже, хай інші розбираються, мені свого клопоту вистачає!
Замовкла трохи, а тоді стиха додала:
— Та й ніколи було думати. Якось інстинктивно відштовхнула… Злякалася я дуже.
Жінки перезирнулися.
— Треба було б усе-таки заявити… Батьки ж, мабуть, шукають дитину. Поховати б по-людськи…
— Та може, вже й знайшли. А я розгубилася, ну не у воду ж мені за нею лізти було?
Тут тітка Катерина не витримала:
— Отакої! А я думала, ти в нас найдобріша…
Надія тільки плечима знизала:
— Добра-то добра, та не до дурості. Живого б рятувала — інша справа. А мертвого на свою голову?
Посиділи мовчки. І раптом Надія тихо-тихо затягла:
«Тіло пливе, за каміння чіпляється,
Мертві дивляться очі…
Білі руки на хвилях гойдаються,
Гілля вплелося дівоче…»
— І все-таки, Надіє, не по-християнськи ти вчинила, — сказала одна з жінок, потираючи руки від морозу по шкірі.
— А це ж іще не все, жіночки, — продовжила Надія, ніби й не почувши зауваження. Вона дістала з кишені клаптик блакитної тканини.
— Пішла я вчора в хлів Зірку доїти. Дітлашня, як завжди, поріг обсіла, чашки тягнуть…
Голос її здригнувся:
— Розливаю я молоко, коли бачу — поміж дітей дівчинка стоїть. Оката така, у блакитному сарафанчику. А сама — ніби з-під землі виросла! Не наша!
Жінки затамували подих.
— Питаю: «Ти чия будеш?». А вона як засміється! Зубки дрібні, білі, а оченята… оченята так цвяхами в мене і вп’ялися! Кажу їй: «Стривай-но, а чи не ти та сама…». А вона шмиг між дітей — і нема! Тільки оцей клаптик на порозі лишився. Точнісінько такий, як у тієї… з річки.
— Господи, спаси і збережи! — заголосили жінки. — Нащо ти нам таке проти ночі розказуєш! Хай Бог милує!
Тут якраз і череда підійшла. Розмову зам’яли, розійшлися по дворах.
Але після того випадку діти стали помічати — частенько тітка Надя до річки ходить.
Стоїть, на воду дивиться. Дістане синій клаптик, зітхне, сльозу змахне…
Тижня не минуло, як сталося в селі горе — не вийшла Надія зустрічати свою Зірку. Знайшли її в джерелі, де питну воду брали. А там же мілко — курці по коліно!
Лежала обличчям у воді, руки розкинувши, ніби птах у польоті. Чи то оступилася, чи підштовхнув хто… А може, сама потягнулася до того, що на дні мерехтіло.
Ховали Надію всім селом.
Найбільше дітлахи плакали — немає більше їхньої казкарки, розрадниці. Хто їм тепер парного молока наллє? Хто свищиком за танець нагородить?
І стояла серед людей одна дівчинка — в блакитному сарафанчику, мокрому по самому подолу. Не плакала, тільки дивилася круглими очима то на труну, то на річку.
Питали, чия вона, — не обізвалася. А як почали труну опускати — дивись, а дівчинки й слід пролов. Тільки калюжка на краю могили лишилася.
Відтоді дітвора до джерела сама не ходить. А якщо й наберуться сміливості, то кинуть у воду окраєць хліба: «На, тьотю Надю, поїж…».
І здається їм часом, що в глибині майне щось блакитне — чи то клаптик тканини, чи то чиїсь очі.
Іноді життя ставить перед нами непрості випробування, сплітаючи людські долі з такою містичною невідворотністю, що залишається лише дивуватися силі невидимих законів. Кожен наш вчинок, навіть продиктований раптовим страхом чи розгубленістю, здатен залишити глибокий слід не лише у світі навколо, а й у власній душі.
Цікаво, чи завжди ми здатні почути голос совісті в ту коротку мить, коли страх бере гору над людяністю?
