Розповім трохи про своє фермерське життя. Так, гроші є, але працювати заради них доводиться дуже багато — це вам не дача.
Хоча ми працюємо, напевно, вже давно не заради грошей. А за інерцією просто не можемо інакше.
Сьогодні знову зателефонував брат. Він у мене начальник транспортного цеху і сказав, що два «Камази» з тих, що залишили на вулиці, сьогодні вранці не завелися. Господи, а це тільки заморозки в мінус п’ять, не більше, що ж буде взимку?
Ну до біса цю техніку, хай навіть нову, зі зберігання, хай навіть за копійки — двадцять тисяч доларів за вантажівку. Говорив мені чоловік, що треба було ті «Вольво» чотиривісні брати.
Шістдесят тисяч зелених за штуку, але безвідмовні. На той момент вже почалися перші заморозки, а в нас ще як мінімум тисяча тонн цукрових буряків у ґрунті.
Коли все встигнути? Гаразд, не вперше, минулого року ще гірше було – перший сніг у вересні випав, але впоралися.
Або ситуація, коли було потрібно поїхати на сільгоспярмарку, чоловік там два дні сидів із нашим цукром та овочами — представляє наш агрохолдинг. Додому заскочити б, переодягнутися, зробити макіяж хоча б.
Колись до столиці сотню кілометрів пиляти, встигнути б. Там тоді був високопосадовець сільського господарства та інші кровопивці, треба було поговорити у напівформальній обстановці — вирішити кілька питань, тож макіяж треба було навести.
Ні, додому не встигнути, нічого — на виставці підмалюватися чи в пробці. Поки до столиці в’їдеш, десять разів встигнеш намалюватися.
Це ще спокійний день. Така круговерть і займає більшу частину життя. Забуваю, що я жінка.
Руки огрубілі, як у будь-якого сільського мешканця. Не важливо, що у нас із чоловіком у володінні агрофірма із багатомільйонним обігом.
Працюємо ми від зорі до зорі без вихідних і це не перекладання папірців в офісі. Точніше, не тільки перекладання.
Мчу по трасі 100 км/год, мій Прадо може набагато швидше, але страшно – не заточений він для швидкості, гума під бездоріжжя, я, на відміну від столичних штучок, джип використовую за прямим призначенням.
Чоловік на виставці особисто продає цукор мішками із вантажівки. Робітників, виявляється, часто відпускає на обід. Ну що ж, допоможу.
Вдвох якось легше стягувати п’ятдесятикілограмовий мішок із кузова.
Просто уявіть, жінка вдягла брендові чобітки, сумочка дорога. Одразу виникають діалоги на кшталт: «Дівчинко, що ти забула серед поросят та картоплі? Цукор? Мішок? З глузду з’їхати! Навіщо він тобі на Печерську? Ах, будинок у вас в елітному районі. Зрозуміло. А що, мужиків немає? Економка впала, доводиться все робити самій? Бідолашна, я тебе розумію.
Ось хлопці по обіді підійшли, вони донесуть тобі мішок до машини. Така невдача, чобітки забруднила.
Звичайно, я знаю, скільки вони коштують – дві штуки зелених. Що ж ти на сільгоспярмарку поперлася в них за мішком цукру? Економна ти наша. У таких чобітках тільки прогулюватися по ресторанах».
Чи я знаю, де це? Звісно, це Вестмінстер, центр Лондона. Звідки знаю?
Та нас, селян, туди із сільгосптехнікуму на екскурсії возили. Нема чого дивитися на мене такими круглими очима.
Стоїмо з чоловіком, п’ємо дешеву каву з паперових стаканчиків — іншої на ярмарку немає.
Кажу чоловіку: «Щось ми з тобою давно в Лондоні не були?».
Чоловік сміється, каже, що вже забув, коли були останній раз, напевно, років п’ять тому – треба було б освіжити спогади.
Потрібно. Тільки буряки приберемо – тисяча тонн – це на тиждень роботи. І можна розважитись. Я вже справді забула, як виглядає Пікаділлі.
