Увійшовши до свого будинку з двору, Клавдія втомлено опустилася на диван у кімнаті, і як завжди подивилася на стіну, де в рамці висіла фотографія чоловіка Матвія. Їй скоро шістдесят, живе одна у великому будинку, син із сім’єю далеко, він військовий і відвідують її рідко.
Полола грядки на городі, хоч і живе сама, але сама працює на городі, не запускає землю, хазяйновита вона. Вечорами сидить на самоті, особливо довгі зимові вечори, щоправда сусідка Віра часто забігає, тоді чаюють, у Клавдії старовинний самовар. Діляться своїми спогадами.
— Клавдіє, а чому ти одна, така величезна хата, могла б чоловіка якогось до хати покликати, – Віра в сусідах живе з чоловіком років п’ятнадцять, хату купили, і не знала вона історії Клавдії.
— Так були мужики, але не так усе просто, – вирішила розповісти вона.
Клавдія все життя живе в цьому великому селі. Сім’я в них була велика, мати виховувала одна чотирьох дітей. Коли Клаві було десять років, батько покинув їх і поїхав у райцентр до іншої жінки. Більше вони ніколи не бачили його.
Клава була найстаршою, окрім неї ще двоє братів близнюків і маленька сестричка. Односельці радили матері:
— Подай у розшук, нехай знайдуть твого втікача.
— А навіщо його шукати, раз він нас кинув, значить не потрібні ми йому. Хіба він не розуміє, як мені одній важко. Не буду я його шукати, Бог із ним, – відповідала мати.
Мати була доброю і працьовитою, жили дружно, працювала вона на птахофабриці. Своїм працівникам там продавали подешевше нестандартні яйця і курей ледве живих, які вже знесли належну кількість яєць. Тож суп завжди їли курячий, смачний.
Клавдія залишалася за господиню, мати цілий день на роботі. Прибігала зі школи, швидко робила уроки, наглядала за молодшими, уроки в них перевіряла. Прибирала в хаті, влітку грядки полола, близнюки носили воду поливати город. Діти в селі дорослішають рано. Ось і Клавдія швидко подорослішала, перетворилася на симпатичну дівчину, дуже схожу на батька, з таким самим кучерявим волоссям. Мати часто, дивлячись на її кучері, казала:
— Ех Клавко, овеча ти голова…
Після школи залишилася в селі, пішла працювати з матір’ю на птахофабрику. Подобалася вона хлопцям, поглядали, у клубі вона ніколи не підпирала стінку, завжди запрошували танцювати. Але не було такого хлопця, до якого лежала б у неї душа. Їй було сімнадцять, коли посватався до неї Матвій. Він її кохав, і в селі про це всі знали.
З хорошої сім’ї був Матвій, єдиний і пізній син у батьків. Вони вже були на пенсії, а він працював у колгоспі, був старший за Клаву на три роки. Жили вони на відшибі за селом, батько тримав пасіку, мед завжди в них, та й продавав він його в сусідні села і в райцентр возив. Сім’я була не бідна, велике господарство. Батько Матвія тому й побудував свою хату ближче до лісу на відшибі, щоб бджолам було привільно і не так би турбували односельців.
Якось проводжав Матвій Клаву з клубу і зізнався:
— Подобаєшся ти мені, або навіть люблю тебе міцно, про тебе тільки й думаю. Сватів я до тебе зашлю, добре?
До Матвія вона ставилася байдуже і заміж за нього не збиралася. Був він не гірший і не кращий за інших, звичайний, спокійний і мовчазний. Не лаявся при ній, не пив і навіть не палив, як інші, і тихо любив її. А Клава була дівчина моторна й бойова, і такі ж хлопці їй подобалися, відчайдушні, хоча поки що на серці нікого не було.
Клавдія тоді тільки посміхнулася, промовчала, але матері сказала:
— Мамо, Матвій до мене хоче свататися, любить мене, так і сказав. А я його не люблю, нічого не відчуваю до нього, хлопець і хлопець, серце моє не хвилюється. Та й рано, напевно, ще мені.
Мати зраділа:
— Доню, кращого чоловіка тобі не знайти. Хочеш на коліна перед тобою встану, виходь за нього, виходь за заради Бога, хоч тебе прилаштуємо, адже в мене ще троє, крім тебе. Та й сім’я в них хороша.
Умовила доньку мати, дала згоду Матвію вона. Але цілком серйозно подумала:
— Поживу з ним рік, виповниться вісімнадцять, поїду до райцентру, там знайду своє кохання.
У матері грошей на весілля не було, і про це сказала сватам:
— Може обійдемося без весілля? – але ті наполягли.
— Матвій у нас єдиний син, ми на себе візьмемо всі витрати.
Повезли Клавдію в місто, купили білу сукню, фату і білі туфлі, навіть спідню білизну купили. Вона була дуже рада, такої білизни ніколи не носила. Ось тоді вперше й подивилася вона на Матвія з вдячністю та любов’ю.
Розписали їх у сільраді, і всі гості прийшли в хату до батьків Матвія. Клавдія, коли переступила поріг хати й побачила накриті столи, навіть трохи була ошелешена. Усього було багато, а гості зраділи, коли побачили багато напоїв на столі. Господарі самі не пили і Матвій теж, але гості пили і веселилися, а мати Клавдії плакала від радості. Озиралася на всі боки й думала:
— У який дім потрапила моя донька. На вікнах тюлеві фіранки, штори гарні, трюмо ледве не до стелі, меблі гарні, все гарно й добротно, Посуд гарний і дорогий.
Після весілля почалося сімейне життя Клавдії. Їй пощастило. Матвій з неї пилинки здував, свекри добре ставилися і намагалися, як і вона, догодити їй. У домі тиша і спокій, батьки не скандальні, все чинно і благородно. Чистота була в домі ідеальна, свекруха завжди повторювала:
— Ось наречена, будинок потрібно утримувати в чистоті, де чисто, там немає хвороб.
Трудилися всі багато, свекруха по дому, Клавдія працювала на птахофабриці, чоловік у колгоспі. До господарства, до худоби Клавдію не підпускали, там працювали свекор і Матвій.
Вранці Клавдія йшла на роботу, вставала рано, хотіла допомогти свекрусі, а вона вже поралася на кухні, насмажить млинців чи оладок зі сметаною або з медом, а невістці наливала склянку вершків, щоб була в неї сила, щоб міцною була. Але через півроку глянула якось на себе Клавдія в дзеркало уважно, а на неї дивиться пишна красуня – кров із молоком. Вона підросла, і погладшала. Тільки кучері залишилися такі ж самі.
Минув рік заміжжя, другий пішов. Клавдія вже й забула, що обіцяла сама собі виїхати в місто. Добре жили з чоловіком, любили її всі. А тут ще зрозуміла, що чекає дитину. Свекри від щастя були на сьомому небі, а про чоловіка й говорити не доводиться. Неначе, як раніше, любити і жаліти став її.
До появи дитини залишалося місяці три, коли в них сталося нещастя. Матвія і ще двох чоловіків відправили до райцентру за якоюсь залізною і важкою установкою для ферми. Коли вже їхали назад, Матвій сидів у кабіні поруч із водієм, а ті мужики нагорі в кузові. Була рання весна, і сильна ожеледиця, машину на мосту занесло, і вона звалилася з висоти в глибокий ліг. Мужики встигли вистрибнути, а Матвій з водієм загинули на місці. Ця важка установка придавила їх.
Горе прийшло в дім Матвія. Клавдія сама не своя, і чомусь раптом увесь час у пам’яті виринало, що хотіла поїхати від Матвія через рік, а вийшло, що пішов він. Після похорону сина свекруха злягла й не змогла прийти до тями, все тужила за ним, і її теж поховали поруч із сином. Залишилися в будинку Клавдія зі свекром удвох. Шкодував він невістку, допомагав у всьому. Зʼявився син, тільки рік і радів свекор онукові, а потім раптово його не стало, серце підвело.
Залишилася Клавдія одна в хаті. Мати й брати приходили й допомагали. Довелося продати пасіку свекра, не знала вона, як поводитися з бджолами, продала худобу, залишила корову, та курей.
— Куди мені одній із сином, не потягну я без чоловіка, – сумувала вона.
Віддала матері половину грошей, потрібно було дітей одягати до школи, та й так, важко жилося матері одній із трьома дітьми.
Минуло два роки, і раптом посватався до Клавдії місцевий Миколай. Не подобався він їй, відмовила. А через деякий час прийшов інший – Сергій. Прийняла вона його. Прожили місяці два, Сергій працював у колгоспі трактористом, приходив додому вічно брудний, не мився, і не переодягався:
— Сергію, переодягнися в чисте, мазутом від тебе несе, та й на дивані чисто постелено, – робила зауваження вона йому, але він таким був за натурою, ледарем і нечупарою.
По господарству нічого не робив, навіть у сараї не хотів у корови чистити. На кожне зауваження Клавдії огризався, лаявся, обзивав її. Не витерпіла вона і сказала вранці:
— Увечері після роботи сюди не повертайся, речей у тебе мало, зберу, потім забереш. Не хочу більше з тобою жити.
Звісно багато чого вислухала вона від Сергія, але не прийшов він, а вона зітхнула вільно. Прибрала після нього в хаті, все вимила. Звісно, хотілося Клавдії кохання, ще молода і сподівалася, що зустріне нормального мужика і буде ще в неї сім’я. Мужики до неї липли, зліталися, як на мед, дехто бачив її добротний і великий дім, вважав її багатою вдовою. Іншим вона подобалася, як жінка. Красива була. Один, інший і третій були в її житті, але щоразу вона порівнювала їх із Матвієм.
— Хіба міг мій Матвій мене образити, або руку підняти, або відмовити в чомусь. Ніколи. Ех, Клавко, овеча ти голова, тоді нічого не розуміла, – часто думала вона.
Так і минула її молодість, син після школи поїхав учитися, з дитинства мріяв бути військовим і здійснив свою мрію. Коли виповнилося Клавдії п’ятдесят років, дістала вона з комода портрет Матвія в рамці, повісила на стіну на видне місце.
— Ось мій нелюбимий чоловік. А краще за нього немає мужиків і не буде. Виявляється, Матвій і був моїм найулюбленішим. З ним я була щаслива і, як за кам’яною стіною. Шкода, рано залишив він мене. Як би добре ми жили зараз, – думала наодинці із собою.
Віра уважно і з сумом слухала сусідку.
— Такі справи, Вірочка, я ж розмовляю з Матвієм, розповідаю йому про все, а він посміхається, ділюся труднощами і печалями, іноді поплачу. І знаєш, легше стає, усе ніби влаштовується на мою користь. Наче він чує мене і допомагає. Матвій був єдиний мій чоловік, справжній і люблячий. Тільки пізно я зрозуміла, кохання-то в мене було і вже не потрібно його шукати, воно в домі нашому жило.
