— Триста сорок вісім гривень. Скинь мені на «Моно». Номер ти знаєш.
Віктор постукав засмальцьованим пальцем по чеку з «АТБ». Папірець, зім’ятий і вологий, лежав прямо посеред столу, поруч із тарілкою, де хололи макарони по-флотськи.
Я завмерла з виделкою в руці. У роті пересохло так, що язик прилип до піднебіння. Захотілося пити. Сильно, до запаморочення. Я потягнулася до графина, налила води.
Руки не тремтіли, ні. Вони просто стали дерев’яними.
— Вітю, ти що це?
Я зробила ковток. Вода була тепла, несмачна, віддавала хлоркою.
— Ми ж двадцять п’ять років разом живемо. У нас же завжди гроші в тумбочці спільні були. Ти що, десь головою вдарився?
Чоловік акуратно розгладив чек. Він завжди був педантичним, але зараз це виглядало якось лячно.
— Ніхто нічим не вдарявся, Галю. Час зараз такий. Складний. Ціни ростуть, світло дорожчає, пальне теж. Я тут порахував… неефективно ми витрачаємо. Ти вічно набереш якоїсь дурниці: то йогурти ці свої модні, то засіб для підлоги за двісті гривень. А я гарую. Я хочу бачити, куди йдуть мої кревні.
Він підчепив виделкою макаронину. Прожував. Скривився.
— М’яса мало. Знову фарш по акції взяла? Одне слово, так. З першого числа — бюджет роздільний. Комуналку ділимо навпіл. Продукти — кожен собі. Порошок пральний, мило — теж. Я не наймався тебе годувати, ти працюєш, пенсія не за горами. Годі на шиї сидіти.
Я дивилася на нього. На його лисину, що блищала під кухонною лампою. На пляму від кетчупу на домашній майці. На цей нещасний чек. Триста сорок вісім гривень.
Це він купив хліб, молоко, десяток яєць і пачку свого улюбленого печива «До кави». Яке сам же зараз і з’їсть перед телевізором.
— На шиї, кажеш?
Я встала. Стілець противно скрипнув по лінолеуму. В правому боці кольнуло. Нерви.
— Я отримую двадцять дві тисячі. Ти — двадцять вісім. Я готую, перу, прибираю, прасую твої сорочки. Це що, безкоштовно?
— Це жіночий обов’язок! — Віктор навіть не поперхнувся. — Не перекручуй. Он у Сергія дружина взагалі все сама тягне, і нічого. Коротше. Гроші переказуй. І звикай. Я на машину збираю. Мені «Дастер» треба оновити, поки ціни в космос не полетіли.
Я мовчки взяла телефон. Зайшла в додаток. Переказала йому 348 гривень. Телефон Віктора пікнув. Він задоволено хмикнув, перевіряючи баланс.
— От і розумниця. Порядок має бути.
У той вечір я не доїла. Шматок у горло не ліз. Пішла у ванну. Там гула стара пралка, яка вічно стрибала при віджимі. На підлозі валялася його шкарпетка.
Одна. Другу він вічно губив десь під диваном. Я нахилилася, підняла цю жорстку, несвіжу шкарпетку. І викинула її у відро для сміття. Роздільний бюджет? Добре, Вітю. Буде тобі роздільний.
Холодильник як державний кордон
Перший тиждень минув у якомусь сюрреалізмі. Віктор виділив собі полицю в холодильнику. Верхню.
— Сюди не лізь, — заявив він, виставляючи в ряд баночки з пінним і поклав ковбасу. — Це моє.
Я знизала плечима. Після роботи зайшла в «Сільпо». Купила собі червоної риби. Трохи, грамів двісті. Хорошого сиру, овочів. Пляшку сухого ігристого. Прийшла додому.
Вітя сидів на кухні, жував порожні пельмені. Найдешевші, з тих, що на смак як мокрий картон. Побачивши мої покупки, він смикнув носом.
— Ого. Шикуємо? Звідки гроші?
— З зарплати, Вітю. Бюджет же роздільний. Я собі ні в чому не відмовляю.
Я нарізала рибу. Гарно розклала на тарілці. Налила напій. Сіла навпроти. Віктор ковтнув слину. Він любив рибу. Але його «бюджет» передбачав жорстку економію заради машини.
— Дай шматочок, — буркнув він, простягаючи виделку.
Я відсунула тарілку. Спокійно так. Без зайвих рухів.
— Стоп. Це куплено за мої гроші. Чек показати? Риба — триста гривень. Сир — двісті. Хочеш шматочок? Переказуй сотку. За собівартістю.
Очі в нього стали круглими.
— Ти… Ти з чоловіком торгуєшся? Галю, ти зовсім совість втратила? Я ж по-людськи попросив!
— А я по-людськи відповіла. Ти ж хотів порядку? Ось він, порядок. Дурняк скінчився.
Він зірвався. Кинув виделку в мийку (брудну, звісно) і пішов у залу дивитися новини. Гучність ввімкнув так, що стіни затремтіли.
Я спокійно доїла. Помила свою тарілку. Його ж тарілка з присохлими залишками тіста так і залишилася киснути в раковині. Раніше я б помила. На автоматі. Тепер — ні.
Я повісила на кухні графік чергувань.
Понеділок, середа, п’ятниця — прибирає він. Вівторок, четвер, субота — я.
У середу він, звісно, нічого не прибрав. Крихти на столі прилипли до клейонки. В мийці — гора. Смітник тхне так, що очі виїдає.
Я прийшла з роботи, затиснула ніс. Зайшла у свою кімнату (я переїхала в спальню сина, який давно живе окремо), зачинилася й замовила піцу. Нехай усе заросте брудом. Принципово пальцем не поворухну.
До кінця другого тижня Віктор став схожий на побитого собаку. Сорочки непрасовані. Він намагався сам щось там прасувати, але спалив комірець на улюбленій блакитній сорочці.
Ходив тепер у светрі, бо пральний порошок у нас теж став «роздільним», а свій купити він забув.
Їв він казна-що. Мівіну, бутерброди з дешевою шинкою. Шлунок у нього слабкий. Почав скаржитися на печію. Ковтав соду ложками. Я дивилася на це з холодним зацікавленням.
Як вчений на піддослідного щура. Чи було жаль? Ні. Всередині все вигоріло.
Двадцять п’ять років я була «зручною». «Галочко, подай», «Галочко, принеси». А виявилося, я просто безкоштовна прислуга з функцією банкомата.
У п’ятницю ввечері він прийшов пізно. Злий. На вулиці була гидка листопадова мряка. Віктор топтався в передпокої, стягуючи мокрі черевики. Один шнурок порвався, він вилаявся. Зайшов на кухню. Я пила чай.
— Галю, — голос у нього був якийсь такий… підлесливий. Недобрий голос. — Слухай, тут справа така. Мені завтра до мами треба, в село. Дах підлатати просила.
— Ну треба, то треба. Їдь. Я тут до чого?
— Та розумієш… Зарплата тільки у вівторок. А бак порожній. Лампочка горить уже другий день. Мені б до заправки й назад. Ти ж знаєш, машина їсть як не в себе.
Він почесав носа. Вірна ознака, що бреше або сильно нервує.
— Дай тисячу гривень. Я у вівторок віддам. Чесне слово.
Я поставила горнятко на стіл. В вухах зашуміло. Кров прилила до обличчя.
— Дати тобі грошей? На бензин?
— Ну так. У борг же! Я ж не прошу подарувати.
— Вітю, — я говорила дуже тихо. — А ти нічого не переплутав? Ми ж економимо. У нас бюджети різні. Ти на машину збираєш. Ось і бери зі своєї скарбнички.
— Не можу! — вигукнув він. — Гроші на депозиті, там відсотки згорять, якщо зніму! Галю, ну будь людиною! Матері ж треба допомогти!
— Матері треба — ти й допомагай. А в мене грошей немає.
— Як немає? — Він витріщив очі. — Ти ж аванс отримала вчора! Я бачив повідомлення, телефон на столі лежав!
Ах, він ще й телефон мій перевіряє. Я встала. Підійшла до нього впритул. Від нього пахло вологою і старим тютюном.
— Гроші є. Але не для тебе. Я сьогодні купила абонемент у басейн. І записалася на масаж. Спина, знаєш, болить. Від готування та прибирання за двадцять років.
— Ти… ти просто змія! — Віктор почервонів, жилка на скроні здулася. — Я до матері їду! Свята справа! А ти розкошуєш! Я тобі ці копійки пригадаю!
— Пригадай. А заодно згадай, хто тобі, «годувальнику», на зимову гуму минулого року додавав. Хто кредит за твій спінінг закривав. Хто тобі зуби лікував, коли ти вив від болю. Все я. Зі «спільного» гаманця. А тепер — усе. Лавочка зачинилася. Йди пішки. Корисно для здоров’я.
Він вилетів із кухні. У передпокої щось гуркнуло — здається, він штовхнув тумбочку. Двері грюкнули так, що зі стелі посипалася побілка.
Вільна людина
Я залишилася сидіти в тиші. Тільки холодильник гудів. На душі було гидко. Ніби в бруді вивалялася. Але страху не було. Було чітке розуміння: це кінець.
Я взяла телефон. Зайшла на сайт, через портал подала заявку на розірвання шлюбу. Оплатила мито не вагаючись. Це була найприємніша витрата за останній місяць.
За годину Віктор повернувся. Мабуть, сусіди грошей не дали. Він пройшов у кімнату, мовчки ліг на диван і відвернувся до стіни. Я заглянула до нього.
— Вітю.
— Чого тобі? — буркнув він у спинку дивана.
— Я на розлучення подала. Через місяць нас розведуть. Квартира моя, мені від батьків дісталася, ти знаєш. Тож підшукуй собі варіанти.
Він різко сів. Обличчя сіре, пом’яте.
— Ти жартуєш? Через тисячу гривень? Галю, ну перебісилися й годі… Нумо нормально поговоримо.
— Не через тисячу, Вітю. А через те, що ти мене за людину не вважаєш. Ти ж хотів незалежності? Вітаю. Ти тепер абсолютно вільний.
Я зачинила двері у свою кімнату. Клацнув замок. Вперше за багато років я лягала спати, не думаючи про те, що треба розморозити м’ясо на завтра, попрасувати йому штани чи знайти пару до шкарпетки.
За вікном було тихо й темно — жодних гучних голосів, лише спокійне нічне небо, яке більше не лякало невідомістю.
Я думала про те, яку шапочку купити для басейну. Сині або червону? Мабуть, червону. Яскраву. Життя ж тільки починається.
Ось такою історією з нами поділилася Галина. Коли людина починає вимірювати стосунки копійками, вона часто втрачає те, що не купиш за жодні мільйони — повагу, затишок і близьку душу.
А як би ви вчинили на місці Галини? Чи варто було дати чоловікові ще один шанс і спробувати «перевиховати» його, чи такий крок із чеком — це вже остаточна крапка, після якої шляху назад немає?
