Рита з нетерпінням поглядала на годинник, чекаючи, коли ж нарешті закінчиться цей довгий робочий день.
Стрілки годинника, наче навмисне, повзли дуже повільно, ніби випробовували терпіння молодої жінки, яка мріяла скоріше опинитися вдома, у колі своїх рідних.
— Риточко, ну чого ти крутишся, як дзиґа? — з легким невдоволенням у голосі запитала її колега Діанка, що сиділа за сусіднім столом і милувалася своїм відображенням у маленькому дзеркальці.
– Клієнтів вже все одно не буде, робочий день добігає кінця.
— Отож-бо й воно, — відмахнулася Рита, — клієнтів немає, а до кінця роботи ще цілих пів години.
Ну й який сенс тут просиджувати штани? Я б уже давно встигла й діток із садочка забрати, і продуктів на вечерю купити, і щось смачненьке приготувати.
Діанка дзвінко розсміялася й відклала своє дзеркальце.
— А я думала, що ти на роботі від усього цього відпочиваєш, як на курорті. Цілих пів години вільного часу! Посидь у телефоні, подивися, що у світі коїться, почитай новини.
— Мені це не до душі, — озвалася Рита, — мене більше турбує те, що вдома відбувається. Через ці безглузді тридцять хвилин я останньою забираю свого Олексійка з групи. А він же такий чутливий, потім весь вечір ходить сумний, думає, що я навмисне його останнім забираю, бо зовсім за ним не сумую.
— Коли в мене будуть дітки, — з розумним виглядом відповіла Діанка, — у мене обов’язково будуть гроші на хорошу няню, яка забиратиме моїх малят із садочка. І гулятиме з ними, і казки на ніч читатиме.
Рита лише пирхнула й закотила очі: нехай Діанка спочатку знайде собі такого чоловіка, від якого не страшно буде й діток мати, і який потім даватиме їй гроші на ту саму чарівну Мері Поппінс, дбайливу й готову сидіти з чужими дітьми до самого вечора, поки мама не забере.
Зарплати звичайної банківської операторки навряд чи вистачить Діанці на здійснення всіх її мрій.
— Ти для початку знайди батька дітям, а потім вже й розмірковуй, — сказала Рита й знову кинула погляд на годинник, її терпіння було на межі.
Діана ображено замовкла, надула губки.
Ще б пак, їй вже за тридцять перевалило, а ні дітей, ні чоловіка поряд у неї досі не було, самотня жінка.
— Маргарито, сьогодні нарада о пів на сьому, — до зали обслуговування зайшла начальниця відділу по роботі з клієнтами, пані Олена. — Тому доведеться трохи затриматися. Діана може бути вільною о шостій, а ви, Рито, залишитеся.
Пропустити нараду Рита не могла: не так давно вона стала старшою менеджеркою по обслуговуванню клієнтів, довго йшла до цієї посади, багато вчилася й часто затримувалася на роботі.
Тепер ось знову доведеться пожинати плоди свого кар’єрного зростання, коли звичайний співробітник може встати й вчасно піти з роботи, а їй потрібно продовжувати виконувати свої обов’язки.
Схопивши телефон, Рита швидко набрала номер своєї мами, Ганни Василівни.
Мама довго не відповідала на дзвінок, потім нарешті неохоче взяла слухавку.
— Мамо! — Рита ледь не кричала від розпачу. — Забери, будь ласка, Льошу та Славка із садочка. У мене важлива нарада, я затримаюся й раніше восьмої додому точно не приїду.
— Взагалі-то я за містом, на дачі, — буркнула у відповідь Ганна Василівна, — твої діти, голубонько, твої й клопоти. Сама життя їм давала, сама й раду давай.
— Мамо, але ж я зовсім не встигаю!
— Подзвони Ігорю, нехай він відпрошується зі своєї роботи. Чому це я маю зриватися, змінювати всі свої плани й займатися твоїми дітьми? У мене теж є свої справи.
Рита відчула, як до очей підкочуються гіркі сльози.
От так завжди, попросила матір забрати дітей із садочка, причому матір непрацюючу й цілком здорову.
— Ти коли дітей одного за одним наробила, мене не питала, — невдоволено бурчала в слухавку Ганна Василівна, — а я ж тебе попереджала, що або кар’єра, або діти.
А якщо вже вирішила обзавестися потомством, то будь готова самостійно вирішувати всі питання, з цим потомством пов’язані.
От так завжди: ніякої тобі допомоги від рідної матері, одні лише претензії та повчання, наче вона завжди права.
Рита просила її забрати дітей усього два чи три рази за весь час, а Льоші вже майже шість, а Славкові нещодавно виповнилося чотири роки, не такий вже й великий внесок зробила Ганна Василівна у виховання своїх онуків від єдиної доньки.
Рита роз’єднала зв’язок, бо слухати далі нотації матері в неї не було ані сил, ані бажання.
Швидко набрала номер Ігоря, може, хоч він зможе відпроситися з роботи й відвезти дітей до своєї мами, доброї Поліни Анатоліївни?
Але чоловік, як завжди, слухавку не взяв.
— Хоч звільняйся з цієї роботи! — з відчаєм промовила Рита, а сама знову глянула на годинник, її серце тривожно закалатало.
Садочок працює до сьомої, але вихователі завжди просять забирати дітей до пів на сьому, а вона ну ніяк не встигає й на нараді побувати, і з дітьми питання вирішити.
Телефон знову задзвонив, і Рита схопила слухавку з надією, що це був чоловік.
Ні, це був не чоловік і не мама, це була свекруха, Поліна Анатоліївна.
— Риточко, ти де? Завезеш до мене хлопчиків?
— Поліно Анатоліївна, — Рита схлипнула від безсилля, вже майже не сподіваючись на диво, — я не можу їх забрати. Мама теж не може, вона за містом, а Ігор, як завжди, не відповідає, наче в іншому світі.
— Ну, він же на чергуванні! — відповіла свекруха, її голос звучав спокійно й підбадьорливо. — Не хвилюйся, моя люба, я заберу твоїх хлопчиків.
— Але ж це вам незручно, — Рита відчувала одночасно й полегшення, і незручність.
Поліна Анатоліївна, хоч і була на пенсії, але завжди знаходила час для онуків, часто забирала їх із дитячого садка, а ще частенько брала до себе на вихідні.
Ох, якби ж Ганна Василівна була такою ж доброю та чуйною!
І чому рідна мати була такою важкою людиною, а свекруха більше скидалася на чарівницю, яка встигала й своїми справами займатися, і з онуками посидіти?
— Незручно на стелі спати, — засміялася в слухавку Поліна Анатоліївна, її сміх був теплим і щирим.
Рита з вдячністю подивилася на телефонну слухавку, з якої все ще линув лагідний голос свекрухи.
Та вже розмірковувала про те, чим нагодує (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) онуків – і супчиком, і рисом із котлетками, а Риті не доведеться морочитися з вечерею й стрімголов нестися додому після роботи, змучена й голодна.
Заїхавши після наради до Поліни Анатоліївни, Рита зустріла обох своїх синів – задоволених і ситих, які весело гралися з бабусею в лото й зовсім не хотіли їхати додому.
Обидва були одягнені в чистий одяг, запаси якого завжди були у свекрухи, обидва були нагодовані й акуратно зачесані.
Дивлячись на них, а потім і на свекруху, Рита подумки дякувала долі за те, що в її житті була така чудова жінка, справжня підтримка та опора.
Ігор зателефонував ближче до десятої вечора, щось невиразно пояснив про своє чергування та неможливість взяти слухавку й відповісти на дзвінки протягом дня.
— А якби щось серйозне трапилося? — роздратовано запитала Рита, яка вже й сама почала хвилюватися за чоловіка, його робочий графік ставав дедалі заплутанішим.
— Та нічого ж не трапилося, — цілком по-чоловічому відповів він, не відчуваючи своєї провини. — Мама все владнала, чого ти хвилюєшся? Лягайте спати, я під ранок буду.
Рита лягала спати, а сама думала про те, що вже зовсім заплуталася в робочих змінах свого чоловіка.
То він працював доба через двоє, потім став працювати два дні через два, а тепер і зовсім незрозуміло, як організований його робочий графік, коли чекати його вдома.
Через кілька днів, помилково взявши телефон чоловіка замість свого, Рита випадково побачила повідомлення, від якого її серце болісно стиснулося.
«Чекаю тебе сьогодні ввечері, мій солодкий! Придумай щось вдома й не затримуйся!»
З огидою відкинувши телефон, Рита довго сиділа на ліжку, намагаючись перетравити прочитане.
Чоловік вийшов із душу, як завжди одягнувся, постояв перед дзеркалом, граючи м’язами, його самовпевненість дратувала Риту.
— Я сьогодні в нічну зміну, а завтра вдень, — недбало кинув Ігор, збираючись на роботу.
— Добре, — тихо відповіла Рита, відчуваючи неймовірну втому, що навалилася на неї важким тягарем.
Після того, як чоловік пішов, Рита покликала своїх синів:
— Збирайтеся, мої хороші, їдемо до бабусі!
— До якої? — здивовано округлили очі хлопчики, явно не готові кудись їхати, а вже тим більше до суворої бабусі Ганни.
— До баби Полі поїдемо, — лагідно відповіла Рита, і хлопчаки дружно й радісно загомоніли, їхні обличчя засяяли усмішками.
За годину Рита й Поліна Анатоліївна разом сиділи на невеликій затишній кухні в квартирі свекрухи й пили трав’яний чай.
Точніше, чай стояв на столі, але ніхто з жінок не наважувався його пити, їхні думки були далеко.
— Що ж мені робити, Поліно Анатоліївна? — тихо запитала Рита, дивлячись на свекруху з надією в очах.
— Робити те, що зазвичай роблять мудрі й гідні жінки, які себе поважають, — йти, — твердо відповіла Поліна Анатоліївна, її погляд був спокійним і рішучим.
— Але куди ж мені йти?
— Поки що до мене. У мене трикімнатна квартира, місця всім вистачить, ніхто не буде обділений.
— А Ігор? Що ж робити з ним?
— Розлучатися, Ріточко, — відповіла свекруха, її голос пом’якшав, але став ще більш впевненим.
– Зраджувати не можна прощати, це брудно й боляче. Одного разу я вже пробачила свого колишнього чоловіка, вірила в те, що це було вперше й востаннє.
А потім у нього з’явилася інша родина, а мені було вже сорок три роки, і другої дитини, яку я могла б мати від іншого чоловіка, я вже не встигла, час невблаганно біг.
— Ігор — ваш син, — тихо сказала Рита, — невже вам не шкода, що ось так зруйнується його шлюб, розіб’ється наша родина?
— Шкода, Ріиточко, дуже шкода, — відповіла (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) Поліна Анатоліївна, її очі наповнилися співчуттям, — але в цьому винен лише він сам, його легковажність і безвідповідальність.
Не ти винна в тому, що в нього є інша жінка, з якою він проводить більше часу, ніж із власними дітьми. Йди, моя люба, я тобі допоможу, не залишу тебе саму в біді.
Рита кивнула й гірко заплакала.
У цих сльозах була й біль від зради, і жаль за зруйнованим шлюбом, але більше, мабуть, було полегшення.
Поруч із нею була людина, яка її обов’язково підтримає й допоможе пережити цей важкий час.
Мабуть, ця добра жінка була їй ближчою за власну матір, а доля не кожному дарує шанс зустріти таку щиру й віддану людину на своєму життєвому шляху.
