Неділя. Ранок. Дзвінок на телефон. Марійка – моя старша сестра. Я завжди хвилююся, якщо хтось дзвонить рано вранці або пізно ввечері.
— Сашо, приїжджай! Мені дуже погано!
І плаче. На Марію це так не схоже, що я, поки їхала до неї, чого тільки не передумала. Сестра півроку тому вийшла на пенсію. Лікар-гінеколог. Характер нордичний. Рішення приймає швидко, без роздумів.
Сина з 15 років ростила сама, чоловіка давно не стало. Коли Єгор 10 років тому вирішив одружитися, залишила молодим квартиру, а сама поїхала до нашої мами, до сусіднього міста, за 50 км від нашого. Півроку тому сестра і переїхала назад, мама не стало, Марія продала мамину квартиру там, тут купила і живе.
Я на спадщину не претендувала: Марійка маму доглядала, отже, все їй. Приїхала. Зайшла у квартиру: стійкий запах лікувальних специфічних крапель. Марія на дивані з мокрим рушником на голові, ридає ридма.
— Марусю, що ж сталося?
Так Марійка плакала сім років тому, коли її невістка віддала Богу душу. На п’ятому місяці була. Ревіла і від сина не відходила, боялася що він у горі потоне. Вистояли тоді. Єгор досі був один.
Трохи сестру заспокоїла і зажадала пояснень, бо вже сама хвилюватися почала. Маруся, плачучи, гикаючи, витираючи сльози, розповіла таке.
Виявляється, вчора Єгор зателефонував і сказав, що прийде з дівчиною. Познайомити з мамою хоче обраницю. Марія прямо подих затримала – невже? Швидко до столу дещо приготувала, чекає. Прийшли.
— Мамо, познайомимося. Це Емма, моя дівчина. У нас усе серйозно, будемо подавати заяву, я зробив пропозицію.
Сестра, коли побачила, кого син привів, ледь свідомість не втратила. Насилу взяла себе в руки, витримала вечір, а після їхнього відходу почалася істерика.
— Сашо, ти ж знаєш, де я працювала. Ось ця Емма в нас у лікарні шість переривань зробила. А їй лише 20! Вона з матір’ю приїжджала спеціально в інше місто, щоб ніхто зі знайомих не дізнався. Не я їй робила, у її матері, свекрухи моєї майбутньої, там подруга працювала, ось із нею вони й домовлялися.
Востаннє Емма приїжджала якраз перед виходом сестри на пенсію. Трохи більше півроку тому.
— Сашо, що мені робити? Єгору скажу, хіба повірить? Їй сказати? Виверне так, що я свекруха класична, заважаю їм бути щасливими. Промовчати, нехай живуть, може, дівчина за розум взялася? Хоча така навряд чи, колега, до якої вона приїжджала, говорила, що років із 14 злагоди з нею немає: все бігала по хлопцям. Добре хоч не пила, та нічого не приймала. Ось прийдуть, скажуть, що дитину чекають, а я буду думати від кого?
Заспокоюю сестру, а сама в роздумах, а й справді, що робити? Який вихід обрати? Розповісти правду чи нехай дорослий син сам вигрібає?
