— Відрядження на два тижні, ці курси обов’язкові для всіх, тож вирішуй, Аліно: або… або…
Заступник директора Інна Ігорівна дивиться крізь окуляри на співробітницю, чекаючи відповіді. Аліна знає, що так вона ще хвилину може мовчати, потім відкладе папку вбік і… можна звільнятися. Говорити про те, що немає з ким залишити дитину – марно, це твої проблеми, а тут робота і є певні зобов’язання.
— Їду! – Рішуче відповідає Аліна, ще не придумавши, з ким залишити Микиту.
Вона повертається з роботи і подумки заспокоює себе: «Зрештою, вона теж бабуся, рідна бабуся Микити, нехай хоч раз візьме участь… моя мама живе за дві тисячі кілометрів від нас, в іншій країні, не повезу ж я його в таку далечінь. А тут усього два тижні… до того ж Андрій теж не може із сином залишитися». – Аліна зітхнула. З Андрієм вони на межі розлучення, і вже місяць не живуть разом, він узагалі окремо живе, хоч і бачиться із сином.
«От і нехай його матінка посидить з онуком», – вирішує Аліна, закусивши від злості губу. Зі свекрухою в неї не склалося від самого початку. Та й які можуть бути стосунки, коли вони абсолютно по-різному дивляться на світ. Свекруха живе в селі, вчепилася у свій куток, кліщами не витягнеш, хоча Андрій скільки разів пропонував переїхати хоча б у районний центр.
— Поїдеш до бабусі! – Повідомила Аліна восьмирічному синові.
— До якої бабусі? – Микита насупив брови, приготувавшись заперечити. Він узагалі, як батьки розбіглися, став некерованим, – так вважала Аліна. Грубіянив їй, грубіянив навіть Андрію, не слухався, днями сидів із планшетом у руках. Щойно намагалися позбавити його улюбленої іграшки – одразу істерика.
— До бабусі в село! На два тижні, поки я буду у відрядженні.
— Я тут залишуся.
— Ти не можеш залишитися тут, тому що твій батько теж працює, і в нього теж відрядження, тож не сперечайся, поїдеш на два тижні до бабусі Василини.
Микита кліпав очима, згадуючи бабусю. Але стосунки їхні склалися так, що вона до них не їздила, і Микиту теж до неї не возили. Єдине, що застрягло в нього в пам’яті, коли Аліна в запалі сварки назвала свекруху «Бабою-Ягою». Щоправда, це було за відсутності самої свекрухи, це вона чоловікові так сказала, вважаючи, що та налаштовує сина.
«Нічого, нехай посидить із рідним онуком», – продовжувала переконувати себе Аліна, коли їхала в автобусі. Дорога зайняла майже три години, і Микита відволікався за допомогою планшета, навіть не дивлячись у вікно.
Єдине, що лякало, так це те, що не сповістила свекруху. А все тому, що зв’язок там огидний, додзвонитися неможливо.
— Доброго дня, Василино Степанівно. – Аліна тримала за руку Микиту. Хлопчисько був приголомшений сільським пейзажем, бо звик до міста. І чесно сказати, інтересу не виявляв. До того ж сивочола жінка, якій уже було під сімдесят, здавалася йому чужою. У простій сукні, в хустці, зав’язаній назад, з вибитими пасмами сивого волосся, гостроноса, вона, і справді, була схожа (віддалено) на Бабу-Ягу.
— Ти куди мене привезла? – заволав Микита. – Я не буду жити у цієї Баби-Яги!
Аліна смикнула його за руку і почервоніла. – Замовкни! Це ж твоя бабуся!
Господиня, витираючи руки старим рушником, усміхнулася. Несподіваний приїзд невістки з онуком спочатку насторожив, а потім, почувши, про Бабу-Ягу, з насмішкою подивилася на невістку.
— Що, припекло? Одразу бабусю згадали, – сказала вона.
— Усього на два тижні, – почала розповідати Аліна, вирішивши, що якщо відмовить, то всі плани заваляться, доведеться розвернутися і піти з сином.
— А синок мій як там? – запитала єхидно Василина.
— Працює.
— Ну-ну, чула, нажилися вже, розбіглися…
— Ну, так залишається Микита чи ні? – Аліна вже готова була після такого прийому повернутися на зупинку і чекати попутку.
— Заходьте, – господиня відчинила хвіртку, пропускаючи гостей.
— Ось речі Микити, – Аліна поставила валізу біля порога, зітхнула.
— Я не залишуся тут! – закричав хлопчисько. – Я додому хочу! Ти що, не розумієш?
— Ти як розмовляєш? Зовсім від рук відбився, – Аліна готова була розплакатися від безвиході.
— Та вже, бачу, виховали, – також із насмішкою зауважила господиня.
Аліна дивилася на неї, чекаючи, що вона хоч якось відволіче онука, буде лагіднішою з ним, адже йому тут усе чуже. Вони були тут п’ять років тому, Микита й не пам’ятає зовсім… Але господиня мовчала, підібгавши губи й вивчаючи колючим поглядом невістку.
— Ну, гаразд, Микита, залишайся з бабусею, а я за два тижні заберу тебе. І поводься добре. Ну, мені, правда, треба виїхати… ти вже потерпи, це ж твоя бабуся… – Вона подивилася на свекруху. – Ну, мені пора.
— Так відразу й поїдеш? Не голодна чи що?
— Ми в дорозі їли, зупинявся автобус. – Вона подивилася на годинник. – Мені, правда, треба їхати, зараз автобус назад піде, треба встигнути, а то потім тільки завтра, а в мене вже часу немає.
— Гаразд, їдь, не бійся, догляну за ним.
Аліна зам’ялася. – Попередити хочу: останнім часом зовсім від рук відбився, не слухається…
— Нічого дивного, – сказала з усмішкою господиня будинку.
Аліна нахилилася і спробувала поцілувати ображеного Микиту. Потім швидко вийшла і квапливо пішла вулицею до центру, де біля старої зупинки вже чекав автобус.
— Ну чого стоїш, речі розбирай, – сказала Василина, показавши на валізу.
— Я чи що?
— А хто? Я буду тобі розбирати? Речі твої, ось і дивись за ними, он кімната, туди йди, та взуття зніми, у мене підлога чиста.
Хлопчик перевзувся і переодягнувся, отримавши від Василини рушник, підійшов до умивальника.
— Воду не лий, це тобі не міський кран.
— Фу, що попало, – фиркнув хлопчисько.
— Сідай за стіл, обідати будемо.
Микита сів на дерев’яний стілець із високою спинкою. – Тебе як звати? – запитав він господиню.
Василина спочатку здивовано глянула на нього, але тут же зметикувала і швидко відповіла. – Баба-Яга мене звуть. Ти ж мене так назвав.
— А що, такі імена бувають?
— Ну, раз ти мене так назвав, значить бувають.
— А ось і ні! – Згадав хлопчисько. – Тебе Василина звуть, баба Василина…
— Ну, нарешті згадав.
— Я це не їм, – він відсунув тарілку з супом.
— Ну, значить, будеш до вечері голодним, – незворушно відповіла Василина. І посуд за собою прибери, у мене самообслуговування.
— А чого це я? Мама завжди вдома прибирає.
— А в мене свої порядки. У мене, хто працює, той їсть. Тож вечерю треба заслужити. Для початку прибери в шафу свій одяг.
— А чому я?
— А хто? Може кіт Василь? Киць-киць, – покликала господиня.
Кіт з’явився несподівано, принюхуючись до маленького гостя. – Вася, глянь на нього, одяг не хоче прибирати, – Василина нахилилася до кота і погладила його, – що кажеш? Кажеш, без вечері залишити? Зрозуміла, так і зроблю.
— Ти що, з котом розмовляєш?
— Я ж Баба-Яга, тож кіт у мене чарівний. Він усе бачить і про все мені доповідає.
— Неправда!
Василина розсміялася. – Скоро дізнаєшся, що правда.
Увечері Микита все-таки поїв, Василина усміхнулася: – Голод – не тітка. – А потім змусила підмести в сінях.
— Не буду! – обурився онук. – Не маєш права змушувати!
— Ти мені ще права будеш тут качати! Марш у сіни, будеш на брудному килимку спати!
Микита готовий був розплакатися. – Я додому хочу! А ти зла, працювати мене змушуєш.
— Так пора вже змушувати!
Микита взяв улюблений планшет і сів на дивані, уткнувшись у нього. – А де інтернет? – закричав він, а потім жбурнув планшет убік.
— Підніми й віднеси до себе в кімнату, – розпорядилася господиня, – немає тут інтернету, мені він не потрібен.
— Тоді я додому поїду! – Він почав збиратися, запихаючи у валізу речі.
Василина спокійно сіла за стіл і стала допивати чай. Микита потягнув валізу до дверей.
— “Михайлу Потапичу” привіт передай! – спокійно сказала вона.
— Якому “Михайлу Потапичу”? – хлопчик зупинився біля самих дверей.
— Та є тут у нас, у лісі живе. Іноді виходить, поблизу тут бродить, ведмедя ми так кличемо.
Микита згадав, як бачив ведмедя в зоопарку, і зустрічатися з ним тут, у селі, зовсім не хотілося.
— А навіщо він мені? – запитав хлопчик.
— Так це ти йому потрібен, якраз до вечері.
Очі Микити округлилися. Василина розсміялася, встала і взяла валізу з рук онука. – Іди, лягай у спальні, я тобі постелила. Сюди ніякий ведмідь не прийде. А якщо прийде, то я його кочергою прожену, он біля печі стоїть.
Вона взяла онука за руку і відвела в спальню.
— А раптом прийде? – запитав Микита.
— Ну, у тебе бабуся хто? Баба-Яга, ти ж сам так сказав…. А Баба яга – вона ж чарівниця…
— Як Гаррі Потер? – запитав хлопчик.
Василина не зрозуміла запитання. – Не знаю, хто там у вас у місті кого «потер», а я за чарівними казками навчалася, – вона пішла в іншу кімнату і принесла стару пошарпану книжку. – Ось, дивись, тут усі чари, цю книжку я ще в дитинстві читала, потім тато твій читав.
Хлопчик, втомлений з дороги і від вражень зустрічі з бабусею, яку майже не знав, почав засинати. – А ти розкажи, що там у книжці, – попросив він.
— Гаразд, для початку розповім трохи, а завтра бери й сам читай.
Під казку Микита заснув.
Уранці Василина не дала довго в ліжку валятися. – Вставай, умивайся, снідати пора, а то ніколи мені.
— А що ти будеш робити? – запитав Микита.
— Скарб шукати!
Хлопчисько мало з ліжка не звалився. – Який скарб?
— Звичайний, у себе в городі.
— А я? Я теж хочу!
— Ну, тоді поквапся, ледарю!
Ранок у селі був прохолодним, хоча ще за календарем літо. Серпень місяць, його друга половина. На траві випала роса і пахло дощем. На подвір’ї квохтали кури, і півень поважно ходив між ними, кличучи, якщо знайде щось їстівне.
Василина, натягнувши старі штанці і футболку, сховавши волосся під хустку, взяла з-під навісу лопату і пішла в город.
Микита дивився на всю рослинність широко розкритими очима.
— По грядках не ходи, – розпорядилася господиня.
— Ну, де тут скарб? – нетерпляче запитав хлопчик.
— Хочеш пошукати?
— Ага, хочу! Я ще жодного разу скарб не знаходив…
— Ну тоді йди сюди, лопату тримай… бачиш кущ?
— Цей?
— Так, цей. Ось так став лопату, а тепер треба копнути… не дави так, земелька тут м’яка. – Василина допомогла підкопати, викинувши на поверхню картоплю. – А тепер збирай.
— Кого збирати? – не розумів Микита.
— Картоплю збирай! Дивись, яка гарна, підросла вже, тож можна й підкопати. А решту пізніше копати буду.
— А скарб де?
— Так це і є скарб. Дивись, Микитко, як багато в одній ямці. Але ж навесні ось таку одну картоплину кидаю з паростками, а вона скільки діток дає… ну хіба це не скарб? Справжнісінький скарб.
— А я думав – золото, – розчаровано сказав хлопчик.
—Ха, думав він! Золото гризти не будеш, а от картоплю спробуй!
Вона дістала з кишені сірники. – Хочеш картоплю на багатті?
— Це як?
— А ось зараз побачиш, збери он те сухе бадилля, та трісочок підкинь. О-о-о, а тепер вогнище розведемо, а як прогорить, то ми туди картоплю кинемо, нехай печеться в гарячій золі. А ти поки що огірочків збери, ось тобі відерце…
Вимазавшись сажею, Микита не міг відірватися від печеної картоплі, злегка присолюючи її. Їли просто на городі, на свіжому повітрі.
— Ну як? – запитала Василина.
— Смачно! Говори, що ще зробити, – запитав Микита.
— Допомогти хочеш?
— Хочу!
— На сьогодні молодець, помічник справжній.
Наступного дня у вікно постукали рано вранці, Василина відчинила і побачила сусідку Ніну. – Доброго дня, а я вам молока принесла. Чула, онук у тебе приїхав, тож раз у нас корівка, ось пригощаю.
— Ну, дякую, Ніно, кашу сварю.
— Бабо, а хто там?
— Молока нам принесли.
— А я молоко не п’ю.
— А ти таке не пробував. До того ж підкріпитися треба заздалегідь, у нас завтра відповідальний день, на риболовлю йдемо.
Микиту з ліжка як вітром здуло. – На риболовлю? По-справжньому?
— Ну, звісно, з вудкою. Он, я у Петровича, вудку запозичила заради такого випадку. Навіть дві вудки.
Поснідавши, вирушили на річку. – Дивись, Микитко, цією стежкою ще твій тато ходив, коли маленьким був, а тепер ти йдеш…
— А річка велика?
— Ні-ні-ні, не велика, але риба водиться.
Спустившись до води, Микита дивився, як Василина дістає наживку. – Тримай, Микитко, міцно тримай і дивись, як почне смикатися, відразу різко вгору.
Хвилин десять не клювало взагалі. А потім Василина витягла першу рибку, Микита подивився із захопленням. А незабаром і в нього вийшло.
— Ба, клює, здається!
— Ну, так тягни скоріше!
— Ба, я зловив, я зловив! От у класі будуть мені усі заздрити, коли дізнаються, що я на риболовлі був.
Зібравшись у магазин, Василина наказала Микиті бути вдома. – За господаря залишаєшся.
Не було її більше години. У селі так буває: вийдеш до магазину, а там ще когось зустрінеш і поллються розмови.
Повернувшись, застала вдома Микиту (він намагався «оживити» планшет), тут же сидів кіт Василь, розвалившись на килимку біля дивана.
— Ну як ви тут? – запитала господиня.
— Нормально, – відповів Микита.
А кіт одразу підійшов до неї і почав нявкати. – Що кажеш? Варення їли? – Василина нахилилася до кота. – А-а-а-а, кажеш, варення тільки Микита їв… Полуничне значить? – Вона випросталася і подивилася на онука. – Ось Василь каже, що ти варення наївся. Треба обідати, а ти варення…
Микита, округливши очі й забувши про планшет, дивився то на кота, то на бабусю. – Це неправда.
— Ну як неправда? Ось Василь мені все розповів. Хочеш, перевірю, банку дістану й одразу побачу…
— Не треба, – розчаровано сказав хлопчик, – їв я твоє варення… а Васька твій просто стукач…
Василина зітхнула. – Та їж ти скільки хочеш, я вам його і з собою покладу, тільки перед обідом апетит не псуй собі.
Перед сном, коли Василина поправляла ковдру, щоб добре вкрити онука, Микита пошепки запитав. – Ба, а як усе-таки кіт із тобою розмовляє… як ти його розумієш? Ну, як ти дізналася, що я варення їв?
Василина розсміялася й обійняла онука. – Ти ж мій маленький, ох який ти ще маленький…. Ти ж біля буфета наляпав, я відразу варення на підлозі побачила, ось так і зрозуміла.
— Так значить ти не розумієш, що говорить кіт Васька…
— Ну як тобі сказати, котячої мови не знаю, але відчуваю, що йому треба, трохи все-таки розумію. Та й ти, якщо придивишся, то будеш розуміти. Ось, наприклад, коли їсти просить або на вулицю – це зрозуміло. Або коли на коліна проситься, щоб погладили його – теж зрозуміло…
***
Це потім уже Микита зрозумів, що два тижні пролетіли як два дні. Аліна приїхала, як і обіцяла, одразу після відрядження.
— Мамо, мамо! – Микита кинувся до неї, засмаглий, з палаючими від радості очима. – Ходімо, покажу тобі, що в нас є.
— Здрастуй, синку!
— Мамо, давай сумку, я сам понесу.
— Навіщо? Вона важкувата, рано тобі ще!
— Не рано! Я ж твій помічник!
Аліна сторопіла, розгадуючи сина, дивуючись його турботі.
— Ну, що знову на п’ять хвилин? – запитала Василина свою невістку.
Аліна зніяковіла. – Спасибі вам за Микиту, він такий веселий, здається, навіть подорослішав, не грубить… якщо ви не проти, то я до завтра залишуся, а то не встигну Микиту зібрати.
— Та хіба я проти? – запитала з гіркотою в голосі господиня. – Проходь, відпочивай з дороги…
— Ну, як він поводився? – запитала Аліна. – Потім повернулася до сина. – Як ти тут? Погано поводив себе, напевно?
Микита знизав плечима. – Ну-у-ууу, було трохи…
— Та добре він поводився, – сказала бабуся, – хороший у мене онук… тільки бачу рідко.
Аліна побачивши зміну в синові, засоромилася. Те, що Василина не бачить онука, це, і її вина – Аліни. Здавалося, за стільки років не знайшли спільної мови, і жінка раділа, що свекруха живе світ за очі.
— Василино Степанівно, ви… вибачте мені, я, часом, не права була… мені здавалося, що ви завжди були проти нашого шлюбу з Андрієм.
Василина сиділа навпроти і зітхала. – Ех, діти, діти, та хіба мені не в радість бачити вас разом… от приїхали б утрьох, то серце б раділо, ви ж діти мої… мені вас разом побачити – душею відпочити. А коли порізно… що ж у цьому доброго…
Потім озирнулася. – Ой, чого це я? Обідати ж треба.
— Бабусю, я допоможу! – Микита підскочив теж. – Я зараз хліб принесу.
— Ага, давай внучок, мамка твоя з дороги, втомилася, треба поїсти і відпочити.
Спала тієї ночі Аліна добре, міцно спала. Тільки під ранок прокинулася, подивитися, як там Микита. Микита сопів і, явно, бачив десятий сон.
А наступного дня, ближче до обіду, до будинку під’їхала машина. Микита першим побачив і впізнав машину батька. – Татко! Ура-аааа, татко приїхав!
Аліна та Василина Степанівна спочатку не повірили, думали, помилився Микита чи розігрує їх. Але виглянувши за ворота, переконалися, що приїхав Андрій.
— Змовилися чи що? – запитала Василина, подивившись на невістку і сина.
— Я взагалі нічого не говорила про поїздку, – збентежено заявила Аліна.
— А я тим більше не очікував, – відповів розгублений Андрій.
— Ну, діти, ось це сюрприз! – Василина присіла на лавку біля воріт.
— Мамо, тобі погано чи що? – злякався син.
— Я зараз води принесу, – сказала Аліна.
— Та почекайте ви з водою. Це я від такого збігу, вас же не дочекаєшся…
— Так я картоплю копати приїхав, – повідомив Андрій, – а тут, дивлюся, Микитка, Аля… цікавий збіг.
— Ну ось що я скажу, – прийшовши до тями, відповіла Василина, – не знаю, що там у вас не вийшло, але прошу, як мати і як бабуся: залишіться хоча б на день.
Аліна та Андрій переглянулися. Андрій не очікував, що Аліна приїде до його матері, адже вони один одного терпіти не могли. Навіть у сварці без докорів на адресу Василини Степанівни не обходилося. А тепер сидять на лавці поруч, ніби нічого й не було.
— Я теж буду картоплю копати! – Крикнув Микита. – А знаєте, як це називається? Це скарб!
— Гаразд, Микитко, потім розповіси про свій скарб, – сказала Василина, – а зараз веди батьків до хати, обідати будемо. Разом. Усією родиною.
Через два дні Андрій, Аліна і Микита поїхали. Усі разом на машині. Василина Степанівна довго стояла біля воріт і дивилася вслід. Вона і раділа, і плакала… ну, а що, тепер можна і поплакати. А так всі думають, що вона сильна жінка.
***
На роботі побачили спокійну усміхнену Аліну і запитали: – Ти наче на море їздила, світишся вся від радості.
— Ні, це я до свекрухи їздила. Ми їздили. Усією сім’єю.
— Та ти що?! Ти ж казала якось, що в тебе свекруха як Баба-Яга… і як вона?
— Краща за всіх! І ніяка вона не Баба-Яга. Вона найказковіша свекруха на світі! Микитці найбільше пощастило!
— Так ви…
— Так, усе в нас добре, ніякого розлучення… Микита вже канікули чекає, щоб до бабусі їхати.
Відтепер їх сімʼя стала ще міцнішою та дружнішою.
