Життя прожити – не поле перейти! Так завжди говорила бабуся Сергія, мудра жінка, директор музичної школи. Вона дуже любила онука і присвячувала його вихованню весь свій вільний час: сама водила на свята до школи, потім на концерти до філармонії, навчала музики у своїй школі, вмовляла вступити до музичного училища, а потім до консерваторії.
Але Сергій її надій не виправдав. Ні, грати він любив і досі частенько сідає за фортепіано, але музиці себе вирішив не присвячувати. Як бабуся не старалася, талантів він у собі не помічав або не відчував і переконав бабусю, що його покликання – медицина.
Батьки Сергія теж свого часу схвалили його вибір. Батько взагалі вважав, що бути рядовим музикантом – це не професія. Раз немає таланту, щоб стати знаменитим, годі й братися. Мама тримала нейтралітет у цьому питанні.
Так він став лікарем і, пам’ятаючи якою хворобливою дитиною був сам, вивчився на педіатра. Зараз уже на всю практикує. І бабуся змирилася з його вибором: благородну професію обрав онук, що не кажи. А на концерти до філармонії вони так разом і ходять.
Поки навчався в медичному, жив весело і невимушено. Студентські вечірки, друзі-подружки. Серйозних стосунків ні з ким не заводив до самого закінчення. А потім закохався по-серйозному. Дівчина була на два роки молодша, навчалася в педінституті, звали її Олею. Познайомилися вони на спільному студентському вечорі.
Бабуся одразу сказала:
— Сергію, дівчина – те що треба. Симпатична, скромна. А на тебе як дивиться!
– Мамо, рано йому ще одружуватися! – втрутилася в розмову мама Сергія.
І в них почався диспут на тему одруження сина й онука, у якому Сергій вирішив участі не брати. Ні, одружуватися він поки що не збирався. Оля була душевною, турботливою, ніжною дівчиною, але по суті ще дитина. Та й його чоловіком тоді можна було назвати з великою натяжкою.
Жив із батьками, бабуся опікувалася донині, жодної самостійності. І вирішив він проявити характер. Щойно закінчив інтернатуру, заявив рідним, що хоче жити окремо. Як не дивно, перешкоджати вони не стали. Так любляча бабуся звільнила йому свою квартиру, а сама перебралася в його кімнату.
Батьки Сергія цьому процесу не заважали. Марія Вікторівна була в сім’ї шанованою людиною, і з зятем у них були прекрасні стосунки. І ось нарешті Сергій отримав повну самостійність. Ну, майже. Поки він бував на роботі, бабуся ні-ні, та прийде, прибереться, приготує що-небудь смачненьке і до його приходу зникає.
І все ж зараз Сергій згадує цей момент як один із найщасливіших. І не тому, що він пішов з-під опіки, вона йому якраз не дуже дошкуляла. А саме через те, що відчув себе зовсім самостійним, що ознаменувало початок його нового дорослого життя.
У них з’явилося місце для приватних зустрічей з Олею. Але чомусь незабаром вони стали віддаляться одне від одного. Оля змінилася, стала сумною і неговіркою. Переїжджати до нього їй не дозволяли батьки, та він і не наполягав.
І нарешті їхні стосунки стали обтяжувати Сергія. Можливо, тому, що він зустрів старшу жінку, яка вже точно знала, що потрібно молодому чоловікові для щастя.
Вони разом працювали, Світлана була терапевтом, мріяла про ординатуру і Сергія підмовляла, що не можна, мовляв, зупинятися на досягнутому, потрібно йти далі. І якось поступово їхні ділові стосунки переросли в більш близькі.
Спочатку дружнє спілкування після роботи в кав’ярні за чашкою кави й обговоренням подальших перспектив, потім кілька походів до театру й філармонії, потім він запросив Світлану до себе, і туди несподівано нагрянула Ольга.
Побачивши гостю, яка сиділа на дивані нога на ногу з келихом, дівчина зніяковіла, ніяково привіталася, до компанії приєднатися відмовилася зі словами:
— Сергію, можна тебе на хвилиночку.
Він вийшов із нею на кухню і побачив сльози в очах. Тут Сергій вирішив не обманювати хорошу дівчину далі. Буквально днями вона запитала його: чи готовий він до сімейного життя, на що їй розраховувати в їхніх стосунках?
— Ні, не готовий поки що, – відповів він, не замислюючись. – І мені здається, щось змінилося між нами, Олю. Можливо, прихильність ослабла. Ти не знаходиш?
Ця розмова відбулася кілька днів тому. Оля пішла тоді від нього з проханням подумати і дати їй остаточну відповідь. «Це важливо», – додала вона.
Ось він і настав, цей час, коли потрібно дати остаточну відповідь.
— Олю, вибач, але нам потрібно розлучитися. Я дуже добре ставлюся до тебе, але кохання не було, справжнього я маю на увазі. Тільки нещодавно це зрозумів. Не тримай образу, гаразд?
Дівчина подивилася на нього довгим немигаючим поглядом і мовчки пішла. Хоча ні, сказала все ж таки «Прощавай», а він зачинив за нею двері й повернувся до своєї гості.
—Що, розставання, Сергію? – почув він запитання і пошкодував, що ця незручна зустріч узагалі відбулася.
— Так, приховувати не буду, – відповів він. – Я вже готовий був порозумітися, але вийшло все ось так. Вибач.
Світлана обвила його шию своїми красивими руками і прошепотіла на вухо:
— Усе, що не робиться – усе на краще.
І з цієї хвилини їхні стосунки увійшли зовсім в іншу фазу. Тут він нарешті пізнав усю досконалість і чарівність жіночих пестощів, без несміливості й сорому, без прохань і озирання на годинник, без сліз чи то розчулення, чи то занепокоєння. Часто він Олю не розумів, і це його напружувало.
Зате тепер усе позаду, він звільнився від тривог щодо неї і відтоді так жодного разу й не бачив. Жила вона десь в іншому районі, з її батьками він був не знайомий, спільних друзів у них не було, її телефон він заблокував.
Феєричні стосунки з новою коханою тривали досить довго. Сергій представив Світлану батькам і бабусі. Сім’я дружно схвалила його вибір. І сам він був вхожий до будинку своєї нареченої. Справа неухильно йшла до весілля. Чому б і ні, вік зрілий, жити їм є де. Батько Світлани натякнув на те, що до весілля подарує їм машину.
І нарешті Сергій дозрів. Пропозицію зробив офіційно, у колі її родини. А наступного дня був замовлений ресторан для всіх, відбулися заручини. Світлана з радістю прийняла пропозицію, тільки от із весіллям попросила не поспішати.
— Давайте навесні, коли я закінчу ординатуру, у мене якраз виступ на конференції десь у лютому, буду готуватися. Від неї залежить переведення в центральну клінічну лікарню.
Світлані мріяла про підвищення. Сергій же залишався при своїй роботі, його все влаштовувало, а як підробіток він із задоволенням брав чергування на «швидкій», хоча Світлана була не дуже задоволена.
— Не просунутися в нас, Сергію, без амбіцій, зрозумій ти! – говорила вона йому.
Але він відмовчувався, завдяки знайомствам батька ще рік-два, і він зможе стати завідувачем відділення. Це окриляло. Але навіть якщо й не стане, не біда. Він і так непогано заробляє, а друг по інституту працював у дитячому санаторії. Сказав, що прилаштує його без проблем, було б бажання.
Коротше кажучи, не було в Сергія проблем із перспективою. Усе йшло в руки нібито саме. І перші кілька років вони жили весело і безтурботно, а потім раптом виникла проблема. Чомусь не виходило з дітьми. Пройшли всі необхідні обстеження, цілий рік вишукували можливі причини і відхилення, але їх просто не було.
— Світлано Ігорівно, наберіться з чоловіком терпіння, – говорила їй знайома лікарка з великим стажем. – У вашому випадку диво може статися в будь-який момент.
— А може не статися зовсім, чи не так? – запитувала засмучена до глибини душі Світлана.
Сергій, як міг, зберігав спокій. Він дуже любив дружину і бачив, як їй важко. Але допомогти, крім моральної підтримки, нічим не міг.
Цієї ночі він чергував на «швидкій». Майже до опівночі все було спокійно, але тут раптом виклик: дитина чотирьох років. Висока температура, кашель, біль у горлі. Ну, випадок рядовий, звісно, єдине, що їхати на інший кінець міста.
Приїжджають, звичайна дев’ятиповерхівка, у спальному районі. Двері відчинила схвильована літня жінка.
— Проходьте, будь ласка. Онук захворів. Донька поїхала у відрядження, а хлопчина ноги промочив на прогулянці в садочку. І ще вихователька скаржилася, що він сніг їсть. Біда прямо.
Огляд не виявив нічого серйозного. Горло, щоправда, запалене, але легені чисті. Хлопчик сказав, що звуть його Дмитро. Зізнався, що їв сніг, пообіцяв, що більше не буде, дав себе оглянути. Усі необхідні заходи було вжито, рекомендації надано, ліки виписано.
— Спасибі вам, що приїхали, – ледь не плачучи дякувала їм бабуся Дмитрика.
Пропонувала чаю, але Сергій із колегою відмовилися. Він побіжно оглянув кімнату, продовжуючи давати рекомендації, поки медсестра вийшла в передпокій, щоб взутися. І тут його погляд зупинився на фото в рамці, яке стояло на поличці з дитячими книжками.
Його як струмом шибнуло: на фото був він з Олею. Вони(розповідь для сайту Рідне Слово) стояли у фойє філармонії, усміхалися, роблячи селфі. Сергій застиг, як статуя, вдивляючись у своє зображення. Як, як воно могло сюди потрапити?!
Бабуся маленького пацієнта перехопила його погляд і сказала:
— Це мама Дмитрика…
— А поруч мій тато. Він космонавт, у космосі літає. А ще він уміє на піаніно грати, – почули вони голосок хлопчика.
Жінка злегка доторкнулася до ліктя Сергія і запросила на вихід.
— Дякую вам ще раз. Завтра вже мама повертається, ми все зробимо, як ви сказали.
Із цими словами вони вийшли з квартири, а перед очима Сергія стояло хворобливе, але таке живе обличчя хлопчика, його синочка, про якого він поняття не мав!
— Що з вами, Сергію Павловичу, ви як сам не свій, – запитала його медсестра в ліфті.
А він ніяк не міг збагнути те, що з ним зараз сталося. У нього є син! І як тепер із цим жити? Божевільним калейдоскопом крутилися в його голові образи Олі, Світлани, Дмитрика й навіть бабусі хлопчика, матері Олі, з якою він ніколи не був знайомий.
Ось тобі й перше кохання! Яким боком воно вийшло йому. І що тепер з усім цим робити?
На щастя, Світлана його стану не помітила, вона збиралася на чергову конференцію, вважала, що йому сумно розлучатися, тому він такий пригнічений. І поки її не було, Сергій більш-менш прийшов до тями від потрясіння. Своїм теж не став нічого говорити, щоб не хвилювати зайвий раз.
Мати й бабуся засмутяться, а батько… він навіть не уявляв його реакції. Він був до мозку кісток сім’янин, і сімейні цінності були для нього завжди в пріоритеті. А тут таке: онук росте на стороні! А його син виявився безвідповідальним.
“Але я ж не знав! Не знав!” – подумки намагався заспокоїти себе Сергій. Але місця собі не знаходив, і поки Світлани немає, вирішив знову навідатися до хлопчика, хоча підспудно мав бажання зустрітися з Ольгою і з’ясувати все до кінця, чи немає тут непорозуміння.
Вона відчинила йому двері сама. Здивуванню не було меж! Впустила у квартиру і, коли він уже сидів на дивані, не знаючи, з чого почати розмову, до нього прибіг Дмитрик з дитячої. Хлопчик згадав його, радісно привітався і повідомив, що здоровий, скоро в садок іти.
— Обіцяєш сніг не їсти? – запитав Сергій, посадивши хлопчика на коліна на очах у здивованої Ольги.
Усе швидко роз’яснилося, і як він їх знайшов, і як познайомився зхлопчиком.
— Так, мама мені говорила, що такий турботливий лікар приїжджав на «швидкій». Треба ж, це був ти..
Потім Дмитрика посадили дивитися мультики, а самі розговорилися, головним питанням було те, чому вона приховала від нього…
— Не знаю. Адже ти розлюбив мене, я це зрозуміла. До того ж у тебе з’явилася інша. Вийшло б так, що я шантажую тебе. Важко було зважитися, потім ти одружився, а я на збереження потрапила, сказали, хвилюватися не можна. Але довелося все одно, тата не стало. А коли зʼявився Дмитрик, я й зовсім про тебе забула.
— Хіба? А фото в нього на поличці? Тата-космонавта.
— Ах, це… Ну, розумієш, просто хотілося, щоб дитина думала, що в неї є тато десь далеко. До речі, скоро з’явиться. Я заміж виходжу, і ми вирішили сказати, що він і є тато. А фото я вже прибрала…
Сергій слухав і не вірив своїм вухам. Ось так він зіграв роль віртуального тата своєму власному синові. Розлучилися вони спокійно, Оля проводила до порога і ще раз подякувала за лікарську допомогу.
Він повернувся додому в пригніченому стані, вже настав(розповідь для сайту Рідне Слово) вечір, хотілося чомусь напитися і заснути міцним сном, щоб ні про що не думати. Але яким же було його здивування, коли вдома він застав накритий стіл зі свічками і радісну Світлану, яка повернулася раніше, ніж заплановано.
— Чекаю-чекаю свого ненаглядного, а він бродить десь… – тут вона зупинилася, дивлячись на нього, і запитала: – Що сталося, Сергію?! Що з тобою?
І він розповів їй усе, від початку до кінця. Як розлучився тоді з Ольгою через неї, як вона приховала своє становище, і як він випадково дізнався, що в нього росте син. Він не знав, якої реакції чекати від Світлани, але й приховати свого становища не міг, не хотів ховати цей скелет у шафі, який рано чи пізно себе виявить.
Світлана вислухала чоловіка уважно, потім почала їсти, він наслідував її приклад, з жахом думаючи, що ж буде далі. Нарешті Світлана піднялася, зварила свою фірмову каву в турці, розлила по чашечках, дістала з холодильника еклери і промовила:
— Я думаю, даремно ти себе страчуєш. Це було її рішення, приховати від тебе сина. Мені здається, тобі потрібно поговорити з Ольгою і попросити дозволу бачити хлопчика, спостерігати його як лікар. Нехай привозить його до тебе на прийом хоча б іноді. Так ти будеш бачити, як він росте, стежити за здоров’ям. Якщо вона погодиться, звісно.
Як же він любив її в цю хвилину! За те, що все зрозуміла, все розсудила і дала пораду.
— А в мене для тебе гарна новина, Сергію. У нас теж буде малюк! Усі страхи позаду. Лікарі мали рацію: диво сталося!
І тут він заплакав, по-дитячому, як хлопчисько. Але своїх сліз не соромився, це були сльози полегшення, сльози щастя, за які йому було зовсім не соромно!
З Ольгою він поговорив, та обіцяла подумати. А його душа трохи заспокоїлася, у ній вляглися каламуть і страх. Поруч була Світлана, вони чекали на свого первістка. А все інше якось владнається. Усе життя попереду.
Фото: авторський контент сторінки “Рідне Слово”.
