Подружжя Світлана та Іван жили на околиці невеличкого міста, саме в тому місці, де їхній триповерховий будинок був останнім у низці багатоквартирних будинків старої забудови.
Далі починався приватний сектор, що складався з однотипних цегляних, здебільшого, стареньких хатинок на три віконця з прибудованою верандою.
Квартира Світлани та Івана розташовувалася на другому поверсі, з вікон відкривався вид на двір і садок такого приватного будинку.
Син Світлани та Івана, Мишко, любив сидіти на підвіконні й дивитися в цей чужий дворик, оскільки багато там було цікавого для хлопчика. Зверху будиночок здавався маленьким, але охайним, немов ілюстрація з дитячої книги казок.
На ґанку, що був прибудований збоку, часто сиділа господиня – жінка пенсійного віку, а з нею поруч на сходинках сиділи її дві різнокольорові кішки. По двору бігав невеликий песик-дворняжка.
Мишко, спостерігаючи за такою компанією, іноді сміявся вголос, і батьки вже розуміли, чому сміється їхній син: знову витріщається на улюбленців бабці Віри.
Із сусідкою з приватного будинку вони познайомилися ще, коли Світлана возила Мишка в колясці по двору.
Добра Віра Гаврилівна виходила на вулицю і кликала своїх кішок у двір, турбуючись, щоб чужі собаки не скривдили її мишоловок.
Одного разу Світлана попросила бабу Віру догледіти п’ять хвилин за коляскою, де спав Мишко, щоб сходити додому по телефон. Так і почалися їхні приятельські стосунки.
Через деякий час, коли Мишко став підростати й дивився на бабу Віру зі своєї спальні, вона йому махала рукою, і він радів її увазі.
— Мамо, — починав просити хлопчик, — а можна я піду в гості до баби Віри? Вона мені рукою махала, значить, кликала…
— Тобі зараз не можна, ти захворів. Ось як одужаєш, так і запитаємо дозволу в неї, а без дозволу в гості не ходять.
Батьки знали, чому рветься в гості Мишко до баби Віри. Звісно, через строкатих Мусю і Люсю, та грайливого песика Прутика. Хлопчикові вже виповнилося сім років, коли мати відпускала його ненадовго до Віри Гаврилівни.
Господиня любила хлопчика за його вихованість, спокійний характер і допитливість. А ще їх ріднила любов до тварин.
— А твої мама й тато не хочуть завести хоча б кішку? — запитала одного разу Віра Гаврилівна Мишка.
— Нам не можна… — із сумом відповів хлопчик, — у мами на них алергія…
— Еге ж… Це серйозно. І справді — не можна. Але ти приходь до мене тоді частіше, гратимешся з моїм Прутиком. Він тільки радий буде. І кішки не відмовляться від ігор. Вони хоч уже немолоді, але часом як кошенята починають пустувати… — розповідала баба Віра.
Мишко приходив у гості у вихідні. І завжди приносив гостинець для своїх пухнастих друзів. Це були кісточки із супу для Прутика, і спеціальний корм для кішок.
— Ну, благодійник прийшов. Недарма вони тебе обожнюють! Ух і хитрий, кмітливий народ… — сміялася баба Віра, — навіть я їх не балую покупним кормом. Усе каші варю з м’ясними рештками. Їдять за милу душу!
Ну, і мишей теж ловлять. Знаєш, Мишко, у своєму будинку без кішок ніяк не можна. А то миші повалять. Пішки ходитимуть і в будинку, і на дворі. А з кішками — повний порядок!
Усі ці розмови переказував удома батькам Мишко з найсерйознішим виглядом.
— Ось якби був у нас свій будинок, як у баби Віри, то нам тоді без кішки було б не можна, — пояснював хлопчик.
— Так мені не можна з тваринами під одним дахом, — нагадувала мати синові.
— Ну, так для них у своєму дворі можна і свій будиночок побудувати, невеликий, з батареєю, з віконечком, а ти з нами — у великому будинку, мамо… — немов планував син.
Батьки ствердно кивали, погоджувалися з доводами сина й усміхалися.
— Це тобі бабуся Віра так сказала? — запитував батько.
— Ми разом так мріяли, — відповідав Мишко, а батько погоджувався:
— Звісно, не зрівняти свій будинок із квартирою. У будинку і простір, і немає сусідів ні праворуч, ні ліворуч, ні зверху, ні знизу. Хоч усю ніч пісні співай або танцюй!
— Точно, — посміхався Мишко, — а давайте колись купимо свій будиночок, як у баби Віри?
— Так, годі фантазувати, мої любі, йдіть вечеряти, — зазвичай говорила Світлана, перериваючи такі розмови, — немає на що нам свій будиночок купувати. Він великих грошей коштує. А ми поки їх не заробили…
— Так можна квартиру продати, тоді й гроші з’являться, — сказав одного разу Іван. Світлана з подивом подивилася на чоловіка і посміхнулася:
— Схоже, ви тут уже без мене все вирішили?
— У своєму городі можна і лазню поставити, — додав чоловік, — а на землі не тільки огірки й помідори вирощувати, а й твої улюблені квіти…
Іван знав слабкість дружини до квітів. Тому натиснув на найчутливішу клавішу Світланиної душі. Цього разу вона промовчала й тільки зітхнула.
А Мишко тим часом усе частіше ходив у гості до своєї літньої подружки та її улюбленців.
Тепер мама й тато дивилися з вікна на двір баби Віри, де грав їхній син із собакою.
Вони сміялися, дивлячись на те, як Мишко вправно кидає маленький гумовий м’яч, а Прутик його ловить і приносить до ніг хлопчика.
Стояв теплий серпень.
Мишко прийшов додому задоволений і втомлений після гри з собакою, і передав записку матері. Писала Віра Гаврилівна. Вона запрошувала Світлану та Івана разом із Мишком до неї на чай із варенням на Яблучний Спас.
— Треба ж… — здивувалася Світлана, — ніхто мене ще на це свято не запрошував у гості! Треба йти, цікаво!
— Так це народне свято, — зрадів Іван, — тільки й залишилася тепер ця традиція в селах, і в тих, хто сади має, і сенс у садівництві розуміє.
— А ми не розуміємо в цьому нічого, — зітхнула Світлана.
— Кажуть, що найкращі садівники — чоловіки. Я б хотів, між іншим, мати свій сад і займатися посадками плодових, — раптом оголосив Іван, поглядаючи на сина. Мишко світився від радості.
— Звісно, найкращі кухарі — чоловіки, найкращі кравці — чоловіки. І перукарі теж… — з іронією відповіла дружина, — схоже, ви в змові. І тільки залишилося мене вмовити. А мене вмовляти не треба. Я б теж хотіла свої квітники мати… Ось тільки непросто отак узяти й поміняти свій спосіб життя…
У гостях у Віри Гаврилівни було добре.
Жінка провела їм повноцінну екскурсію по будинку, саду, і навіть показала погрібець у дворі та сараї. Подружжя раніше не проходило в неї далі двору, а тепер були в повному захваті.
Сяяв і Мишко. Він, як персона, наближена до господині будинку, теж з діловим виглядом вказував батькові й матері на квіти, кущі, красиву лавку у дворі та гамак у саду.
Але найбільше вразили всіх саме яблука. Такі смачні й солодкі, що неможливо було відірватися!
Світлана та Іван ходили по саду й дивувалися величезній кількості яблук. Шість яблунь та дві груші буквально ломилися від плодів. Багато гілок були підперті рогатинами й палями. На землі все було всипано яблуками та грушами.
— Боже, які ж красиві, як із картинки! — дивувалася Світлана.
— А які смачні! — відкушуючи яблуко, говорив Мишко.
— Ось і допомагайте збирати, будь ласка, — попросила Віра Гаврилівна, — і собі набирайте, скільки хочете, і мені на варення. А ще сушити буду, компоти робити, і обожнюю цукати яблучні…
Компанія збирала яблука і складала їх за сортами в ящики.
— Це ще тільки початок, — говорила баба Віра, — осіннім термін не настав. Тож ще на нас чекає суботник зі збору врожаю. Дякую, Мишко, що привів батьків. Нехай їдять на здоров’я!
Повернувшись додому після чаювання, подружжя замислилося вже серйозно про свій дім. А Мишко раз у раз згадував сад бабусі й немов дорослий вигукував:
— Ось де здоров’я і смакота!
На подив, за два місяці, баба Віра прийшла до Світлани та Івана зі звісткою: на їхній вулиці, буквально через дві хати, продавався будинок. Літню бабусю-сусідку забирали діти до себе в інше місто.
— Дивіться, сусіди. Не проґавте свій шанс, якщо ви, звісно, серйозно думаєте про свій будинок. І район наш зручний, екологічно чистий. І квартиру ви зможете тут продати, вона у вас світла й доглянута, — радила жінка, усміхаючись.
— Так-то, так… — Світлана дивилася на чоловіка, ось тільки треба спочатку купити, а потім уже продавати, а то де ми житимемо?
Подружжя пішло дивитися будинок разом із Вірою Гаврилівною. Будиночок виявився дуже схожим на дім баби Віри. І умови всі і газове опалення, адже місто — не село.
А головне, у колишньої господині був розкішний сад, а у господаря – лазня в кінці городу.
Недовго думали Світлана та Іван, домовилися з батьками, і ті допомогли їм із купівлею, зібравши разом потрібну суму, поки не продалася квартира.
Щаслива сім’я незабаром в’їхала у свій будинок. Баба Віра була рада не менше, ніж Мишко.
— І хто б міг подумати, що ініціатором такої грандіозної покупки на самому початку стане наш маленький син? — дивувалися Світлана та Іван.
— Устами дитини мовить істина! — усміхалася Віра Гаврилівна і підморгувала Мишкові.
— А коли ми побудуємо у дворі маленький будиночок для кішок, тату? — запитував син.
Іван дивився на дружину і казав:
— Ну, тепер уже доведеться побудувати. І теплий, і зручний. Раз уже ти найбільше хотів свій будинок і так у нас усе вийшло! — обіймав сина батько.
— Давайте тільки дочекаємося весни, а то вперше нам належить зимувати у своєму будинку, а це для нас незвично і непросто, — сказала мама Світлана, і всі з нею погодилися.
— Добре, тим паче, що я можу ходити до бабусі Віри, і в неї дружити з моїми друзями — Мусею, Люсею і Прутиком, — спокійно відповів хлопчик.
Так і вирішили.
І бабуся Віра була рада, що Мишко залишиться з нею та її улюбленцями другом і найдорожчим гостем. І хоч були в баби Віри два дорослих сини зі своїми сім’ями, і їздили вони до неї в гості, але Мишко, хоч і звичайний сусід, простий хлопчисько, але став їй такою дорогою і близькою людиною. З добрим, як і в неї, серцем.
***
Дитяча мрія має неймовірну силу, здатну змінити життя цілої родини. Іноді, щоб здійснити давні бажання, треба просто прислухатися до найменших. Нам, дорослим, завжди є чому повчитися в дітей.
А чи траплялися у вашому житті схожі історії, дорогі читачі, коли саме дитина ставала рушійною силою великих змін?
